При слові Беслан у мене починає пекти в грудях, ніби там щось обірвалось...
При слові Беслан у мене починає пекти в грудях, ніби там щось обірвалось. Кажу це без будь-якого пафосу. А перед очима одразу з’являються дві фотографії, які оббігли усі провідні світові інформагентства, і які я напевне ніколи не забуду. Перша – заплаканий чоловік кудись біжить, несучи на руках закривавлене немовля. Друга – вбита горем жінка обнімає одразу дві труни, бо не знає, до якої притулитись – вони обидві їй однаково рідні… За офіційними даними у результаті захоплення 1 вересня понад 1200 заручників в середній школі № 1 північно-осетинського міста Беслан загинуло 330 людей, переважна більшість з яких – діти. Сьогодні, після двох місяців трагедії, напівзруйноване приміщення школи нагадує величезну книгу відгуків. Майже кожен, хто приходить сюди, залишає на стінах свої написи: співчуття, слова підтримки, освідчення в любові, обурення, погрози. “Браття осетини, знайте: ці нелюди – вороги усієї Осетії. Вони вмили нашу Осетію кров’ю невинних ангелів”, – кричать слова з обгорілої стіни. Проте останнім часом все частіше з’являються на стінах прокляття на адресу конкретної особи. І ця особа зовсім не терорист. До 1 вересня нинішнього року Лідію Цалієву знали в Беслані як почесного громадянина міста, заслуженого працівника освіти Росії, директора першої школи, яка за 52 роки вчительської роботи дала путівку в життя добрій половині бесланців. Тепер вона в очах місцевих жителів – помічниця терористів, які вбили сотні дітей. Більшість гнівних звернень на стінах шкільних коридорів і класних кабінетів адресовано саме їй. “Лідо, тобі нема пощади!”, “Лідо, ти зрадила своїх дітей!”, “Лідо, ти будеш покарана!”, “Лідо, ти будеш горіти в пеклі!”, “Смерть директрисі!”. Кажуть, що це лише “найм’якші” побажання. Жінка років 35 на очах журналістів додала новий напис: “Продажна шкура!”. На запитання про кого це, вона відповіла: “Про нашу директрису. Коли бандити почали в спортзалі вішати вибухівку, вона хотіла їм завадити це зробити. Але головний з бандитів їй сказав: “Ти долари від нас отримала? Тоді мовчи”. Ця жінка сама не була у цей момент у спортзалі, а про те, як вела себе директор школи, знає з чужих слів. І таке – з чужих слів – чути не від одного... Лікарі називають нинішню ситуацію в Беслані масовим психозом. На їхню думку, потерпілим не надали своєчасної психологічної допомоги. Тому й можна зараз почути з уст школярки – колишньої заручниці — слова: “Директоршу треба вбити, бо вона там весь час пила воду і їла яблука…” Хоча більше ніхто цього не може підтвердити. У тамтешньому відділі освіти вважають, що в масовій свідомості головна вина Цалієвої тільки в тому, що ця 72-річна жінка вижила в терористичному пеклі. А повинна була загинути. Почуття вини перед жертвами трагедії відчувають усі вчителі, які вижили. А до директора, звісно, вимоги особливі. Тому, на думку колег, Лідії Цалієвій небезпечно було повертатися в Беслан з Москви, де вона перебувала після поранення. Але жінка одразу вирішила для себе: “Як тільки зможу ходити, я поїду в Беслан. Спочатку зайду на кладовище і поплачу над кожною могилкою. А потім піду по людських домівках. І нехай кажуть, що в Беслані мене готові розірвати на шматки – я все одно туди повернусь. І я впевнена, що люди мене вислухають, і мені повірять. У Беслані мене чекають мої колеги-вчителі, яким зараз теж дуже нелегко. Люди кажуть, вони повинні були загинути – раз загинули діти. Але чомусь ніхто не запитує: хто пропустив бандитів у Беслан? Чому нас, простих людей, ніхто не захистив?” На своїх земляків Лідія Олександрівна зла не тримає. Вона їх розуміє. “Люди стали жорстокішими і в даній ситуації це природньо – писали, певно ж, ті, хто найбільше постраждав. Знаєте, – каже директор школи, – гнів, він навіть корисний. Він приглушує неймовірний біль. Десять років тому загинув мій онук, і я теж звинувачувала в його смерті увесь світ: себе, своїх дітей – його батьків, які не вберегли малюка. І навіть Бога. Пройшов час і я усвідомила, що звинувачувати тут нікого…” За її словами, бойовики обіцяли, що не чіпатимуть жодної дитини. Але наголошували, що випустять дітей тільки тоді, коли виконають їхні вимоги. “Чоловіки можуть говорити мовою зброї, а жінки можуть тільки просити, – каже Лідія Цалієва. – Ось я і просила – дати діткам їсти, пити. Бойовикам я потрібна була, щоб вести переговори і заспокоювати дітей. А кращої кандидатури, ніж директор школи, неможливо було знайти. Мене всі знали і поважали. Знаєте, я ж намагалась відшукати у цих нелюдах хоч щось людське. І вони навіть заспокоювали мене. Казали: “Не хвилюйся так, дітей ми не чіпатимемо, якщо ваші війська з Чечні підуть”. “Однак на другий день вони озвіріли, – розповідає директор школи. – У них уже на той час були якісь дуже серйозні суперечки між собою і навіть сутички. Вони не тільки не давали дітям їсти і пити, але і не пускали в туалет. Діти мочилися у відра, а потім тут же із цих відер пили. Я за ці дні і ночі ні на секунду не задрімала: усе сиділа і молилася, щоб не було штурму.” Лідія Цалієва каже, що після першого вибуху двоє її внуків, а також внуки її сестри одразу ж кинулись у вікно. Вони вибігли майже неушкодженими. А сестра отримала поранення осколком в лоб – тепер її одне око не бачить. Самій Лідії Цалієвій у Москві зробили дві операції, і зараз її нога заживає. “Я ні в чому невинна і мені нічого боятися. Якби я загинула, то цих жахливих розмов не було б. Я винна тільки в тому, що залишилась живою”, – не могла стримати сліз у лікарні майже повністю глуха від контузії жінка. … Цалієва свого слова дотримала – днями вона прилетіла в Беслан. Чи боялась повертатись? “Боялась не розправи, а того, що під впливом цих жахливих чуток від мене відмовляться давні знайомі, – каже вона. – Слава Богу, цього не трапилося. Уже в аеропорту мене приїхали зустрічати колеги, серед них були й ті, які втратили 3 вересня дітей. А вже додому провідати мене прийшла Марина Пак, яка похоронила свою єдину дитину – семикласницю Світлану. Марина обняла мене, плакала і вибачалась, що на перших порах теж повірила цим абсурдним звинуваченням…” Але оптимістичний настрій Лідії Цалієвої розділяють в Беслані небагато людей. На обгорілих стінах школи з’являються нові, страшні написи, а по місту і далі чути докори і прокляття на її адресу. Навіть від тих батьків, візит яких вона сприйняла як акт покаяння. – Так, я заходила до Цалієвої додому, – підтверджує Марина Пак, яка втратила доньку. – Але метою мого візиту було зовсім не вибачення. Я прийшла до неї, щоб висловити своє обурення поведінкою учителів, які втікали зі школи попереду учнів – це чітко видно на відеокамерах. На жаль, я не змогла Цалієвій нічого сказати. Коли я прийшла, то побачила замість колись сильного і строгого директора стару хвору жінку. Слова застряли в горлі. Я розплакалась від безсилля… Лідія Цалієва від охорони свого будинку відмовилась.
ТИМ ЧАСОМ… Заступник голови парламенту Північної Осетії і керівник республіканської парламентської комісії з розслідування трагедії Станіслав Кесаєв нещодавно заявив, що терористів, які захопили 1 вересня бесланську школу, було не 32, як повідомляли раніше, а 38. Таким чином, російська влада сьогодні не може дорахуватися шести терористів, хоча раніше повідомлялося, що ніхто з бандитів не втік. Олександр ЗГОРАНЕЦЬ.
