За 3 бойові роки в АТО змінив 6 прострілених бронежилетів - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.64 € 31.22
За 3 бойові роки в АТО змінив 6 прострілених бронежилетів

Волинь-нова

За 3 бойові роки в АТО змінив 6 прострілених бронежилетів

Надивившись радянських фільмів про десантників, маневиччанин Анатолій Данилюк (на фото) був настільки зачарований військовою романтикою, що вирішив стати офіцером. Нині за його плечима — 19 років служби у Збройних силах України, три з них — перебування в АТО, де змінив шість прострілених бронежилетів та отримав кілька контузій. Майор брав участь у звільненні Слов’янська, Краматорська та інших окупованих населених пунктів Донбасу

Сергій ГУСЕНКО


ЗАМІСТЬ РОМАНТИКИ – БОЙОВІ БУДНІ
Закінчивши автомобільний факультет Львівського ордена Червоної Зірки інститут Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного Національного університету «Львівська політехніка», у 2004 році Анатолій потрапив у батальйон матеріального забезпечення 51-ї ОМБР. Служив заступником командира роти із озброєння. Після скорочення у 2005 році був призначений командиром взводу забезпечення реактивного дивізіону, ще через рік – командиром взводу штабних машин, згодом – помічником начальника автомобільної служби. У 2010 році з’явилося вакантне місце на малій батьківщині, тож перевівся у Маневицько-Любешівський об’єднаний районний військовий комісаріат. Після чергової реорганізації направлений у командування сухопутних військ у Київ, згодом майора Данилюка перевели до Криворізької 17-ї танкової бригади. На початку березня 2014–го у їхній частині оголосили тривогу, розпочали активно готувати всю наявну техніку для виконання бойових завдань. До цього моменту вона перебувала у вкрай жахливому стані.



Чому, будучи майором, їздив з екіпажем? Потрібен був досвідчений командир, який орієнтується в картах.



— Гадаю, це робилося навмисно, щоб знищити армію, – каже Анатолій Данилюк, – аби на нашу територію зайшла б російська армія, заявивши б на весь світ, що буде нас захищати. Звісно, придумали б від кого… І спокійно будували б свій «руский мір».
14 березня у Гвардійське Дніпропетровської області була відправлена ротно–тактична група, яку згодом розширили до складу зведеного батальйону 17–ї бригади. 40 відсотків особового складу становили офіцери. У квітні вони передислокувалися в село Заводи, де стояли близько місяця. Анатолій займав у цьому батальйоні посаду заступника командира з озброєння. І хоча техніка була схована в лісопосадках, хлопці заступали на бойове чергування, ще до кінця не розуміючи, що коїться.
— На початку травня 2014-го ми виставили перші блокпости, піднялися в небо гелікоптери, а коли під кінець місяця розстріляли групу Леоніда Палінкевича, всі усвідомили, що це не просто польовий вихід, а серйозні речі, – продовжує майор. – Почалися виїзди до Слов’янська. У нас забрали танкову роту із 13 танків під Слов'янськ на підсилення блокпостів, а самих перекинули в село Довгеньке. На початку червня вперше потрапили під обстріл САУ «Нона» (120 мм) біля слов’янського комбікормового заводу.
Людей не вистачало, бо були втрати особового складу, тому Анатолій Данилюк особисто декілька разів із десантниками в ролі водія–механіка бронетранспортера їздив у Слов'янськ.
Якось під час одного із протистоянь між нашим і ворожим блокпостами на дорогу вибігла дівчинка років шести, – пригадує офіцер, – я виліз із БТРа і побіг, аби її забрати. Коли повертався з нею назад, один із сепаратистів всадив мені три кулі у бронежилет. Ворога знешкодили, а дівчинку передали у штаб сектору.


«ТУТ ПАРАД – А ТАМ НЕСТАЧА ЛЮДЕЙ»
Наприкінці липня військовослужбовця відправили у бригаду в Кривий Ріг, а звідти в Київ – готувати техніку на парад до Дня незалежності.
— Думки з приводу параду розходилися, — ділиться спогадами мій співрозмовник. – З одного боку, потрібно було показати усьому світу, в тому числі й агресору, що у нас є армія. Але разом із тим багато солдатів та сержантів із бойовим досвідом забрали з позицій. Тому якось це виглядало недоречно: тут парад – а там, в окопах, не вистачало бійців.
Повернувшись у бригаду лише 29 серпня, Анатолій не встиг разом зі зведеним батальйоном вирушити під Іловайськ, де, гадає, був би кориснішим, аніж на параді. А вже 2 вересня вся 17–та танкова бригада прибула в Артемівськ, теперішній Бахмут. Звідти разом із першим батальйоном поїхали у Дебальцеве, де впродовж шести пекельних місяців Анатолій Данилюк був старшим екіпажу машини БРЕМ-1, призначеної для евакуації застряглої і пошкодженої техніки, в тому числі і з–під вогню противника. Постійні виїзди, обстріли, засідки…
– Із середини вересня нас постійно обстрілювали, часто з «Градів» та «Смерчів», – пригадує військовослужбовець. – Особливо гатили по дебальцівському залізничному мосту. Часто промахувались і влучали в житлові квартали. Чому, будучи майором, їздив з екіпажем? Потрібен був досвідчений командир, який орієнтується в картах, – каже атовець.
З 12 по 19 лютого 2015 року українські підрозділи виходили із Дебальцевого. Анатолій Данилюк разом з іншими виводив людей. Зібравши техніку з позицій та полів, стягували її у Луганське за Світлодарськом.
— Там під час боїв було дуже багато загиблих та скалічених. Хоча, здається, вже на це ніхто не зважав. Якби на той момент про це задумувались, то можна було б збожеволіти, – зауважує військовослужбовець.
Після виходу з того пекла військовим дали два дні, аби прибрати дорогу, яка була встелена тілами загиблих. Усі людські рештки доставляли в Артемівськ для проведення ДНК-експертизи. Потім від командування надійшов навіть не наказ, а швидше прохання – поїхати на підкріплення в Донецький аеропорт. До цього Анатолій бував там уже двічі. Вперше – в липні 2014 року, коли приміщення аеропорту було ще неушкодженим. Вдруге – у листопаді, коли там уже стояли танки 17-ї бригади, тож екіпажам завозили провізію та боєкомплекти. Туди заїхали, а виїхати не могли: тільки машини заводилися – починали відразу бомбити. Коли ж у лютому 2015 року привезли людей для ротації в Донецький аеропорт, через значні втрати забирати не було кого.


СЕРЦЕ ДАЛО ЗБІЙ І В НЕЗЛАМНОГО ВОЯКА
За тиждень до Пасхи 2015 року Анатолія Данилюка у передінфарктному стані забрала «швидка».
Підлікувавши серце, офіцер знову був у строю. На початку липня 2015 його відправили начальником автослужби сектору «Б», згодом перевели в новостворену 56–ту мотопіхотну бригаду, з якою виконував бойові завдання в районі Маріуполя аж до 12 квітня 2017 року.
Сьогодні Анатолій Данилюк – офіцер автомобільної служби оперативного командування «Південь», яке базується в Одесі, проте впевнений, що ще не раз доведеться побувати у зоні бойових дій. За характером він прямолінійний, не мовчить, коли бачить несправедливість. Через це, як стверджує, й не отримує підвищення, бо таких не люблять. Але він не боїться говорити, що в армії, як і загалом у державі, багато безладу. Тож, аби Україна стала справді великою державою, терміново необхідні позитивні зміни.