У холодні часи постхрущовської політичної зими київських дисидентів-шестидесятників зігрівала своєю добротою одержима провінціалка з Волині Наталка Каразія...
Закінчення. Початок у "Волині" за 28 серпня. У холодні часи постхрущовської політичної зими київських дисидентів-шестидесятників зігрівала своєю добротою одержима провінціалка з Волині Наталка Каразія ЛИСТИ `ЗВІДТІЛЯ` З початком 1972 року знову закрутилася репресивна машина проти українських вільнодумців, тільки ще дужче, ніж узимку 1965-го. 14 січня, на старий Новий рік, заарештували Сверстюка. Наталка допомагала дружині Євгена Вікторії пережити ті перші важкі дні, старалася бути другою матір’ю маленькій Віринці — доньці Сверстюків, забрала дівчинку до себе в Колки. А тут пішли чутки, що мають арештувати Наталку. Запитала Вікторію: «Що ж ти будеш робити, як заберуть і мене?» І почула: «Буду носити тобі передачі». Такими були друзі, які пройшли суворі випробування тим лихим часом. Пронесло. Хоч у її маленькій кімнатці в Колках, коли Наталка була в Києві, кадебісти провели обшук, забрали листи, щоденники, рукописи, яких і досі не повернули. Батькові сказали: «Ваша дочка — шпигунка. Ми шукаємо зброю, рацію». «Чого ж книги розкидаєте?» — перепитав. «А это и есть оружие», — почув у відповідь. Залишившись на волі, Наталка складала копійку до копійки, висилала заарештованим невеликі пакунки, допомагала родинам репресованих друзів у Києві, забирала до себе їх дітей. Вечорами писала в’язням і засланцям у далекі краї вигнання підбадьорюючі листи — Стусові, Світличному, Сверстюку... Через якийсь час пошта приносила у Колки від них проскрібовані тюремною цензурою відповіді. Ось послання «звідти» від Євгена Сверстюка: «Вітаю Вас, Наталко! Закінчились мої етапи приземленням на крижині, яка дрейфує в епоху великих дрейфів. Якщо добре натопити грубку, то і тут буває тепло. Ще десь у січні я всім єством вертався на Волинь — напишу Вам «доказ»: Як далеко мене занесло, Як надійно сніги замело. Вже не віриться: на глибині, Десь на дні, у забутому сні Було сизе волинське село». «Дорога Наталко! Ім’я моєї мами — Євдокія. Мама лише смутно здогадувалась про мої проблеми, але між нами був глибинний зв’язок. Насправді все в житті і ясніше, і краще. Життя — це мінливі сцени трагікомедії, і над нами — Вічне Небо і Сонце, і над нами, і в нас — Вічний Бог і вічна радість життя... Хай вам світить Високе Слово і гріє волинська весна. Ваш Євген. 27.11. 1983». У домашньому архіві Наталки Каразії десятки таких листів, саморобних поштівок, фотографій. Коли була здоровшою, систематизувала їх у папках і сподівається передати в музей українських політв’язнів, який створюється в Києві. ОДНА В ЧОТИРЬОХ СТІНАХ Наталка Каразія живе одиноко. Нікого не жде і не виглядає. Так розпорядилась доля: усе життя провела серед великих людей, а тепер залишилась сама, наодинці зі своїми хворобами, які ускладнив діабет. Знесилилась, зір пропадає. Гірко жартує: «Неправда! Живемо вп’ятьох: чотири стіни і я. Нічого вже не боюся, крім вітру: щоб хати не розвалив, одна стіна підперта кілками». Боязко було починати розмову. Думав: зараз почую скарги на все і всіх. А Наталія Хомівна насамперед попросила подякувати службі «швидкої допомоги», яка за кілька хвилин прибуває за її викликом, а також добрим сусідам і отцю Андрію, настоятелю Свято-Михайлівської церкви Київського патріархату. Просто душа її прагне уваги і тепла. Бо ж влада в усі часи дивилася вовком на неї і її родину. Батько, Хома Каразія, за Польщі був активістом «Просвіти», співав у церковному і просвітянському хорах — гарний голос мав. Проте жив не лише громадськими справами. Кращого кравця в Колках не знали, особливо йшли до нього, щоб пошив національне вбрання. Хома з дружиною Оленою виховали семеро дітей, які всотували від колиски любов до рідного краю, батьківщини. Каразії зазнали немало репресій та утисків. Батька судили польські власті, старшого брата Данила за співпрацю з ОУН засудили на 10 років концтаборів. Після тюрми додому не повернувся, нині також важко хворий, доживає віку на Смоленщині. В Росії знайшла притулок сестра Алла. Померли старша сестра Валентина, брат Євген... Велика рідня розсипалася, як пісок в решеті. Наталка самотужки закінчила 10 класів заочної школи. Мріяла стати педагогом. Встигла трохи й повчителювати в Куликовичах Маневицького, Підкорміллі Любешівського районів, поки не засвітилася в кадебістських рентгенівських променях. Стежили за її кожним кроком і ніяк не могли второпати: як непримітна провінціалка без вищої освіти опинилася в епіцентрі української столичної еліти? Тільки ж туди приймали не за дипломами, як у сірі радянські установи, а за кодексом честі, відданості, любові до України. Знаючи Наталчині літературні здібності, у місцевому відділенні КДБ пропонували допомогу у виданні творів. Звісно, за співпрацю. Були конкретні пропозиції: порвати зв’язки з Михайлиною Коцюбинською, передати Дзюбі, що йому дали б можливість захистити дисертацію, якщо... Наталку вмовляли написати кілька нарисів про чекістів. Вона б це зробила, тільки не так, як хотілося б замовникам. Перед очима, немов у стоп-кадрі, стоїть моторошна картина: восьмирічною дівчинкою у 1944 році випадково забрела під місцеву тюрму НКВД, де знищували активістів повстанського руху. Підгледіла, як за сірим парканом лежали без сорочок замордовані колківські юнаки. По їх мертвих тілах плигав енкаведистський кат. Розгойдається на животі одного — плиг на іншого. І так далі. Додому прибігла перелякана, два дні слова не могла вимовити. Шантажували Наталку не лише кадебісти, на непокірну колківчанку відверто і безцеремонно тиснули партійні органи. Набридали навіть тоді, коли важко захворів батько. Лікування з’їдало усі кошти, жили в нестатках. Вмираючи, батько сказав: «Тримайся, дитино!». У кінці вісімдесятих років повіяло нарешті п’янкими вітрами свободи і змін. З тюрем виходили на волю уцілілі в’язні совісті. Наталка Каразія стає активним членом Української Гельсінської спілки, Всеукраїнського товариства в’язнів і репресованих. У Львові на прохання В’ячеслава Чорновола друкує окремі випуски самвидавного «Українського Вісника», допомагає в редагуванні газети «Молода Україна». Згодом повертається в рідні Колки, усю себе віддає громадському життю. То звертається в різні інстанції з вимогами демонтувати пам’ятник Леніну в селищі, то піклується, щоб в Колках відкрили нову лікарню... На все вистачає сил, ось тільки з ремонтом власної хати нічого не вдається. На захист одержимої землячки став якось місцевий журналіст Іван Романік (нині редактор маневицької газети «Нова доба»). Та після гострих, чесних публікацій «Не будемо судити за світогляд» і «Нам іти однією дорогою» сам потрапив у немилість до влади і мав неприємності. Що там згадувати радянські компартійні часи, коли і в роки незалежності невтомній жінці-інваліду викидали усілякі «коники». То перед першими демократичними виборами до Верховної Ради облили соляркою й підпалили її й без того нещасну хатину. А в передювілейному 1999-у закидали вікна камінням, повибивавши шибки. Не пускали школярів з юнацько-учнівської організації «Сокіл» на зустрічі з живою легендою селища. А що на те пані Наталія? Ось її монолог. «Я не нарікаю. Я вдячна Богові за кожну даровану ним мить, незалежно від того, чи важка вона, як камінний хрест, чи легка і гарна, як листочок на дереві. Вдячна за добрих і поганих людей, бо в них — пізнання світу. Вдячна за Україну, бо вірю, що Бог її любить і допоможе вистояти. Мій власний опір був би потужніший, якби не хвороба. Пробиваюсь крізь каміння блідими паростками буття. У моїй хижинці темно, а мені так хочеться сонця. І воно прийде. Хтось колись прочитає оці мої слова і поставить на моїй могилці квіти. Тоді на них щедро проллється життєдайне сонце». Не хотілось завершувати зустріч на мінорній ноті. Наостанок нескромно запитав: — Невже на довгому життєвому шляху не зустріли своєї особистої долі? — Я щаслива тим, що була вільною. Не хотіла нікому в’язати рук, — відповіла відверто. Святослав КРЕЩУК.
