Двічі відкопували із землі, а «Тайфун» — знову на першій лінії фронту
У свої 24 роки лейтенант Василь Тарасюк із Заболоття Ратнівського району – наймолодший нині Герой України. За плечима в хлопця війна на Сході, три поранення і чотири контузії. Після нагородження орденом Золотої Зірки він знову вирушив в Авдіївку, де на нього чекали бойові побратими і де сьогодні найкривавіша точка країни
Про цього юнака неможливо писати без сліз. Його історія неймовірної відваги – коли зійшовся один на один у вогняній дуелі з російським танком і переміг його – вразила всю Україну, перетворивши звичайного сільського хлопчину на символ справжнього героя – того, що жив у сусідньому будинку чи навчався в одному класі з нами. За його нагородою стоїть сила людської гідності, офіцерської честі та мужності… Підсвідомо знаю, що такі, як він, лінію фронту креслять у повітрі навіть тут, де мирне небо над головою. Їхня пам'ять зрита обличчями, окопами та бліндажами. Вони звикли вірити лише своїм очам. Навіть тоді, коли заважають сльози
Людмила ВЛАСЮК
«Його допитливі чорні оченята і сьогодні уважно дивляться з останньої парти. Це був погляд Героя»
Минуло лише півтора року, як він закінчив академію сухопутних військ у
Львові, відтоді і воює на Донбасі. Двічі після обстрілів його відкопували із землі. Він наче живе між фронтом і госпіталями, куди повертається після чергових поранень. І коли його підлеглих трясе від страху, він просто виконує свою командирську роботу: керує боєм. Дуже багато військових зобов’язані своїм життям Василеві, адже він витягав їх з–під обстрілу…
По декілька разів передивляюся відео нагородження «Золотою Зіркою» волинського бійця і не можу стримати радості, а разом з тим гордості від милозвучності рідної мови, якою так гарно володіє Василь Тарасюк. І, їдучи на його малу батьківщину, ловлю себе на думці, що хочу познайомитися з учителькою, яка прищепила йому любов до українського слова.
Його позивний – «Тайфун». Ось такий наш Василь: спокійний, врівноважений, а в певний момент здатний піти з гранатометом у двобій із танком.
— Коли дізналася, що після дев’ятого класу Василь збирається вступити до Волинського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, для мене це стало повною несподіванкою, адже був надзвичайно скромним і сором’язливим, – каже Галина Грицюк. – Зустрівшись із Васильком кілька місяців тому, коли повернувся із зони АТО, побачила, що він змінився: відчувалася його твердість духу, сила характеру. Ця дитина народилася з Україною в серці. Побільше би було таких учнів, як він, і не тому, що цей хлопчина у 24 роки отримав звання Героя України, а тому що має прекрасну душу, яку не заплямувала навіть війна. Його допитливі чорні оченята і сьогодні уважно дивляться на мене з останньої парти. Це був погляд Героя.
На порозі кабінету географії, в якому навчався майбутній військовослужбовець, зустрічають його перші наставники: вчителька початкових класів Ольга Гурич та класний керівник Леся Круглій. Вони пам’ятають його ще маленьким хлопчиком, який захоплювався музикою і спортом, зростав у трудолюбивій сім’ї, і в їхніх очах сльози — чи то від гордості, чи то від усвідомлення того, який титанічний подвиг за плечима у їхнього учня.
— Я пам’ятаю Васю скромним хлопчиком, здібним до науки, – розповідає Ольга Петрівна. – Звичайно, треба подякувати батькам за те, що вони виховали такого сина. Впізнала його на параді, коли дивилася новини. Під час виступу Петро Порошенко нагадав, що нині в Україні 42 Герої України. «Зараз можу назвати імена сорок третього та сорок четвертого. 24-річний лейтенант Василь Тарасюк, мужній оборонець Авдіївської промзони — однієї із найгарячіших точок на теперішній лінії зіткнення». І від цих слів наверталися сльози.
Небагатослівний і працьовитий – на таких тримається Україна
— Ще у школі у Василя всі дні були розписані від «А» до «Я», – підтримує розмову Леся Георгіївна. – Після уроків поспішав у музичну школу, грав у селищному духовому оркестрі, брав участь у всіх святкових заходах. І ми, вчителі, думали, що він пов’яже своє життя з музикою. Попри свою скромність, якщо потрібна була допомога, Василь завжди був у числі перших. Вирізнявся цілеспрямованістю і незалежністю. Ще зі шкільної парти мав мрію і вперто до неї йшов. Саме на таких тримається Україна: небагатослівних і непоказних, простих і працьовитих. Ми і зараз тісно спілкуємося з батьками Василя. Вони не пропустили жодних шкільних зборів, попри зайнятість, завжди цікавилися успішністю своїх дітей, і ось вам результат: їхній син – Герой України. Ми пишаємося тим, що у нашій школі навчався справжній патріот. Він своїм життям жертвував, знаючи, що може загинути. Заради своїх хлопців. Це дійсно найвища міра патріотизму. Його позивний – «Тайфун». Ось такий наш Василь: спокійний, врівноважений, а в певний момент здатний піти з гранатометом у двобій із танком.
«Наймиліший, найрідніший, найгарніший – що я ще можу сказати про свого сина?!»
Риси скромності у Василя — від матері. Про сина вона говорить стримано, із важким серцем і сльозами гордості, а водночас у її очах — невимовний біль. Каже, що він не мислить свого життя без армії. Навіть при нагородженні сказав, що це заслуга не лише його, але й тих хлопців, які перебувають у його підпорядкуванні.
— Ми взяли квитки до Києва, але в останній момент їх здали: не вірили, що сина справді будуть нагороджувати, – каже Марія Адамівна. – Половини того, що розповідали по телебаченню, не знала. Він усе приховував про ті всі контузії і поранення. Разом з тим він дуже переживав за своїх побратимів, що залишилися в Авдіївці, душею рвався туди. Як же ж вони будуть без командира? А ще часто повторював, що вони боронять рідну землю і вдруге відстоять незалежність. Наймиліший, найрідніший, найгарніший – що я ще можу сказати про свого сина?! Василь захоплюється футболом, у дитинстві збирав різні наклейки з футболістами. Останній раз, коли приїжджав, то не зміг зіграти з хлопцями у футбол через стан здоров’я: після поранень та контузій не має сили. Ми завжди говорили на нього «малий». Коли почула, як він дає інтерв’ю і сама здивувалася: як це наш малий так навчився гарно розмовляти чистою українською мовою? Не зогледілася, як так швидко він встиг змужніти. Горда за свою дитину, і водночас боляче: війна триває, скільки синів там полягло…
Батько мріяв, аби Василь став професійним музикантом
Мені важко підібрати правильні слова, аби не зачепити найболючішу струну Олександра Володимировича – тата Героя. Він – викладач музичної школи, духового відділу, свого часу служив у десантних військах, надзвичайно справедливий і прямолінійний, дивиться просто у вічі, не відводячи погляду, ніби сканує мою душу на чесність. Не витримаю – ніякої довіри…
— Дві мої донечки і син виросли відповідальними людьми, кожен має роботу, знайшли своє місце в житті, – просто говорить батько. – Василя з третього класу я забрав у музичну школу, де він навчався шість років. У мене була мрія – зробити з нього професійного музиканта. І у військовому ліцеї він грав у духовому оркестрі. Син уважив мене і вступив до Львівської національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного на диригентський факультет, де провчився рік, доки наш президент–утікач Янукович не позакривав у військових вишах духові відділи. І син змушений був ще раз складати іспити вже повністю на військовий курс. У лютому 2016-го він закінчив навчання, і 16 березня його відправили у зону бойових дій. Спочатку це був Докучаєвськ, потім ще різні місця, остання — Авдіївка, де він перебуває вже півтора року.
Про події на фронті Василь батькам розповідав дуже мало, у міру дозволеного. Ще курсантами їх вивозили на полігони як інструкторів.
— В основному він навчав тих хлопців, яких призивали до війська, – розповідає Олександр Володимирович. – Будучи значно молодшим, син казав своїм підлеглим: «На всі сто відсотків вивчайте військову справу, тому що ви йдете не на місяць — на рік, а може, й більше. І те, що я вам розказую, запам’ятовуйте!» І сьогодні ці сивочолі чоловіки до нього телефонують і дякують: «Нам життя зберегли твої слова і твоя наука».
Втрата найкращого друга – його незагоєна рана
У 72-гу бригаду Василь потрапив не випадково. Там у нього служив найкращий товариш по академії Андрій Кизило, якому присвоїли звання Героя України посмертно. Андрій уже був командиром роти, а Вася прийшов до нього командиром взводу. Потім його побратим отримав звання капітана. Він загинув під час масштабної операції із взяття Ясинуватської розв’язки поблизу Авдіївки, яка була дуже важливою для наших військ. Син бездиханне тіло друга власноруч витяг з окопу. Він залишився без найкращого свого побратима. А потім Андрієву роту віддали йому, Василь і досі нею керує.
— Про його героїчний подвиг дізнався не від сина, – говорить батько. – До мене зателефонувала з київського госпіталю медсестра і запитала, яка у мене група крові? Тоді я подумав, що то все, кінець військовій службі. І серце похолонуло. Але вона каже: «Не бійтесь, він живий, тільки має сильну контузію». Вже коли син повернувся додому, то розповів, що їм дуже дошкуляють танки. «У нас вся техніка відведена. Я б хотів, аби ті, що віддають такі накази, спробували вийти з автоматом і витримати ту навалу. Нервові стреси хлопці отримують страшні», – казав Василь. А потім дивився інтерв’ю, яке давали його підлеглі солдати, як син керував боєм, наказавши їм усім залишитись у бліндажах.
Мабуть, правду кажуть: «Вогонь запеклих не пече…» Ті, хто пережив страшні хвилини на війні, уже вміють бути вищими за смерть.
«Наша найбільша нагорода — що син залишився живим»
— Коли Васю нагороджував Президент, я бачив обличчя Ігоря Гордійчука, якого часто показували в кадрі, – це його викладач бойового застосування з академії, – продовжує Олександр Володимирович. – Коли назвали синове ім’я, на вустах генерала з’явилася усмішка і в очах забриніли сльози… Переймаюся здоров’ям Василя, адже він отримав чотири контузії, а від цього дуже страждає голова. Він будь-які наші вмовляння аргументує тим, що на фронті — його побратими. «Там люди більш відповідальні, ніж ви тут. Там набагато згуртованіший народ, там я відчуваю подих кожного солдата. Несу моральну і фізичну відповідальність за те, що вони там стоять, завдяки їм чоботи російські нас тут не топчуть. Настрій у хлопців бойовий, жодної позиції ми не здали, скільки я служу, тільки потихеньку, потихеньку йдемо вперед. З нашого випуску ми потрапили на фронт майже всі, це нас і об’єднало. А зараз, дивлюся, молодих офіцерів дуже мало. А чому? Тому що відкуплюються від армії. Навіщо ж ти вступаєш у військовий вуз, якщо боїшся йти на фронт?» – розмірковує мій Василь. А нам з дружиною залишається лише молитися, бо все в Божих руках. Звісно, дуже приємно, що у мене такий син, а ще радісніше від того, що він залишився живим. То наша з дружиною найбільша нагорода. Але в душі безкінечна тривога: його служба на фронті триває.
Я не знаю, як подякувати батькам за такого сина. Та й хіба дякують за можливість доторкнутися до ран і шрамів? Хочеться просто сказати, що ваш Василь надзвичайно сміливий, сильний, красивий зовні, а головне — душею. На перший погляд, дуже скромний, врівноважений, має гарні чисті очі (дівчата у такі одразу закохуються) і таке саме серце. І може, пройшовши повз нього у натовпі, навіть не здогадаєшся, що це справжній герой, здатний на найвищий вияв патріотизму: рятуючи друзів, піти у двобій зі смертю. Дякую, Мамо і Тату, за Сина–Героя!
Батьки з молитвою чекають на повернення сина додому.
Василем пишаються і перша вчителька (зліва) Ольга Гурич, і класний керівник Леся Круглій.
