— Перше враження, — зізнаюсь, — жахливе. Це – сірість, убогість, суцільна бідність, — миле обличчя Наталії на мить робиться суворим і сумним. – Це – обшарпані, босі, голі і брудні діти. Це – покалічені, вбиті...
ЗУСТРІЧ З ЧУЖОЮ ЗЕМЛЕЮ — Перше враження, — зізнаюсь, — жахливе. Це – сірість, убогість, суцільна бідність, — миле обличчя Наталії на мить робиться суворим і сумним. – Це – обшарпані, босі, голі і брудні діти. Це – покалічені, вбиті... Нашу розмову поглинає ввімкнута голосно музика в кафе. В Наталиних очах знов з’являються іскринки веселості і запалу. Ще двадцять хвилин тому я з сумнівом очікувала на вулиці Володимира-Волинського свою героїню. Кілька телефонних дзвінків, настороженість мами Тамари Іванівни, котра свою дитину готова боронити від усього, навіть надокучливих журналістів. Останнє слово було за Наталією – вона погодилась на зустріч. Газета “Волинь” з публікацією про неї в липневому номері зближує нас – і розмова швидко переходить у ще більш довірливе русло. — Чотири години перельоту – і ми на тамтешній землі. Сіре низьке небо над головою, сірим було і все довкруж: земля, дерева, трава. Вісімнадцятого лютого приземлились. Там у них позначка термометра показувала плюс двадцять градусів, по-їхньому – це зима. З батальйоном нас прибуло вісім жінок. На місці, де дислокувались, забезпечили усім необхідним. Медична рота, на відміну від інших служб, розташувалась на три місяці в палатках... З українців вони прибули у ролі миротворців серед перших. А першим, як відомо, в усьому найважче торувати шлях. Наталя ніби читає у думках моє запитання. — Якщо чесно, то від побаченого був шок і розчарування. У голові стукало маленьким молоточком: куди я приїхала, куди я приїхала?.. У ВІЙНИ – ЖІНОЧЕ ОБЛИЧЧЯ Наталія працювала з Лєною із Чернівців, подружились. Подругу поставили старшою операційною сестрою. Старшина Петриченко – хірургічна медсестра. І, окрім того, ходила на пости і виконувала обов’язки старшої по медроті. Що таке робота медсестри в умовах війни? Чи швидко адаптувалась? Запитання ставали у чергу до співрозмовниці, а вона, не чекаючи їх, розповідала, розповідала... — Обов’язки були нібито досить звичними і зрозумілими, якби не одне але... Там панував справжній конвеєр пацієнтів: поляки, американці, араби, українці. Ви не уявляєте, — після деякої паузи Наталія переходить на жартівливий тон, — як нас, українців, там косив апендицит. Масово. Навіть мене 14 липня прооперували. А ще ларингіти, фарингіти і таке інше. Бо хіба не спокусишся у спеку 45-48 градусів вище нуля у тіні випити чогось прохолодного – отож наші хлопці потрапляли на гачок. Я у тому плані була дещо загартована – виросла у Казахстані... Попервах справжній страх, який не можна було показувати, бо це прояв слабкості, викликали обстріли, після яких поранених треба було рятувати. Тяжко хворих відправляли в Багдад. — На все життя, напевно, запам’ятається страшний день 6 квітня, — тепер переді мною сиділа зовсім інша, поглинута своїми думками, з сумом в очах, жінка. – Нас за кілька днів попередили, що будуть обстріли. Мені випало чергування на одному з постів. Ми були готовими до непередбачуваного, ходили в бронежилетах вагою понад 10 кілограмів. Нас, дислокованих у таборі, на щастя, лихо обминуло. А от солдати, які перебували в інших місцях..., — Наталія глибоко зітхає, опускає вниз голову. – Почали підвозити поранених. Під’їхала чергова автомашина. Коли її відкрили – заніміли. Руслан Андрощук був мертвим. ... Цілу ніч поранених підвозили і підвозили. Старшина Петриченко надавала допомогу п’яти покаліченим. Це була страшна ніч. Бронежилети з хворих доводилося то знімати для певних маніпуляцій, то знову вдягати. І це все її тендітними, жіночими руками. — Тішило те, що ти можеш полегшити чужий біль, за що вдячні слова і посмішки, - каже Наталія. – І згодом у свідомість закрадається уже такий трафарет: а як же без тебе – ти тут потрібна; а хто, як не ти? Навіть у дні перепочинку (добу працювали, добу відпочивали) внутрішньо була налаштована на те, що в будь-який момент я повинна йти і надавати допомогу тим, хто за стіною. (Все було в одному приміщенні, жили через стінку з палатою, де лежали хворі – А. Л.). — Наталіє, доводилось лікувати й іракців? — Так, тільки дещо пізніше, десь за два місяці до ротації ми їх обслуговували, особливо після бомбових ударів. У них впадає у вічі різке розмежування на класи: бідні, багатші і багаті. Ті, з ким ми спілкувались, ставились до нас нормально, але з деяким подивом. У них зовсім інша роль відводиться жінці. ДОБРОТА РОЗТОПЛЮВАЛА ВОРОЖІСТЬ — Спочатку корінне населення нас сприймало більш ніж насторожено, — продовжує Наталія. – Навіть діти в очі ніби усміхаються, а тільки повернешся – кидають камінням. Не говорячи вже про старших. Минуло трохи часу, поки іракці зрозуміли, що ми їм не бажаємо зла, і ворожість та упередженість поволі почали зникати. Ми навіть їх багато дечого навчали. Уявіть собі тих циган, яких у нас можна побачити на вокзалах і автостанціях. Це – майже вони. З тією різницею, що жінки Іраку вдягаються у чорний довгий одяг і зовсім безправні. Вони рано, в підлітковому віці, виходять заміж, їх головний обов’язок – народжувати багато дітей. Лікарня для них – щось чуже і незвідане. Їхній принцип: хто виживе – тому судилось жити. Від них, вибачте, ішов неприємний запах. Навіть у спеку в них чомусь не прийнято митися. Тому ми багато переламували у їхній свідомості, багато чого вчили. Ірак – це суцільна спека, тьма-тьмуща маленьких мошок, які залазять скрізь і безбожно печуть, маса безголосих комарів, які не подають звуків, не бринять, але дуже кусаються. — А піщані бурі допікали? — Це треба побачити. Спочатку зривається невелика кількість піску, але інтенсивність його посилюється, знаходить найменшу шпарину, йде хвилею. Піднімається у небо, застилаючи навіть сонце сіро-коричневою пеленою. А якщо сильний вітер – краще з приміщення не виходити. Кондиціонери, не витримуючи високої температури, швидко виходили з ладу. Тоді доводилось тікати з “дому”, шукаючи порятунку в лікарняних палатах. І ЗАПАХ РІДНОГО ДОМУ Наталія не приховує, що іноді у душу закрадались розчарування. — Але я не могла так все кинути і поїхати. Перш за все, був обов’язок, і, зрештою, була потреба довести самій собі, що ти чогось варта, — каже вона. – Власне, заради того теж вирушила у незвідану країну. Про новини з дому дізнавались, вмикаючи українські канали, там вони працювали без проблем. Бувало, почувши звістку про “страшні обстріли в Іраку”, чимдуж бігли до телефону спростувати інформацію і заспокоїти рідних. Для Наталії справжнім бальзамом на душу було почути голоси мами та дочки Анастасії. — А чи були у вас там моменти для душі, якісь хоч маленькі свята? – запитую. — Кілька приємних епізодів вартують того, щоб записати їх назавжди. На День незалежності прибув до нас прем’єр-міністр України, вручав нагороди, а нам, жінкам, — годинники, набір косметики і букети квітів. У тамтешніх умовах це було так зворушливо... Або свято 8 Березня. Наш командир, хірург з Мукачева, Легіницький разом з командиром бригади Острівським, який служив у Володимирі-Волинському, влаштували нам чудову вечерю з варениками, борщем, дерунами. Повіяло рідним домом. Ще одного вечора зібрались просто після роботи. Хтось десь дістав банку соленого сала, кислих огірочків і помідорів. Начистили картоплі, поставили у каструльку і, сівши довкруж неї, насолоджувались неповторним ароматом. А потім було справжнє торжество для шлунка. І це за умови, що харчування в Іраку, яке забезпечували американські служби, було бездоганним. — Наталіє, мабуть, не просто працювати в колективі, де півтори тисячі чоловіків? – запитую. — Саме так, особливо у моральному плані. Спочатку був душевний дискомфорт, бо у поглядах багатьох читалось: для чого вона сюди приїхала? А згодом... Згодом усе стало на свої місця. Нас дуже поважали – і це найголовніше. ... Додому збиралися тричі. То пакували валізи, то розпаковували. В уяві малювала трепетну зустріч з рідними. Нарешті – десять годин втомливого перельоту, посадка на Скнилівському аеродромі Львова. Потім – Яворівський полігон, де проходили необхідні процедури, медичні перевірки... У Володимир-Волинський прибули майже опівночі. Шкода, що їй, єдиній жінці з Волині, яка сміливо вирушила на війну в Ірак, ніхто не підніс квіти. Але найдорожче – мама і дочка – поруч. Яке це щастя! — А мрію заповітну маєте? – ловлю емоційний момент красуні-медсестри. — Побачити море. І, незважаючи ні на що, поїхати в “гарячу точку”. Поїхала б навіть в Ірак... Алла ЛІСОВА.
