Благодатна жовтнева пора “бабиного літа” визолотила першу копу літ на життєвому календарі засновника й директора малого приватного підприємства “Лілея” Дмитра Кондратюка...
Благодатна жовтнева пора “бабиного літа” визолотила першу копу літ на життєвому календарі засновника й директора малого приватного підприємства “Лілея” Дмитра Кондратюка. Напередодні про життя-буття із ювіляром розмовляв наш кореспондент.
— Дмитре Васильовичу, відчуття таке, що ця поважна дата заскочила вас якось трохи зненацька. — Так воно і є. У дитинстві, коли лазив по черешнях і бавився в хованки, з повагою ставився до 60-річних дідусів (особливо, якщо у них були борода і вуса) і навіть не задумувався над тим, що вони також колись були дітьми, юними і молодими. А що і сам будеш сивим, і поготів. Я переконаний, що у кожній дорослій людині живе дитина. Від неї — оптимізм, чиста любов, молодість душі. Запитайте десяток сивочолих, і жоден з них не скаже, що вірить насправді у свої поважні роки. Я не вірю, що люди старіють душею. — На які стежки дитинства подумки повертаєтеся найчастіше? — Вони вам добре відомі: це село Коритниця Локачинського району. Я народився у перший день після визволення краю від фашистів. Тож повністю післявоєнний. І дитинство було відповідне: часто голодне й холодне. Найсолодшою мрією було — досхочу наїстися черешень із хлібом. А мене тягнуло до знань, до книги. Коли старша на три роки сестра пішла до школи, я почав засвоювати науку разом із нею. — Захоплення ветеринарією — теж із дитинства? — Чесно зізнаюся — ні. Тут зіграв роль його величність випадок. Після сьомого класу поїхав із татом у Львів вступати у залізничний технікум, але того року після семирічки документів уже не приймали. Повернулися в село, а тут розмови про Рожищенський зооветеринарний технікум, який нещодавно відкрився і в якому вже вчився хтось із сільських хлопців. Те, що він сприймався мною як справжній храм науки, нині, з висоти прожитих літ, вважаю цілком заслуженим. Там були прекрасні фахівці. Це я відчув пізніше, коли став студентом-заочником Львівського зооветеринарного інституту, слухав лекції професора Зенона Гжицького, до речі, брата відомого письменника Володимира Гжицького, автора історичного роману “Опришки”. Я полюбив цю професію і віддав їй понад тридцять років життя. — І що ж змусило людину, закохану в свою професію, так різко змінити свої фахові уподобання, стати підприємцем? — Причин було кілька. Перед тим, як зробити це, я вже працював чиновником від ветеринарії, а це постійно заважало мені бути самим собою. А жити у конфлікті із самим собою, погодьтеся, важко. Окрім того, у 1992 році, коли я створював своє мале підприємство, ми всі перебували у певній ейфорії. Стало можливо робити те, що донедавна було суворо заборонено. До речі, обладнання мені подарував польський колега — ветеринар. А перед тим я побачив, як живуть люди у тій же Польщі, Чехії, Словаччині. А чим ми гірші? — Що собою нині являє мале приватне підприємство “Лілея”? — Ми існуємо вже дванадцять років і займаємося суто виробничою діяльністю, виготовляємо сім видів вафельної продукції, поставляємо її у дванадцять областей України, працює 22 чоловіка, нещодавно взяв п’ять осіб із центру зайнятості. Коли ми починали, ринок не був насичений подібною продукцією, нині ж ситуація змінилася, працювати доводиться в умовах жорсткої конкуренції, що збиває ціни. А тим часом значно піднялися ціни на пальне, працюємо ми на закордонному борошні. У таких умовах кондитерські фабрики дружно підняли ціни, а ми мусимо зважати на конкуренцію. — Ваше захоплення поезією — це спроба втечі від виробничих проблем? — Я не скажу, що я людина настрою, та все ж поетичні рядки народжуються, ви самі знаєте, коли болить душа. Бували і в моєму житті різні періоди, коли доводилося вирішувати: відповідати на зло злом чи продовжувати робити добро? Окрім того, у мене — жіночий колектив і часто хочеться зробити їм щось приємне, особливо, коли приходить весна, коли жінки розквітають разом із природою. Саме так народилася пісня на мої слова “Будь щаслива, жінко”, музику до якої написав Олександр Сенютін, а виконав В’ячеслав Судима. — Якось довелося почути притчу про чоловіка, який прожив довге життя у постійних трудах. І ось прилетів до нього ангел смерті. Господи, заволав чоловік, у мене ще стільки планів, продовж мені життя! Гаразд, відповів Господь, я продовжу тобі віку на стільки літ, скільки у тебе є вірних друзів. Чоловік вдячно підняв руки до небес і тут же опустив їх, бо зрозумів: друзів у нього мало. — На щастя, у мене не вистачить пальців на руках, аби перерахувати моїх друзів, які поряд уже багато років, — шкільних, інститутських, колег по роботі. Не буду називати їх, аби когось не обійти. Я люблю життя, а воно без друзів пісне. Я люблю людей, щасливий, коли можу приносити їм маленькі радощі, бо то наші спільні радощі. Чи то відремонтований шматок дороги до села, чи хрест-фігура, який постав цього року на Чесного Хреста на роздоріжжі у селі Боратин і, сподіваюся, буде оберегом для односельців. А з’явився він за підказкою моєї дружини Тетяни, з якою не раз їздили у відрядження по Україні і яка постійно звертала мою увагу на такі речі. Я ж згадую гіркі батькові докори і запитання, на які тоді ніхто не міг відповісти: “Чому комуністи не шанують Бога, нищать церкви?”. Той хрест — як малесенький борг за чужі гріхи. На закінчення мені б хотілося скористатися нагодою і звернутися до всіх читачів “Волині”, яку здавна шаную: Вітаю вас я щиро, від душі, У день погожий, коли сонце сяє, Чи сніг, чи холод, чи ідуть дощі — Любіть життя! Це вам Дмитро бажає! Розмовляла Валентина ШТИНЬКО.
