Нещодавно я розмовляла з настоятелем храму в селі Жидичин Ківерцівського району протоієреєм Володимиром про таїнство вінчання...
Нещодавно я розмовляла з настоятелем храму в селі Жидичин Ківерцівського району протоієреєм Володимиром про таїнство вінчання. Він розповідав, наскільки це важливо і відповідально брати церковний шлюб. І принагідно згадав про ще одне таїнство — хрещення. Так само, як і вінчання, в радянську епоху воно було “крамолою”. Не кожна молода сім’я відкрито йшла до церкви, щоб охрестити свого сина чи дочку. Часто це таємно робили дідусь з бабусею. Якщо ж і ті були дуже заідеологізовані, то так і залишались внуки не хрещені. Аж до початку дев’яностих років, коли атеїзм змушений був відступити під натиском реальності. — А тим часом,— каже протоієрей Володимир, — нехрещена людина не має ангела-хранителя, який охороняв би її. Вона не може (не має права) сповідатись, причащатись. Навіть, незважаючи на всі хороші діяння впродовж життя, така людина не може наслідувати Царства небесного. Бо вона не хрещена водою і духом, як був хрещений Господь в Йордані. Протоієрей Володимир за останні п’ятнадцять літ охрестив багатьох людей вже цілком дорослих, а то й у зрілому віці — п’ятдесяти-шістдесятилітніх. Серед них ті, зокрема, хто приїхав на Волинь з південних областей. Вони не хрещені не тому, що батьки не хотіли цього зробити, — у Херсонській області, наприклад, є місцевості, де храми знаходяться на відстані двісті—триста кілометрів один від одного. Тобто просто не було можливості це зробити. А ще мій співбесідник розповів про особливий випадок. Декілька років тому до нього приїхала жителька обласного центру і попросила охрестити. Вона була дуже стривожена і зі сльозами повідала про свої переживання. Тяжко захворівши, її мати одного дня сказала: “Доню, сядь біля мене, я хочу тобі відкритись...”. І цим відкриттям стало те, що дочка не хрещена, хоч був такий намір. Коли донька народилась, то батько з кумами поїхав у сусіднє село, щоб охрестити її. Оскільки наперед не домовлялись зі священиком, то його вдома не застали. Батько каже тоді до кумів: “Добре діло треба “замочити”, а хто буде знати, що ми дочку не охрестили?..”. Отож, в якійсь чайній “обмили” хрещеницю. А вдома чоловік дружині, яка радісно зустріла гостей, теж сказав, що донька хрещена. Минали роки. Дівчинка росла, так і не знаючи, яка історія з нею приключилась. Тільки чоловіка все-таки мучила совість за той гріх, який взяв на душу. І він одного разу признався дружині, як все було. Дізнавшись про цей давній гріх, жінка розтривожилась, але теж не відважилась уже дорослій доньці сказати, що та не має ангела-хранителя. І лише відчувши, що наближається до завершення її земна дорога, відкрилась. ... Ось так жінка безневинно стала грішною. Адже, як вона казала, і до церкви ходила, і таїнство сповіді у великий піст приймала, бо ж думала, що хрещена. Тепер у молитвах вона спокутує цей гріх, сподіваючись на прощення. Катерина ЗУБЧУК.
