Багатоквартирність
…Я ж не розповідала тобі про свою теорію багатоквартирного будинку? Ще ні?
Наталка ЗАВЕРУХА
Так от, люди – вони – як будинки.
Саме такі – багатоквартирні.
І ти.
І я.
Кожен з нас.
У нас є кімнати для всіх. Зразкові вітальні з люстрами з гірського кришталю.
Люди – вони – як будинки. Саме такі – багатоквартирні.
Є кімнати для власного користування. З книжковими шафами й шафами для одягу.
Є зовсім закриті. Таємні. Алькови і будуари. Домашні храми з вівтарем і жертовником.
Ті, в які ми пускаємо не всіх і не завжди. Або не пускаємо зовсім нікого.
Темні. Світлі.
З вікнами в майбутнє і в минуле.
Ти не впустиш мене в якісь кімнати. Я в якісь не пущу тебе…
Ну так уже вийшло – ми дуже складні насправді. Ми сходимося, може, в кількох поверхах. У ліпшому випадку.
А в чомусь – не сходимося. Взагалі.
Я заглядаю в тебе. Блукаю коридорами.
Занадто багато зачинених кімнат.
Замкнені шафи. В них, мабуть, скелети.
Замки із шифром на всіх шухлядах.
І попри це…
Тобі теж хочеться сонця у свої вікнах.
Як і мені.
І я би хотіла тебе впустити у своє серце.
Ні, я не буду тебе знайомити зі своїми привидами. Може, хіба з кількома…
Зачинені двері лишаться.
Але – я буду з тобою.
Цілуватиму кожен міліметр тебе.
Скелети житимуть у шафах замкнених кімнат.
У всьому ж іншому – ти будеш мій.
