Не раз думала написати до вашої газети, в рубрику “Любить! Не любить!”...
Не раз думала написати до вашої газети, в рубрику “Любить! Не любить!”. Але все не виходило. А сьогодні, у недільний день, зібралась з думками. Мені 27 років, виховую дві донечки, яким шість і вісім літ. Здається, мало прожила. А ще менше щастя мала. Починаючи з раннього дитинства, ми жили з мамою удвох. (Батько від нас пішов, тому що раніше мав сім’ю.) Коли я закінчила школу, то через півроку вийшла заміж. Із своїм майбутнім чоловіком я познайомилась у санаторії. Все у нас, здавалось, було чудово. Але дуже швидко наше щастя згасло — настали чорні, страшні будні. Нашій доньці було чотири місяці, коли чоловік мене мало не вбив на весіллі у свого брата. Він, звичайно, був дуже п’яний тоді, але це ж не виправдання. Мене ніколи ніхто не бив, а тут така жорстокість. Я не могла ні ходити, ні говорити, ні їсти, настільки була побита. На другий день мене мати забрала додому. Але за якийсь час чоловік перепросив, і я простила. Все-таки сім’я... Наше, так би мовити, мирне життя тривало недовго. Бо п’янки не припинялись. Згодом я завагітніла знову. Звернулась до свекрухи: “Що ж мені робити?”. Я вже не бачила майбутнього в нашому спільному житті. Але свекруха розраяла, мовляв, роди, може буде син, і все зміниться. Я її послухала, бо дуже поважала цю жінку і по сьогоднішній день поважаю. Народилась знову донечка. Коли я повернулась з пологового будинку, то старе продовжилось — ті самі п’янки, бійки, страшні скандали. Ми ще сходились з моїм чоловіком і розходились декілька разів. Одне слово: життя не було. Тільки Бог знає, скільки я витерпіла побоїв, насмішок у свої молоді роки. Але всьому приходить кінець. Отож, і я вирішила остаточно, що жити так далі не можна. Колись я старалась зберегти сім’ю заради дітей. Зараз бачу, що в такій сім’ї лише травмується їх психіка. Хочеться почати життя, як кажуть, з чистої сторінки. Хочеться любити і бути любимою. А головне — відчути, що ти жінка, що тебе поважають і розуміють. А.С. Камінь-Каширський район.
