– Погано бачу і недочуваю, — каже дід Іван.— Але як вольно зі мною говорити, то я вловлю, про що йдеться...
І я розмовляю “вольно”, тобто повільно, і дідусь, вловивши ниточку запитань, в деталях пригадує своє таке довге і непросте життя.
– Погано бачу і недочуваю, — каже дід Іван.— Але як вольно зі мною говорити, то я вловлю, про що йдеться... І я розмовляю “вольно”, тобто повільно, і дідусь, вловивши ниточку запитань, в деталях пригадує своє таке довге і непросте життя. В редакцію надійшов лист від Юрія Фокіна з Московської області. Уродженець села Городок Луцького району, а нині хірург-онколог, коротко розповів про свого земляка. Мовляв, незважаючи на солідні літа — дев’яносто три роки, Іван Григорович має світлу голову і золоті руки. Тепер я знаю, чому Юрію Фокіну захотілось, щоб про його земляка дізнались читачі “Волині”: життя цього старожила — непроста історія нашого краю. А випробувань і трагічних сторінок на його долю випало стільки, що вистачило б на декілька життів. ... Погожого осіннього дня я приїхала до діда Івана без попередження, бо ж, здавалось, куди він може відлучитись? А тим часом на дверях оселі висів замок. Але нагодилась сусідка і сказала, що дід, мабуть, на городі. Трохи дивно було почути це. Адже думалось, що застану майже столітнього чоловіка десь біля теплої грубки. А він справді був на грядці, рвав буряки. В костюмі, добротних чоботях, кепці — ось такий, як на нашому фото. Одне слово, акуратист. І це при тому, що живе самотньо, — “у вихідні невістка з внуком навідуються”. Забігаючи наперед, скажу, що ще більш здивувалась, коли дізналась, що дід Іван сам не лише хліб пече, а й пряники (пробувала, до речі, смачні), варить собі улюблений суп з квасолею. І, щоб вже було повним уявлення про те, як він, розмінявши десятий десяток, дає собі раду, скажу: дід Іван ще й насіння для городу не на базарі купує, а сам його “робить”. — Насіння в окремі мішечки розкладаю, підписую, — каже він. — Бо як помру, то невістка не знатиме, де що брати. Тільки після смерті дружини я зрозумів, що таке жіноча робота. Вже чотирнадцять літ, як я похоронив свою Надію. Дід Іван показує на стіні весільне фото — юна красуня в білому вельоні і такий же молодий наречений. — Дружина моя з Вікторян, — розкручується клубочок спогадів. — І мати моя — теж вікторянка. Там у нас рідня була. Я пішов раз на весілля в це село, за свата. І хоч в мене була дівчина і в Городку, але як я побачив Надю, то вона мені дуже припала до душі. Вінчались молоді в Ратневі. Весілля, як на той час, було велике— “десять, а то й більше підвід їхало”. Правда, не таке, як тепер, сервірування столів — дві миски із стравами, ложки, одна “стопка “ ходила по кругу. Як женився Іван з Надією, то ще рік вони жили в Городку. А в тридцять першому поляки розселяли на хутори. Перебралась на хутір і родина Книшів. Молоді господарювали разом з батьками. Сім з половиною гектарів ріллі мали, майже два — сінокосу. І коні були, й реманент. Діток двоє народилось в молодого подружжя — дочка Оксана і син Юрій. А в серпні тридцять дев’ятого року — перша розлука з хутором, з родиною. — Мобілізували мене в польське військо, — розповідає дід Іван.— А першого вересня почалась Друга світова війна. Застала вона мене на території Польщі. Пригадую, вже й німці пішли вперед, а ми, одинадцять польських солдатів, залишились напризволяще. “Ви, як хочете,— кажу я,— а я здаюсь в полон”. Вийшов на дорогу, бачу, їде машина з німецькими солдатами. Взяв я прив’язав на гвинтівку білий рушничок, щоб не стріляли по мені. Так я опинився в німців. Дуже їх цікавило, чому сам здався. Я їм і пояснив: мені, мовляв, все одно — чи поляки, чи німці. Бо ж я — українець. Полон, життя в бараках на території Польщі, згодом Німеччини,— то особливі сторінки в долі Івана Книша. Була і тяжка праця, і голод. І були, звичайно, спроби втекти додому. На жаль, вони декілька разів закінчувались невдачею. А ще Іван Книш, поки був у полоні, багато чому навчився. — Якось навесні в сороковому році взяла пані з-під Гамбурга полонених картоплю садити. Потрапив у їх число і я. Там я вперше побачив, як садити картоплю по знаках. Ще й зараз так біля хати ранню картоплю саджу. Довелось працювати і на цегельному заводі, і на меблевій фабриці. Я до столярки хист мав. Але коли мене привели у цех, де стояли електричні верстати, то я розгубився, бо вдома в нас і світла ж не було. “Нічого... Якщо майстрував вручну, то й тут навчишся”, — заспокоїв мене німець. А вже за якийсь час я почув від нього: “Гут, гут арбайтен”. Лише в 1941 році потрапив Іван Книш на свій рідний хутір. Скільки-то переживань, коли сідав у поїзд без належних документів і в Німеччині, і згодом у Польщі. І попутними машинами добирався, і пішки до Львова, Стоянова. Яка ж то радість була, коли почув, що вже на Волині. — Як забирали мене до польського війська, — каже дід Іван, — то дочці йшов сьомий рік, а синові — другий. Коли я вернувся додому, то донька впізнала мене, а син довго боявся, бо багато тоді плєнних по селах ходило. Він все думав, що я один з них. Потім була німецька окупація, яка закінчилась ще однією розлукою з сім’єю. В сорок четвертому році, як визволили Волинь, хлопців призовного віку мобілізували. Спочатку його полк стояв у Володимирі-Волинському. А потім з боями пішов на Польщу, а там — і Німеччину. Війна для нього закінчилась 18 лютого 1945 року, коли наздогнали кулі. Лише восени Іван Книш повернувся вже інвалідом другої групи додому. Як совєти заклали сільпо, згадує чоловік, то взяли його бухгалтером. А коли вже в колгосп пішов в бухгалтерію, то місячні курси закінчив. Дружина в колгоспі працювала. І все в родині Книшів складалось добре. Дітей вивчили. Син Юрій працював в Маневичах у прокуратурі, дочка вчителювала в Луцьку. Та сталось так, що дуже рано пішли вони із життя. Юрій загинув трагічно. Оксану хвороба підкосила. Троє внуків залишилось. Їх дідусь з бабусею допомагали невістці і зятеві підняти на ноги. А зараз у діда Івана є ще й четверо правнуків. Чекає він завжди гостей, бо тяжко жити самотньому. Дехто, овдовівши, шукає другу жінку, бо не дає собі ради. — А ви, бачу , так і не привели в хату другу господиню? — Бо я так міркую: взяти таку ж стару, як і я, в жінки, то нащо? Щоб хоронити? А як женишся на молодшій, то треба їй і хазяйство переписати, бо інакше хіба схоче доглядати? Я ж не можу своєї родини скривдити. ... Ми прощаємось з дідом Іваном біля його оселі, де догорають останні осінні квіти. Я бажаю цьому цікавому чоловікові з такою чіпкою пам’яттю про прожите і пережите, щоб ще не одна осінь дарувала йому і багряні кольори чорнобривців, і стиглі яблука. Катерина ЗУБЧУК. Фото Володимира ЛУК’ЯНЧУКА.
