У мене, як і в багатьох тисяч волинян, “ювілей” — 60-річчя депортації першого ешелону волинян у Сибір...
Нинішня осінь багата на різні ювілеї — радісні, сумні, драматичні, трагічні. У мене, як і в багатьох тисяч волинян, також “ювілей” — 60-річчя депортації першого ешелону волинян у Сибір. Чотирнадцятирічного хлопчика разом з батьками везли і мене туди з дозволу сказати “другі визволителі”. А розпочалася ця трагічна акція 24 жовтня 1944 року, коли ще точилися кровопролитні бої з німецько-фашистськими загарбниками. Почалося виселення українців, зокрема із Західної України, у віддалені краї згідно з секретним наказом. То був перший ешелон. А скільки їх було згодом! Аж до 1951 року мільйони людей різного віку із західних областей України відправляли до Сибіру. Для збору такої кількості людей, щоб завантажити цілий потяг, було створено своєрідне “гетто”. Частину території по нинішніх вулицях Ковельській, Чернишевського було обтягнуто колючим дротом, людей сторожували вартові з примкнутими багнетами на гвинтівках. На той час тут було чисте поле і ось цей страхітливий величезний гурт людей з пожитками. Їх привозили з Луцького, Торчинського, Горохівського, Теремнівського районів. Люди стояли під осінніми дощами, просто неба, доки їх перевозили на станцію. Щоденно з різних сіл людей звозили, звозили, звозили. І так з 24 жовтня по 6 листопада. Не було можливості ні вмитися, ні переодягтися, майже не спали. Харчувалися тим, хто що мав з собою. Ділилися хто чим міг. Як зараз бачу хлопчика років чотирьох-п’яти, який ходив між людьми і просив: “Дайте щось мені і моїй мамі”. Вже й не пам’ятаю, з якого він села, але звати його було Ананій Смотричук. Нас, три сім’ї з села Німецьке (нині Маяки), забрали 28 жовтня 1944 року вдосвіта. Вирок було зачитано традиційний — за важкі злочини перед радянською владою. На збір дали дві години строку. Після вироку пішли по кімнатах, щоб щось краще собі потягти. Так звані ястребки зарізали вівцю, принесли дров і взялися варити собі сніданок. Сусіди стали зносити хто що мав. Коли вози були завантажені, настали найдраматичніші хвилини — прощання з рідною оселею. Цілували рідні пороги, двері, стояли на колінах на подвір’ї, молилися Богу. Страшенно почали вити наші дві собаки, що ще більше додавало болю в серці. Вже ми змирилися ніби з тим, що нас везуть, адже брат був у лавах УПА. Але коли побачив за нами на возі стару бабцю Мотруну Жовнірук, у якої чотири сини воювали у радянській армії і лише один Володимир був у повстанцях, подумав, що то якась помилка і бабцю повернуть додому. Але кати, інакше їх і назвати не можна, не пощадили і її. Шостого листопада загнали нас у товарняки і поїзд рушив. Не буду описувати ту жахливу подорож. Для багатьох людей з того поїзда, особливо старших, це було довічне прощання з Україною. Через місяць подорожі у холодних товарних вагонах опинилися на станції міста Слободського Кіровської області. Стояв лютий мороз надворі. Віддавали останні харчові продукти за теплий одяг. Через шість днів санної подорожі прибули у бараки села Сінєгорьє Нагорського району. Тут нас “посортували”. Працездатних, фахівців залишили на місці, багатодітних з малими дітьми, старих відправляли у різні місця. Коротше кажучи, для всіх знайшли “притулок”, бодай би вік його не знати. Здоровіших погнали на лісозаготівлі. Батько вблагав не відправляти мене, чотирнадцятилітнього, туди. Тож послали на “легшу” роботу — помічником слюсарів у нічну зміну. Ремонтували під відкритим небом трактори, які не проходили в двері гаража. За п’ятнадцять років зазнав чимало різних робіт і збиткувань — на лісоповалі, в кузні, шоферував на лісовозі. Усе було — холод, голод, моральне приниження. Глибока віра в Бога, працелюбність, прищеплена батьком, допомогли все пережити, винести і повернутись на рідну Україну. Далі писати не можу, бо сльози заливають очі. Хочу, щоб написане мною почитали молоді люди, дізналися, може, про одну тисячну долю з трагічної історії нашого народу. А старші люди, хто переніс подібне, думаю, згадають з болем ще раз про пережите, яке ніколи не забувається. Якщо захочуть відгукнутися — нехай мені напишуть. Ростислав КУШНІРУК, село Маяки Луцького району. P.S. У неділю, 24 жовтня, у Луцькому міському народному домі “Просвіта” о 15-ій годині відбудеться вечір пам’яті.
