Заклики до миру за будь-яку ціну – це зрада - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.43 € 26.95
Заклики до миру за будь-яку ціну – це зрада

Волинь-нова

Заклики до миру за будь-яку ціну – це зрада

Ортодоксальний хасид Ашер-Йозеф Черкаський розуміє, що таке професійний, практичний патріотизм, а до багатьох журналістів, політиків, депутатів, службовців України це не доходить. Чому?!


Василь ЛИЗАНЧУК,
професор, доктор філологічних наук, завідувач кафедри радіомовлення і телебачення факультету журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка, заслужений журналіст України


 


Добре, що нарешті авторитетні європейські та американські уми почали усвідомлювати, що на Україну напала Російська Федерація і українці себе захищають. Це – наше природне право, наш обов’язок перед нащадками – не дати моксельському-російському злу розмножуватися і поширюватися, бо якщо це зло колючим дротом нас знову обплутає, то не тільки наступним поколінням українців не буде місця для життя на рідній землі, а й громадяни країн Європейського Союзу потерпатимуть, втратять благополуччя з вини російського неоімперіалізму.



Мати-Україна гордиться тисячами таких синів і доньок, як Василь Сліпак.



Отже, захист свого життя, своєї родини, народу, держави від московських загарбників – це природний синівський обов’язок, морально-духовна потреба. Саме шляхетність, благородство, аристократизм були тією силою, яка спонукала талановитого соліста Паризької національної опери Василя Сліпака проміняти успішну кар’єру на окопи простого вояка, хоч дуже добре розумів усю небезпеку. Але сумління не залишало вибору. Василь Сліпак поставив на терези Долі своє Життя і Честь. Його виклик байдужості, яка панує в багатьох чиновницьких кабінетах, і є справжнім героїчним подвигом цієї великої душі Людини. Мати-Україна гордиться тисячами таких синів і доньок, як Василь Сліпак.
Однак кожний з нас, залежно від світоглядної позиції, відчуває, розуміє, що інформаційно-психологічна та військова агресія Російської Федерації проти України спричинила низку політико-ідеологічних, соціально-економічних маніпуляцій, коріння яких в гібридній війні, що йде на всіх фронтах, – в економічній, соціальній, політичній, воєнній та, що найважливіше, гуманітарній сферах.
Про різні форми і методи гібридної війни, маніпулятивної пропаганди, про їхню морально-духовну шкідливість мовиться тут, на конференції, з великою зацікавленістю і тривогою за безпеку людини, родини, суспільства, України, держави. Привертаю увагу до кількох аспектів цієї проблеми, які пов’язані з відсутністю глибоких знань у багатьох політиків, депутатів, службовців, журналістів...
1. Нерозуміння тих чи інших термінів, плутанина, підміна понять призводить до втрати українськоцентричних засад, професійного патріотизму, свідомого чи підсвідомого підспівування московському агресорові та іншим імперськи мислячим претендентам на одвічно українські землі. Про це доречно нагадати тут, на прекрасній Волині.



Журналістські стандарти – це не безликість, безкрилість, не нав’язування думки, що журналіст — якась планетарна істота, безнаціональне створіння, що у нього немає Батьківщини, що він без роду–племені. Ні!



Досі чимало політиків, журналістів, службовців, депутатів плутають поняття держава і Україна. Найпростіше розуміння таке: держава – це своєрідна структурна організація, інститути якої мають служити суспільству, організовувати життя людей на принципах правдивості, взаємоповаги, доброчинності, моральності, права, демократизму, соціальної справедливості тощо. Україна – це наша Мати, джерело життєдайності, національного духу, це –Богом дана наша святиня.
Якщо ми сприймаємо Україну і державу як єдине ціле, в органічній єдності і заради їхнього розквіту сумлінно працюємо, то це прекрасно. Але дуже часто, і ми це бачимо, відчуваємо, що Україна і держава сутнісно не збігаються, більше того – є антиподами. Це треба розуміти і не паплюжити Україну, свою неньку-матусю, не плутати її з державними інститутами, які потрібно не лише підтримувати і хвалити, а й, якщо треба, конструктивно, аргументовано, доброзичливо, принципово критикувати представників державних інституцій за те, що не дбають про матір-Україну, її національне утвердження, ігнорують потреби громадян, які довірили їм управляти державними процесами, дбати про суспільні інтереси, а не лише про свої захланні, егоїстичні, особисті аморальні потреби.
2. Російська маніпулятивна пропаганда спрямована і проти Української держави як інституційного явища, і проти утвердження української національної ідентичності.
Українське суспільство потребує соборної внутрішньої інтеграції. Але на яких засадах? Безперечно, на принципах спільної глибинної історії, національних інтересів, системи безпеки і аж ніяк не на тлі псевдооб’єктивності, космополітизму, малоросійства. Журналісти мають розуміти роль науки, передусім правдивої історичної науки, бо без неї не може бути України, її майбутнього, не може бути української держави. Аморально, безвідповідально, якщо журналісти України беруть участь у маніпуляції історичними фактами, подіями, явищами, це – великий гріх. На жаль, досить часто нав’язують інтелектуальний примітив під гаслом постмодернізму, що негативно впливає на формування індивідуальної і масової свідомості. Це трактування можна підтвердити історичними дослідженнями багатьох видатних вчених, інтелектуалів, публіцистів, таких, як, наприклад, В. Горбулін, С. Грабовський, Я. Калакура, Л. Масенко, І. Михайлин, В. Монастирський, В. Огризко, В. Торба, І. Фаріон, О. Шаблій, Ю. Шевчук, І. Ющук та ін.
Я посилаюся на ортодоксального хасида Ашера-Йозефа Черкаського, який залишив Крим одразу після окупації російськими загарбниками, пішов на фронт добровольцем, став волонтером. Нині він депутат Дніпровської міськради. Його вислів короткий, але глибоко змістовний: «В Україні Росія прагне захопити не просто територію. В Україні їй потрібна історія Русі, щоби позиціонувати себе як давню державу».
Російсько-українська війна довела, що ворог наступає там, де є зволікання з формуванням української національної ідентичності, де на задвірках українська мова, національна культура. Це розуміє ортодоксальний хасид Ашер-Йозеф Черкаський, а багато українців, які вважають себе елітою (сюди належать також журналісти), ніяк не можуть усвідомити, що «українськоцентричність, україноорієнтованість, національна самосвідомість (Лариса Волошина) є головними передумовами економічних і військових успіхів України.
3. Вам відомо, вельмишановні учасники науково-практичної конференції, що у Святогорську Донецької області відбувся медіафорум «Донбас у медіа: від популізму до фактів». Тут Анастасія Станко, Олексій Мацука, Тетяна Попова та інші знову закликали зменшити мову ворожнечі в українських медіа. Деякі іноземці повчали українських журналістів толерантності, жодним словом не згадуючи не лише про російсько-українську війну, а навіть слів «Росія», «війна» не вимовляли, боялися, як чорт ладану. Невже їм не зрозуміло, що є агресор – це Російська Федерація, є великі жертви, на загарбаній українській території є російські військові, є найманці, є колаборанти, є сепаратисти, є зона бойових дій.



Потрібно проводити чітку лінію між добром і злом, бо «моральний нейтралітет» та «етична амбівалентність» є серйозною загрозою українській журналістиці (Мирослава Барчук).



Під час виступу на з’їзді журналістів України, у публікаціях «Про війну…цінностей», «Україноцентризм і стандарти журналістської професії», «На цвинтарі розстріляних ілюзій», «Історична правда – головна гуманітарна зброя» та ін. я наголошував, що українські ЗМІ покликані називати українських героїв – героями, подвиг захисників України – подвигом, сепаратистську зраду – зрадою, російську брехню – брехнею, московський злочин – злочином, російських блюдолизів – аморальними блюдолизами, московську агресію – агресією. Потрібно проводити чітку лінію між добром і злом, бо «моральний нейтралітет» та «етична амбівалентність» є серйозною загрозою українській журналістиці (Мирослава Барчук). Журналістська творчість українських працівників ЗМІ має ґрунтуватися га засадах україноцентризму, що є передумовою громадянської позиції, захисту українських національних цінностей.
Заклики до миру за будь-яку ціну породжують небезпечне явище: мовиться про можливу деморалізацію наших воїнів, моральне роззброєння. Нав’язана дискусія про якесь протистояння між стандартами журналістської професії й патріотизмом – це, вибачте, нісенітниця. В Україні – війна. Справжній український журналіст поєднує громадянську позицію і професійні стандарти. Аморально підпадати під фальшиві гасла, мовляв, не можна застосовувати «мову ненависті», а надавати слово опонентам, бо у них інша точка зору, інший погляд на ситуацію. І тоді буде справжня дискусія. Вибачте, це – повний абсурд, бо про що можна дискутувати із загарбниками та їхніми підлабузниками. Московська маніпулятивна пропаганда спрямована на те, щоби заколисати пильність українців, розвіяти їхній національний дух. Цьому також служать такі, як Руслан Коцаба. Свою промосковську позицію він фарбує ритуальними фразами: «Я так думаю. Це моя думка». Чи ми повинні мирно жити з такими, як Руслан Коцаба?! Адже їхня риторика, перефразувавши поета Василя Кухту, випускника нашого факультету журналістики,  це маніпулятивна контрабанда слів. Соціально небезпечним у журналістиці Іван Франко вважав тип гіпокрита – лукавої брехливої людини. Нині таких журналістів називають «корисними ідіотами», які цілком серйозно важливі теми намагаються заговорити «мовою ненависті», пустопорожніми дискусіями про стандарти журналістської професії.
Журналістські стандарти – це не безликість, безкрилість, не нав’язування думки, що журналіст якась планетарна істота, безнаціональне створіння, що у нього немає Батьківщини, що він без роду-племені. Ні! Сподіваюся, що ви погодитеся зі мною: головними вимогами журналістських стандартів – подавати ретельно перевірену, правдиву інформацію, не брехати, не маніпулювати «розіп’ятими хлопчиками і знищеними синичками», а бути морально чесним з читачами, глядачами, слухачами, всечесним перед собою, черпаючи ці якості з колодязя національного духу. Найоптимальніший спосіб розвивати власну здатність мислити самостійно – це читання інтелектуальної, правдивої літератури, що є засадами найкращої «протиотрути» від будь-яких російських маніпуляцій та підступів інших ворогів України.
Відомо, що інформація – товар. Але який зміст цього товару, якою енергією насичений? Що продає журналіст – істерику, паніку, розпач, безвихідь чи розповсюджує історичну й сучасну правду, рекомендує оптимальний спосіб вирішення проблеми, навіює позитивні емоції, формує впевненість, переконання, що наша головна зброя – Правда – переможе.



Олександр Савченко у книзі «Антиукраїнець, або Воля до боротьби, поразки чи зради» ще і ще раз нагадав, що вічним історичним ворогом України є Росія.



Безперечно, терміни, поняття – це тонка морально-психологічна матерія. Треба вміло, виважено, мудро оцінювати ситуацію на окупованих частинах Донецької та Луганської областей, в Автономній Республіці Крим, щоби не образити тих жителів, які за духом є українськими громадянами, але вимушені жити на загарбаних московськими військами територіях. Але як називати ту людину (громадянина України), що взяла московську зброю, бо, мовляв, не мала роботи, а нині вже при ділі, бо воює проти Української держави? За будь-яких обставин людина має право вибору: йти захищати свій Донбас від московських загарбників, чи їм прислужувати?! Є й такі здорові чоловіки з Донеччини і Луганщини, які на мирній території зайняли позицію очікування, розважаються в ресторанах й нарікають на Україну, коли, мовляв, вона припинить війну. Невже до них не доходить правда про причини російської загарбницької політики стосовно України? Чи їх влаштовує болотяне болото, яке створює моксельсько-російський агресор?
4. На жаль, багатьом політикам, депутатам, службовцям, журналістам, громадським діячам треба нагадувати, що війна в Україні не громадянська, а російсько-українська. Професор Валерій Швець з Одеси наголосив, що душа московита щодо українців проявляється повною мірою нині у майже беззастережній підтримці нахабної експансіоністської політики їхнього президента Путіна. Під час травневих доволі масових протестних акцій у Москві, Санкт-Петербурзі та інших містах Росії жодного разу не пролунав осуд московської агресії проти України. Така суть російського лібералізму. Отже, є над чим замислитися.
Відомий в Україні і світі науковець Олександр Савченко у книзі «Антиукраїнець, або Воля до боротьби, поразки чи зради» ще і ще раз нагадав, що вічним історичним ворогом України є Росія. Піраміда потреб, розроблена Абрагамом Маслоу, для росіян трансформувалася так, що захоплення чи знищення України є їхньою базовою, фізіологічною потребою, яка рейтингом іде одразу після «водки» і хвоста «сельодкі», їжі… Цей нездоровий феномен російського суспільства обумовлений крадіжкою української історії, української церкви, українських героїв, українських культурних діячів, українських земель, а також зросійщенням значної частини етнічних українців, які стали російською елітою і, на превеликий жаль, часто-густо ці «елітарії» є лютішими до українців, ніж моксельці-росіяни.
Не тільки журналісти, а й політики, службовці всіх рівнів, депутати мають знати правдиву історію, тому треба читати, вчитися думати, працювати над собою безупину, аналізувати, щоби бути професійним патріотом. Адже непрофесійність багатьох журналістів – це головна проблема українських ЗМІ, яка потребує першочергового розв’язання. На мою думку, має бути створений надійний заслін «інформаційному мотлоху». Патріотично професійні, неупереджені, достовірні, незамовні, не суб’єктивні, позбавлені «джинси» матеріали мають бути основою змістової діяльності незалежних ЗМІ.
Згадаймо Тараса Шевченка: «А дай жити, серцем жити!» Ідеться про працю серця, душі і розуму – трьох реалій, які, якщо є, то ми повноцінно живемо, а коли їх немає, то просто існуємо, пліснявіємо.
5.«Якщо свобода слова антиукраїнського спрямування, то кому потрібна така свобода слова?» Відповідь на це питання я дав у статті, яку під таким заголовком опублікувала газета «Слово Просвіти».



Мир треба нести кожного дня, кожного дня треба налагоджувати контакти між людьми, шукати доброго спілкування.



Нагадую, що розуміння свободи слова і відповідальності журналістами, політиками, громадянами України можна поділити на три частини.
а) Частина журналістів, політиків, громадян України розуміє свободу слова як усвідомлену потребу творити добро і ставить її на службу високим морально-духовним принципам, українським національним прагненням, світлим, здоровим інтересам людини.
б) Друга частина журналістів, політиків, громадян України тлумачить свободу слова як уседозволеність і застосовує її для власного самовивищення, піару, корпоративної вигоди, що нерідко перетворюється на політичне блюзнірство стосовно інтересів національного державотворення.
в) До третьої частини належать журналісти, політики, громадяни України, які використовують свободу слова для руйнування українського державницького мислення, розмивання національних почуттів, морально-психологічного приниження патріотів усіх віків, політико-ідеологічного цькування українськості, насаджування психології угодовства, формування в українців особливої форми російської свідомості, характерними ознаками якої є малоросійство, яничарство, манкурство, хахлуйство.
Закінчую доповідь словами Блаженнішого Любомира Гузара, які, на мій погляд, мають безпосередній стосунок до кожного з нас: «Багато хто думає, що мир – то відсутність війни. Але мир це є дещо більше. Мир – ще й добрі стосунки між людьми, коли ми не брешемо один одному, не шукаємо вигоду, не бажаємо зла. Мир треба нести кожного дня, кожного дня треба налагоджувати контакти між людьми, шукати доброго спілкування».
Щиро дякую, що вислухали мої роздуми!
(З доповіді на зональній науково-практичній конференції «Регіональна журналістика в умовах гібридної війни», яка відбулася в Луцьку 25 липня 2017 року).