Юрій Красненко власної квартири давно уже не мав...
З НОЖЕМ ПРОТИ СПІВМЕШКАНКИ Юрій Красненко власної квартири давно уже не мав. Того вівторка, прокинувшись під обід у приміщенні сміттєпроводу, що у дев’ятиповерховому будинку по вулиці Шопена в Луцьку, почав будити й свою співмешканку Галину Драницьку. Проживали вони разом, певне, уже років зо два, відтоді, як Юрій повернувся останній раз із тюрми. — Прокидайся, бо увесь день проспиш!— затряс її за плече. Драницька виповзла із якогось старого матраца, котрий люди викинули на смітник. Обоє звикли ночувати, де доведеться. Харчі для них були справою другорядною. Більше страждали, коли не мали чим похмелитися. Під обід до них завітало знайоме подружжя — Степан та Лариса, також бомжі, котрі продали свою квартиру, а гроші пропили. Тепер не мали ні квартири, ні грошей. Отож, ночували так само, де доведеться. Часом навідувалися в село до матері. Взявши там харчів, знову поверталися в обласний центр. Степан витяг пляшку. Всі присіли на брудному подертому матраці. — Де взяв горілки?— поцікавилась Драницька. — У магазині, звичайно... Хіба не знаєш, де її беруть? — Мав гроші? — Назбирав пляшок. А пляшки — також гроші,— пояснив Степан, розливаючи в склянки пекучу рідину. Пили майже не закушуючи, бо не було чим, проте горілки все одно виявилося замало. — Може, я перебіжу до знайомої? — запропонувала Драницька. — Знаю одну жінку, в неї завжди є самогон. — А гроші?— зупинив її Красненко. — Гроші віддам потім, коли матиму. — Ти їх колись матимеш?— посміхнувся співмешканець. — Не знаю... Все може бути. — Тоді біжи... Драницька повернулася з пляшкою, але уже під добрим хмелем. — Де ще смокнула? — подивився на неї Юрій. — Пригостила мене знайома. Змусила перехилити пару чарок. — Так уже й змусила? Ти й сама від чарки відірватися ніколи не можеш... Розливай! Знову пили. Досить швидко й друга пляшка також спорожніла. Трішки погомоніли поміж собою. Першим піднявся з матраца Красненко. За ним — Степан та Лариса. — Ти куди?— запитала Драницька в Юрія. — Піду із Степаном та Ларисою пляшки збирати. — Тебе до Лариси так і тягне. — Нічого дивного. Вона проти тебе, сорокап’ятирічної, зовсім молода,— чи то пожартував, чи сказав серйозно Юрій. — Нікуди ти не підеш!— почала брудно лаятися Драницька. — Знаєш, кажуть, жінку слухай, а свій розум май. — Ти свій розум давно пропив! — Так само, як і ти!.. — Замовчи, бо в мене нерви також не залізні!— закричав Красненко. Подружжя вийшло із сміттєсховища, втручатися у сварку не хотіло. За ними рушив і Юрій. Несподівано Драницька схопила порожню пляшку й, коли Красненко уже переступив поріг, підскочила до нього й щосили вдарила по голові. Скло розлетілося по всьому сміттєпроводу. У руці залишилося лише загострене горличко від пляшки. — За що?— обернувся Юрій до співмешканки. — Сам знаєш, за що?— Драницька знову кинулася до нього, вдарила Юрія недобитою пляшкою в лице. Правда, він встиг відхилитися, проте кров потекла з рани. — То ти так!— оскаженів Красненко, лапнувши себе рукою за лоба. Він вихопив з кишені невеличкого ножа з червоною пластмасовою ручкою, якого завжди носив із собою, й всадив його в живіт жінці. Галина присіла від болю, вхопилася руками за живіт, з якого також текла кров. — Він мене зарізав!— закричала. До Галини кинулася Лариса. Почала водою промивати рану, витерла якоюсь ганчіркою, що лежала поряд на підлозі, кров. Та поступово заспокоїлася, хоча й продовжувала триматися за живіт. Лариса змила кров й з обличчя Юрія. — Може, “швидку допомогу” викликати?— запитали у пораненої Галини. — Не треба... Заживе, як на собаці. Кров, здається, вже перестала йти. ТРИ ПЛЯШКИ ХМІЛЬНОЇ РАДОСТІ Юрій, Степан та Лариса вийшли із приміщення сміттєпроводу. — Куди тепер підемо? — запитала жінка. — Погуляємо по місту, все одно нічого нам робити, а погода хороша,— запропонував Красненко. — Може, зазирнемо в парк імені Лесі Українки. Я там пляшок назбираю. Друзі по чарці бродили містом довго. Тільки під вечір повернулися знову в приміщення сміттєпроводу. Принесли із собою пляшку горілки. Драницької не було. Де поділася, ніхто не знав. Тільки згодом одна із жительок будинку розповіла, що коли йшла сходами, почула, ніби хтось стогне в сміттєпроводі. Зазирнула туди. Побачила закривавлену жінку, що лежала на підлозі. Їй було погано. Вона попросила, аби хтось викликав “швидку допомогу”. Лікарі приїхали досить швидко, забрали напівпритомну Драницьку й відвезли в міську лікарню. Пораненій терміново зробили операцію. Про подію лікарі повідомили в міліцію, пояснили, звідки забрали невідому жінку. Працівники міліції зайшли в приміщення сміттєпроводу саме тоді, коли Юрій, Степан та Лариса допивали принесену щойно пляшку горілки. Всіх повезли у Луцький міський відділ внутрішніх справ. Після розмови подружжя відпустили, а Красненка затримали. Проти нього була порушена кримінальна справа. Красненко не заперечував, що вдарив ножем свою співмешканку. Мовляв, не витримали нерви, бо вони в нього давно знищені алкоголем. Обіцяв, що після лікування Галини помириться з нею. Але Драницька через кілька днів померла в лікарні. Можливо, якби пияки тоді її не покинули поранену в сміттєпроводі, а одразу викликали лікарів, вона б вижила. Адже була кожна хвилина дорога. Але хіба вони про це думали? У Красненка думати вже не було чим, адже свій мозок він майже щодня труїв, за його ж словами, протягом двадцяти п’яти років. Ні сім’ї, ні житла у нього немає. Тинявся по світу, немов перекотиполе, яке ганяє вітер то в один бік, то в інший. Мав дружину. Але яка жінка може витримати постійно п’яного й знервованого чоловіка, який думає лише про горілку, а не про власну сім’ю? Красненко давно на обліку в наркодиспансері та психлікарні. Діагноз: хронічний алкоголік. Тому й психіка хвора від зловживання спиртного. У нього тремтять постійно не лише руки, а й повіки. Що чекати від такого чоловіка? Тому й залишила його дружина. Протягом п’ятдесяти прожитих років Красненко фактично ніде не працював. Не було часу. Справа в тому, що він сім разів був засуджений за різні злочини, найчастіше за крадіжки. Гроші були потрібні і на прожиття, і на спиртне. За його ж підрахунками, в тюрмі він просидів у загальному понад тридцять років. Останній раз відбував покарання у Львівській області. У Луцьк повернувся три роки тому. Тут і познайомився з Драницькою. Як говорять в народі, яке йшло, таке й здибало. Жінка також ніде не працювала, постійно пиячила. А, як відомо, горілка з роботою не поєднуються, особливо, якщо заливати її щодня. Отож, поступово й стала бомжем. Звикла до мандрів п’яною під чужими будинками. Сама собі загубила життя, як і її співмешканець. Недавно за черговий злочин Юрій Красненко опинився восьмий раз на лаві підсудних. Луцький міськрайонний суд позбавив його волі на один рік. Суд врахував усі пом’якшуючі обставини, в першу чергу те, що п’яна Галина Драницька першою напала на нього, також завдала йому травми, а він мусив захищатися. Проте покарав Красненка не лише суд. Він давно жорстоко покарав сам себе. Горілка забрала у нього все: сім’ю, радість життя, спілкування із справжніми друзями, а головне — здоров’я. Адже у свої роки він має вигляд вісімдесятирічного діда. Леонід МІЛІЩУК, Володимир КАЛИТЕНКО.
