«Тепер чекаю козу і… капібару».
Прийшла біда, звідки не чекали
Я багато разів писала, що дитинство моє – це не ляльки й піонерські галстуки. Це щорічне поховання та ексгумація картоплі. А ще – томати, огірки, перець, банки, варення, квашена капуста і головне – пирій, висотою з мене і корінням до центру Землі
Паралельно в господарстві жили курчата, гусята, свиня, корова і нервова бабуся, яка вважала, що «хліб сам себе не виростить».
Тоді я присягнула: ніколи в моєму житті не буде нічого, що треба копати, варити, солити чи закручувати у банки. Тільки – трава, квіти, магнолії, туї і ялинка для естетики.
Так і було. До певного моменту.
Поки моя сім’я не вирішила зрадити мої дитячі травми. Бабуся посадила ожину та аличу. Чоловік – грушу та яблуню.
Алича поводилась так само, як деякі люди – розрослась, задушила всіх навколо і зробила вигляд, що це її територія.
Аличу я викорчувала з особистої помсти. Бо вона поводилась так само, як деякі люди – розрослась, задушила всіх навколо і зробила вигляд, що це її територія.
І от сьогодні зранку я виходжу з кімнати – і натикаюсь на тазик із грушами.
Питаю:
– Звідки груші? Такі красиві, хто передав?
Остап гордо відповідає:
– Мамо! Ми з татом зібрали! І узвар уже зварили! А давай ще помідори з огірками посадимо?
…І в цей момент я почула, як десь глузливо регоче Всесвіт.
Тепер чекаю козу. Кури вже є, просто вони видають себе за папуг. Свиню, думаю, можна замінити на капібару (водосви́нку) – чисто для антуражу.
Дана ЯРОВА, громадська діячка, волонтерка, голова ГО «Мрія дітей України».
Зараз також читають: Головний афганець Волині: «Ми, афганці, завжди в строю, і наші діти теж!».
