Погорільці із села Антонівка Луцького району розговлялися на Великдень у сусідському притулку. Ми провідали їх із представниками обласної благодійної організації “Милосердя”.
Погорільці із села Антонівка Луцького району розговлялися на Великдень у сусідському притулку. Ми провідали їх із представниками обласної благодійної організації “Милосердя”. Наближався страсний вечір. Люди збиралися на богослужіння до церкви . То було 8 квітня нинішнього року. Алла Аршулік готувалася і до Пасхи, і до хрестин своєї маленької крихітки Кароліни. То був плід їх взаємної любові з прикарпатським легенем Михайлом Рибчуком. Познайомились якось у Луцьку і вирішили жити разом. Микола, перший чоловік Алли, помер п’ять років тому. Залишилась молодою вдовицею з двома синочками — Анатолієм та Іванком. Хлопці (старшому зараз 12, молодшому — 10) знайшли спільну мову з “новим татом”, а він із ними. Михайло з Аллою ще не встигли зареєструвати свій шлюб, живуть, як кажуть, на віру. Та хіба в тому річ, є чи нема відповідний штемпель у паспорті. Деякі подружжя десятиліттями живуть з тими штемпелями і почуваються чужими під одним дахом. Родом Алла із сусіднього села Городка. В Антонівку прийшла невісткою, як і її сестра Іра, продавець тутешнього магазину. А загалом у їх сім’ї — шість сестер. Повчилась Алла на курсах у Рокинях, працювала техніком штучного осіменіння на місцевій фермі. Сільським фахівцям дали добротне житло у довоєнній хаті, в якій колись квартирувався навіть голова колгоспу. Коли зійшлись з Михайлом, зробили комфортний ремонт, купили меблі, були всі вигоди — газ, вода. Тільки живи. Чоловік періодично їздив на заробітки у Польщу, де мав свого хазяїна, який цінував тямущого і працьовитого майстра з України. Отож, готувалися до хрестин. Михайло того дня пішов на розчистку “джунглів” у стихійному парку, що виріс неподалік їхнього обійстя. Побачив густий дим. Подумав: може, хтось хмиз без нього запалив? А коли почав тріщати шифер — побіг. Алла перед тим виймала печеню з духовки і почула дивний тріск. Відкрила двері — у кухню ввірвалося полум’я. Схопила немовля з колиски і через вікно вистрибнула на подвір’я. Ото й усе, що забрала з хати. Антонівці не встигли того дня на вечірнє богослужіння. Страсть пережили разом у глухому закутку біля палаючої свічки на все село. Усі намагались чимось допомогти. Та марно. До живого пекла не можна було наблизитись за п’ять метрів. У колонці води не було — в кінці дня кран стає сухим. У колодязі обірвалося відро з линкою. Перша пожежна автомашина з Луцька загрузла у дорожній калюжі, друга приїхала... без води. Третій, що примчалась на виклик із Торчина, практично уже не було чого гасити. Древня хата із соснових брусів, вимальована свіжою фарбою, згоріла, як страсна свічка, за півгодини. Все згоріло. Навіть за новий вироблений паспорт Аллі Аршулік довелося заплатити. А хіба це правильно? Невже у таких випадках не можна передбачити якихось винятків? Причина пожежі банальна: замкнення електропроводки. Місцеве приватне сільгосппідприємство пожертвувало погорільцям тисячу гривень. Ото, вважайте, уся милостиня. Родичі, які живуть у Луцьку, запропонували тимчасово поселитись у стареньку дачну хатину по сусідству. Її саме білила на зиму Алла, коли ми приїхали в Антонівку з гуманітаркою від “Милосердя”. Одразу, так би мовити, по гарячих слідах тут уже побував весною керівник цієї благодійної організації Олександр Антонюк, доставив найнеобхідніше. Цього разу дуже співчутлива до чужих бід Наталія Писарська з “Милосердя” з водієм Віктором привезли погорільцям меблі, ліжка, матраци, іграшки, продукти, одяг. А головне — велосипед. — Сини мене вже замучили: купіть ровера,— зізналась Алла. — Хоч одного, будемо через день по черзі на ньому до школи в Забороль їздити. Тепер їх мрія здійснилася. Святослав КРЕЩУК.
