У вересні цього року я побував у Санкт-Петербурзі. Там до моїх рук потрапило три “книженції”, які мене неабияк вразили...
У вересні цього року я побував у Санкт-Петербурзі. Там до моїх рук потрапило три “книженції”, які мене неабияк вразили. Причому останні політичні події — відверте втручання Росії у вибори в Україні, приїзд мера Москви Лужкова на Донбас, заклики в деяких регіонах щодо створення автономій — засвідчують, що така література має вплив. Самі назви книг, виданих у 2003—2004 роках, вже кажуть про багато що: “Основи геополітики. Геополітичне майбутнє Росії”, “Український сепаратизм. Ідеологічні джерела самостійності” і “Історія “українського сепаратизму”. Читаєш їх і приходиш до висновку, що відтоді, як розпався Радянський Союз, Росія не може спати спокійно. Дехто поспішливо може мені дорікнути: “А який стосунок до геополітичного майбутнього Росії маємо ми?”. Відразу скажу, що в одній з “праць”, автором якої є академік Олександр Дугін, мова йде саме про це. Щоб не бути голослівним, процитую дещо з цього “шедевра”: “Суверенітет України є настільки негативне для російської геополітики явище, що, в принципі, легко може спровокувати збройний конфлікт...”. “Україна як самостійна держава з якимись там амбіціями представляє собою величезну небезпеку для всієї Євразії і без вирішення української проблеми взагалі говорити про континентальну геополітику немає смислу”. “Україна як держава не має ніякого геополітичного смислу. В неї немає ні особливої культури, ні географічної унікальності, ні етнічної виключності. Історичний смисл України відображений в самій її назві — Україна, тобто “окраїна”, “прикордонні території”. Відчуваєте, на що нам натякають? Цитую далі: “Абсолютним імперативом російської геополітики на Чорноморському побережжі є тотальний і нічим не обмежений контроль Москви на всій його протяжності — від українських і до абхазьких територій”. Як свідчить словник політичних термінів, геополітика — це антинаукова політична доктрина, яка намагається обгрунтувати загарбницьку політику імперіалістичних держав. Особливе поширення вона мала у нацистській Німеччині. Коментарі тут, як мовиться, зайві. Щодо інших двох книжок, то за змістом вони мало чим відрізняються від уже згадуваної. В обох найагресивніше виглядають передмови, які схожі на інструкції до дії. “Уже сьогодні ми повинні жорстко стати на позицію, що південноруські і малоруські землі — невід’ємна частина Російської держави, що немає ні “українського народу”, ні української мови, що все це ідеологічний фантом”,— відверто й цинічно заявляє один з “писак”. “Дивно, як не розуміють на “Україні”, що їх доля поза Росією неможлива... Перше ж прохання Донбасу і Криму про повернення до Росії повинно бути задоволено. І буде задоволено, якщо при владі в Росії утримаються сьогоднішні політики”. У цих книжкових новинках є й інші “цінні” поради. Вочевидь, автори дуже добре орієнтуються в українському політичному просторі: “У ситуації, що склалася, всі надії і Кучми, і Росії потрібно покласти на “донецький клан... Штатовський ставленик Ющенко під боком Росії не потрібен”. Читаєш вищевикладені опуси з книжкових новинок Росії, від яких не просто віє, а тхне коричневим вітром, і стає моторошно. Мимоволі починаєш замислюватися на доцільності вступу нашої молодої держави до НАТО. Іван КАПІТУЛА.
