Три соколи й голубка
— Голубка, голубка, значить, то таки був віщий сон, – пошерхлими губами шепотіла Тамара, кладучи документи на стіл, притискаючи до себе маля… — Про що ви, Тамаро Петрівно, – поцікавився в жінки директор сиротинця. – З вами все гаразд? І сам не знати чого розхвилювавшись, він став ручкою замальовувати на календарі цифри року – 1958…
Sandra OLEK
Міцно притискаючи до себе дівчинку, Тамара Петрівна почала розповідати…
— Мені й шістнадцяти не було, як ми зустрілися з Сергієм. Добрячий він був хлопець, роботящий. На кілька років старший від мене. І ото як шістнадцять мені виповнилось, сказав, що прийде сватати. Неважко уявити, як погано я спала вночі напередодні. А під ранок таки впала в сон. І не встигла заснути, як перед очима пробігло дивне видіння. Наче я одна на всій Землі. Порожньо навкруги і темно. І бачу, як у небі ширяють три соколи: один більший, а два – менші, соколятка. І тут де не взявся смерч, підхопив великого й одного малого, а тоді прибив до землі градом. А друге соколятко трохи довше покружляло, але блиснула блискавка – й воно, сердешне, теж залилося кров’ю і впало на землю. Я стояла, пройнята жахом. Аж тут майже одразу з'явилася біла голубка. Спершу сіла на плече, а тоді й до рук. І так ніжно туркоче, туркоче.
— Тікай, синку! – крикнула, не чуючи власного голосу.
Прокинулась я і ще довго не могла отямитися від побаченого. Не збагнула тоді, що то перед моїми очима промайнула моя доля.
У 1937 році народила я близняток: Федора та Юрка. Що то за потішні були хлоп’ята. Однакові з лиця. Важко й зрозуміти часом, де хто. А такі різні на вдачу. Федір – непосида, батьків пестунчик. Дуже любив Сергія. Тільки прийде додому, одразу до нього.
А Юрко – той змалечку за правду горою стояв.
А скоро стала й війна на порозі. Сергій мав слабке здоров’я. Не взяли його на фронт, то пішов у партизани. А я лишилася сама з дітьми.
Коли якось чую через вікно:
— Партизанів ведуть!
Ранок ранній то був. Діти ще спали. Я думала, не чують. Побігла на вигін. А там серед юрби і він, мій Сергій. Німці вже готувалися до відступу. То й не стали їх вішати, як у них водилося. Розстріляли. Похилився Сергій, за груди взявшись. Потемніло мені в очах. І ще не встигло розвиднітися, як побачила, що до нього підбіг синочок, Федір, де й узявся, схопив тата, що стояв, хитаючись.
— Тікай, синку! – крикнула, не чуючи власного голосу.
А німці знову сипонули вогнем. Не стало ні Сергія, на Федора, соколів моїх ясних.
Тільки й залишилося в мене радості, що Юрко. Високий, ставний виріс. Спортсмен. Студент. Літом ото мав інститут закінчити та одружитися. Не судилося. Повертався додому парком із тренування. Коли чує – дівчина кричить, благає про допомогу. Він – на крик. А там троє п’яних чоловіків намагаються молоду жінку зґвалтувати. І не дивляться, що вона – молода мати, що гуляє алеєю з маленькою дитинкою. Жінка кричить, дитина в колясці плаче. Кинувся мій Юрко на захист. Та не порятувало, що й спортсмен. Не знав він, що в одного з нападників був ніж. Упав мій синок, скривавлений. І молодій матері теж не поталанило. Відбивалася від нелюдів, то вбили і її.
На щастя маляти, дитячий плач і крики жінки почули люди, але поки прибігли, було вже пізно. Ніж виявився швидшим, ніж їхні ноги. Знайшли тих катюг, судили. Тільки ж мого сина і матері дитині не повернеш.
Коли дізналася про смерть Юрка, то думала, що збожеволію, але, на щастя, тут краєчком вуха чую, що вбита жінка – сирота, а милий відцурався. Сама виховувала крихітку. Ото й подумала: чи не віддадуть мені на виховання дитинку.
Як бачите, довірили. Не стара я ще, роботяща, є й дівчинці де жити. Така гарнюня, білюня, як голубка. Голубка з мого сну. Отак і сон мені пригадався, коли дитинку голубкою назвала.
Загинули мої соколи. Побила їх життєва гроза. Але в мене тепер є голубка, і я все зроблю, щоб ніякі життєві бурі не зламали їй крила, не спинили в польоті!
