«Звірина до його обійстя навідується частіше, ніж люди»

Олена БИЧКОВА
 
Осів на хуторі

Після армійської служби, яка тривала майже чотири роки під кордоном з Китаєм осів на хуторі, привівши матері невістку із Гути-Лісівської. Біля старенької хати звів нову, простору, де й  народились два сини та три доньки.
- Світло на хутір провели аж в середині 1980-х років, - згадує мій співрозмовник. – До того одним із перших придбав генератор струму. Позичав його сусідам, щоб весілля чи хрестини ті відсвяткували.

А ще Дмитро Петрович щедро ділиться своєю життєрадісністю, оптимізмом, молодечим запалом із усіма, хто навідується до його загубленої у лісах хутірської садиби.

А ще у Захарчуків вечорами збирались і малі, і старі, аби подивитись чергову серію про легендарного Штірліца.
Працював Дмитро Петрович дорожником, обслуговуючи бетонку Київ-Варшава, а у 1977 році, рівно 40 років тому, пов’язав свою долю із лісогосподарською галуззю, закінчивши училище лісового господарства.
Овдовівши, років сім тому одружився вдруге на вдові із Старого Чорторийська.
- Не страшно було перебиратися жити до лісу? – запитую у господині Тетяни Володимирівни. Та всміхається: «Ні, жалкувала лише що до храму далеко, бо ж рідко яку службу пропускала».
Зрозуміло, що за ці роки сходжена-переходжена кожна стежина дільниці.
- Якщо хтось зріже дерево біля стежки – відразу побачу, бо ж проміння сонця не так падатиме на землю, - констатує майстер лісу. – А взагалі, нині легше працювати: заготовляють ліс бригади, навантаження механізоване. Болить душа, що  з’явилась ця напасть – верхівковий короїд. Дивишся: на виділі п’ять всохлих сосен, а через два-три тижні їх вже десять.
Запитую і за таке лихо для лісівників як бурштинова лихоманка.
- Дякувати Богу мою дільницю вона минула. Декілька ям викопали, переконалися, що сонячного каменю немає, та й заспокоїлися, - каже лісівник. – А от на сусідній дільниці лісу – біля Лісового, - то й доводиться допомагати чергувати. Я пригадую, як колись у тій місцевості копали меліоративні канави, то серед піску обабіч канав на викопаний  бурштин тоді ніхто й уваги не звертав. Один із трактористів якось накидав в мішок шматків скам’янілої смоли, то казав, що замість лучини використовував, – добре горіла.
Повідав майстер лісу і про те, що в двох кварталах дільниці – природні заповідники місцевого значення. «Які там столітні сосни, а дуби!» - не стримував захоплення. Лісівником став і син Микола – він майстер лісу Куклинського лісництва цього лісгоспу.

 

Товаришує з лісовими мешканцями

Один із журналістів, що писав про Дмитра Петровича, зауважив, що до обійстя Захарчуків лісові звірі навідуються частіше, ніж люди. Мій співрозмовник це підтверджує: «Таки так, бо до найближчого сусіда більше ніж з півкілометра, а ліс впритул підходить до садиби». Вона, між іншим, майже не має загорожі.
А Тетяна Володимирівна розповідає, що доводиться їй чоловікові жалітися і на зайців та лисиць, козуль та диких кабанів.
- Капусту вухаті обгризають щороку. Хазяйнують і на грядках з морквою та буряком, причому спочатку беруться за соковитий оранжевий коренеплід. Цьогоріч не довелось і стручком гороху посмакувати – так він до вподоби козулі прийшовся. А біля нивок із картоплею на ніч доводиться собак прив’язувати, бо ж дикі кабани чи не щоночі туди навідуються.
Господарство тримають чималеньке, тож доводиться подружжю про урожай дбати. Тримають коня, дві корови, свиней, різну птицю.
- Декілька років тому поїхали в неділю на церковну службу в Старий Чорторийськ, - розповідає господиня. – Повернувшись, кинулись: з 18 індиків лише два додому прийшли, решта біля лісу подушені лисицею лежали. Рудохвоста злодійка і курчат та курей полюбляє.
- Одна у мене на очах чималеньку курку вхопила та й до лісу посунула, - продовжує розповідь вже господар. – Я за нею, лиш взуття з ніг швиденько скинув. Із кілометр біг та догнав, курка навіть ще жива була.
Я, правду кажучи, повважала це байкою – лисицю догнати! Проте поглянувши на молодечу статуру хуторянина, згадавши слова Чорторийського лісничого Валерія Оксенюка, що на руках (армреслінг) мало хто пана Дмитра побороти може, таки повірила.
 
Павичі – це для душі

Розповідаючи про господарство, Дмитро Петрович проводить екскурсію. Ось викопані  невеличкі ставочки. «Вкинув мальків карпа та амура», - каже він. А ось пасіка поруч хати, тримає вже більше сорока років. «Саджу для бджіл фацелію і буркун, а ще тютюн – це щоб кліща не було». Навколо садиби висаджено чимало медоносних лип.
Зауважую, що не видно садка, на що господар всміхається:
- Це на обійсті фруктових дерев мало, а під лісом, та й у лісі дичок не один десяток щепив.
У господарстві в нагоді стає тракторець. Роботи вистачає. А для душі – павичі.
- Років із десять тому пару купив у Рафалівці, - повідомляє лісівник. – У їжі не привередливі, одна проблема - ніяк розвести не можу. Яйця і в інкубатор закладав, і під квочку. Вже й виводилось декілька, та то шуліка, то лис чи кіт не дають їм підрости.
Тричі мені доводилось підходити до загорожі, аби павич потішив своїм розкритим диво-хвостом. Зайти  у вольєр не посміла, бо ж дізналась, що за таке нахабство могла б отримати прочухана від цих гордовитих птахів. А от милувалась ними довгенько.
 
Хуторське обійстя внесли до туристичного маршруту

Якось навідались до садиби Захарчуків мисливці із Німеччини. Гостинно зустрів їх господар, почастувавши різними смаколиками, як нині кажуть, екологічно чистими, власного виробництва. Та й Тетяна Володимирівна колись була знаною весільною господинею, тож зготує чого душа бажає.
Про хлібосольних господарів німці розповіли друзям, і побували у гостині на хуторі  туристи з Австрії та Португалії. Аби з хуторською екзотикою могли ознайомитись й інші іноземці, садибу внесли до туристичного реєстру.
До речі, віднедавна усі охочі матимуть змогу помилуватись і оновленою іконою Миколи Чудотворця, яка дісталась Дмитру Петровичу від матері.
- Я прибирала перед Великоднем, - розповідає господиня, - та уваги не звернула. Аж чоловік до мене: «Йди подивись на ікону, щось сталось із нею – блищить, мов нова». Дивлюсь, дійсно, і лик, і оклад оновились. Повідомила ченців Хресто-Воздвиженського чоловічого монастиря, що у с. Старий Чорторийськ. Вони приїхали, засвідчили диво, помолились перед святим образом. Мають і капличку звести неподалік нашої хати, вже он і камінь привезений. Там і зберігатиметься ікона.
Ознайомившись із хутірським життям господарів, я підсумовую: «То сумувати вам нема коли». І Дмитро Петрович це підтверджує.
- І телевізор, мабуть, нема коли подивитись?
- Чого ж, - тут  господар не погоджується. – Є. В нас їх аж два. Тетяна щось своє дивиться, а я люблю фільми колишні чи передачі про природу.
- Так у вас із кожного вікна природа, - дивуюсь. – І дома, і на роботі. 
У відповідь чую:
- Воно, дійсно, так. Та хіба можна природою намилуватись? Серед лісу, серед гаю я живу й відпочиваю, і працюю, - такими примовками була пересипана вся оповідка хуторянина. - Природа дає мені наснагу і силу. В лікарні лише раз лежав – запалення легень було, під дощ добрячий потрапив. Порошка якого не пам’ятаю коли й пив, а у вересні ось вже 77.

Фото автора.