ХУТОРЯНИ

Збираючись на хутори в Любомльський район, я сказала своєму колезі Володимиру Лису, що їду на його батьківщину. І він відгукнувся на це таким спогадом:
— За річкою Нережею, перед селом Згорани, колись було вісім хуторів. Один з них — мого діда. Там я й народився. І дід, коли я виріс, якось мені признався: «Ой, Володька, я до останнього свій хутір відстоював. Хоч не був любителем чарки, а мусив часом випити з начальством. А на Великдень як кабана колов, то тоже мусив вділити тим, що приїжджали та грозилися з хутора виселити”.
І відстоював він свій “бастіон” аж до 1978 року. А як почалась меліорація, то витіснила і цей останній хутір.
Я ж їхала на, так би мовити, діючі хутори, господарям яких вдалось зберегти свої родинні гнізда по сьогоднішній день. Їхала за адресами, які підказав директор Любомльського краєзнавчого музею Олександр Остапюк, який знає в своєму районі кожен куточок.
ЯК ДМИТРО ЛУКАШУК ДО МІНІСТРА ДОБРАВСЯ
—Читаю у «Волині» про хуторян, — каже Люба Лукашук з хутора Со­роки, — і думаю: «От би до нас хто приїхав і подивився, як ми тут живемо».
А вона, виявляється, не корінна хуторянка, народилась і зросла в селі Згорани. Після школи до райцентру подалась працювати. А потім вийшла заміж і опинилась на хуторі Сороки. Зараз з чоловіком Дмитром вона трьох синів «піднімає». Нелегко доводиться. Нарікала Люба, що накопали цієї осені дуже багато бульби, а збуту нема. Треба думати, де взяти копійку.
— Навіть діти наші, як я бачу, — говорить жінка, — не дуже-то тягнуться до села. Тут, на просторі, їм більше подобається.
А вже те, звідки ця прив’язаність до хутора, що навіть далека дорога до школи не лякає, я зрозуміла, познайомившись з Дмитром Лукашуком — старійшиною родини. До речі, на хуторі Сороки три Дмитри Лукашуки, бо так названо і сина Дмитра Івановича, і внука. Отож, ще довго хутір буде мати господаря з таким промовистим ім’ям, яке походить від Деметри — богині землі і хліборобства.
... Коли б я побачила хату Лукашуків у якомусь селі, то подумала б, що збудована вона не раніш як у 60-их роках. Простора, на два ходи і головне — цегляна, під добротною покрівлею. Насправді ж будинок історичний — ще за Польщі поставила його тут сім’я Лукашуків, переселившись із села Запілля на хутір.
— У мого батька родина була велика і працьовита, — розповідає Дмитро Іванович. — Я навіть пам’ятаю, як цю хату будували. Мені тоді літ шість-сім було. Дуби довкруг стояли кремезні – такі, що двоє чоловіків не могли обійняти стовбура. А ось ці, що зараз ростуть у нас на подвір’ї, в тридцятих роках ледь сягали верхівками даху клуні. Зараз — он які!
А потім, вже як «колгосп почав наступати», усіх в село переселяли. Коли Дмитро Іванович відчув, що може не втриматись на хуторі, то подався у Київ.
— То був уже 1963 рік. Підказали мені, що є такий високий чин у міністерстві Александров, — розповідає чоловік, — який опікується західними областями. Знайшов я його. Розповів про свої клопоти і поки я був у Києві, то в Луцьку уже знали про мою поїздку. Невдовзі приїхала комісія. Подивились чиновники з Луцька на мою хату і дали розпорядження місцевій владі: зносити будинок не можна, бо він цегляний. Мовляв, поставте людям хати (нас було двоє господарів) «під ключ» у селі, а цей будинок забирайте в колгосп. А що колгосп міг збудувати, як він був бідний?! Так ми і залишились в Сороках.
Листопадової пори, коли вітер вже струсив з дерев жовтий одяг, пейзажі на хуторі сумні. Дмитро Іванович каже:
— От би навесні ви приїхали, коли садок цвіте, коли бджоли гудуть.
Про бджіл, про свою велику пасіку чоловік говорить з особливою теплотою. Бо це, як він сам сказав, його життя — 62 роки займається бджолярством. Ще вісімнадцятилітнім хлопцем у війну вчився у старого пасічника, як ходити біля бджіл. А на початку шістдесятих років, вже як досвідченому бджоляру, йому доручили колгоспну пасіку, де працював двадцять літ. Закінчив заочно технікум.
І зараз, як я зрозуміла зі слів Дмитра Івановича, його менш цікавить хазяйство (робота в полі, біля худоби — цим займаються син з невісткою), а ось пасіка — це та стихія, з якою не розлучається. Мабуть, і хутір свій він відстоював не лише тому, що не хотів прощатися з роздоллям — свіжим повітрям, співом птахів, а через те, що Сороки — дуже хороше місце для пасіки. Медоноси тут поряд — є і ліс, і поле, і садок. Мед тут цілющий. Хто раз купить його у Дмитра Івановича, то вже стає постійним покупцем. І те, що у майже 80 літ чоловік при здоров’ї та доброму гуморі, він сам пов’язує із своїм улюбленим заняттям — бджолярством. Отож, коли на День Перемоги його як ветерана Великої Вітчизняної війни запрошують у Запілля на урочистість, то дивує він своєю веселою вдачею і оптимізмом навіть молодь.
— Як зачну танцювати, співати, то ніхто не йме віри, що мені вже скоро вісімдесят, — не без гордості каже він.
У добротній ще польській хаті, на другій її половині, я зустрілася ще з однією мешканкою хутора Сороки Марією Миколаївною Лукашук. В 1943 році сімнадцятирічною дівчиною вийшла вона заміж за двоюрідного брата Дмитра Івановича — Івана. І перебралась сюди із сусіднього хутора Особняки. Вже чоловіка давно нема в живих. Вже і її «здоров’я марненьке».
Марії Миколаївні навіть важко говорити. Але коли мова зайшла про хутірське життя, то клубочок спогадів покотився з далеких літ. І завдяки цьому спогаду я немовби прочитала ще одну сторінку в долі поліщуків...
В тридцятих роках, як ми знаємо, багато волинян подались за океан. Шукали люди на чужині кращого життя. Поїхав в Америку і батько Марії Миколаївни. Дев’ятилітньою дівчинкою була вона тоді, але й по сьогодні пам’ятає, як з матір’ю проводжала його у далеку дорогу. А потім були листи.
— Батько писав, що вже обжився, має землю, — розповідає Марія Миколаївна. — Навіть фотографії присилав, і я роздивлялась, як то батько садить тютюн. Писав, що скучає за нами і вже оформляє документи, аби забрати нас до себе. Але війна все поламала. Листів ще й після війни ми довго від батька не мали. Аж якось маму покликали до сільради і вручили конверт. То була вісточка від батька. Писав він на сільраду, бо не знав, де ми і чи взагалі живі. Чи була там, на чужині у батька друга сім’я? Чоловік, який з ним виїжджав до Америки, а потім повернувся у село, розказував, що батько жив самотньо. Вони з матір’ю листувались аж до його смерті. Про те, що його не стало, нам повідомила його сусідка — якась полячка. Не побачив він своїх п’ятьох внуків — не знає, що один з них названий Миколою.
Марія Миколаївна шкодує, що важко їй ходити, що вже рік як у церкві не була — не може поставити свічечку, помолитись за рідних людей. А хутір свій вона бачить тепер з вікна. І в житті її за осінню прийде зима.
Катерина ЗУБЧУК.
Фото Володимира ЛУК’ЯНЧУКА.