Вони були знайомі до весілля лише три місяці. Оскільки в той час Олександр був на заробітках у Санкт-Петербурзі, то зустрічався з Людмилою тоді, як приїжджав додому на Волинь. Вже згодом він підрахує, що із своєю майбутньою дружиною бачився до одруження лише дев’ять разів. В кінці серпня 1997 року відбулись заручини, а у вересні — весілля. Людмила каже сьогодні: — Дехто роками зустрічається, а подружнє життя у них не складається. Дякувати Богові, я хоч і швидко вийшла заміж, та на чоловіка не нарікаю. Він і дітей любить, і за мною стоїть горою, у нас з ним в усьому згода. Відразу скажу, що мова йде про незвичайну сім’ю — в Людмили і Олександра Бондарців з села Гаразджа Луцького району шестеро дітей, троє з яких — прийомні. Це було їх спільне рішення — взяти сиріт з Будинку дитини. Хоч ясно було, що з таким сімейством Людмила не зможе працювати, і Олександрові доведеться бути єдиним добувачем коштів на хліб насущний. Зрештою, хіба тільки це?! Я думаю, наші читачі погодяться зі мною в тому, що сьогодні не кожен чоловік обтяжує себе турботою про рідних дітей — що вже говорити про чужих. Втім, таке слово, як “чужі”, в цій сім’ї зовсім неприйнятне. Бо, як сказала Людмила, якщо береш сироту на виховання від щирого серця, то вона вже твоя. — Може, комусь із сусідів здається, що ми дуже строгі, — каже Людмила. — Але як і своїх дітей, так і прийомних тримаємо по можливості в строгості. Не випадково ж з’явилась приказка, що виховувати сина чи дочку треба тоді, як вони ще поперек ліжка лежать. ...На подвір’ї одного з будинків на вулиці Вишневій вітер полоще чимало маленьких курточок, штанців. А, побачивши діток — чистих, доглянутих, я зрозуміла, що конвеєр прання тут не переривається. Була друга половина дня. Малеча якраз повставала після сну. І вже навіть трирічний Давид, як мурашка, чіплявся за покривало, щоб застелити ліжко. Нехай після них мамі доведеться і заново застеляти ліжко, але добра звичка закладається. Людмила родом із села Ветли на Любешівщині , її чоловік Олександр — з Холоневич Ківерцівського району. Коли вони познайомились, то Людмила жила вже в Луцьку. Тут і одружились. Від Чорнобильського фонду незабаром одержали квартиру. В обласному центрі народилась в них перша донька Вікторія. На жаль, сталось так, що вона — інвалід. Дівчина навіть не ходить. Чи то ця обставина, чи те, що молодих людей потягнуло ближче до землі — так чи інакше, а квартиру у Луцьку Бондарці продали й купили хату у Гаразджі. І вже в селі поповнилось їх сімейство ще двома дітьми — через рік одне за одним з’явились на світ Соломія і Давид. — Відмовляли нас по-різному, — каже Людмила. — Лікарі радили, коли я завагітніла, щоб у Львів ми з чоловіком їхали на обстеження — у Центр генетики. Мовляв, тільки після обстеження можна вирішити, чи варто народжувати. Але ми рішили по-своєму: що дасть Бог, те і буде. Тим більш, я знаю сім’ї, де перша дитина — інвалід, а потім — цілком здорові сини й дочки. Зрештою, Людмила не вважає, що її чи чоловікове здоров’я — причина інвалідності їх першої доньки. На її думку, “забагато допомогли при лікуванні” — навіть не поставивши їх до відома, маленькій Вікторії зробили пункцію... Не просто вже було і з трьома своїми дітьми. І тут таке рішення — взяти ще й сиріт на виховання. Дехто цього не міг зрозуміти. А сама Людмила з цього приводу ось що говорить: — Коли в нас перша дитина народилась хвора, то мені довелось не раз бути в лікарнях. Я надивилась на хлопчиків і дівчаток, які потрапляли сюди із сирітських будинків. Мабуть, Бог мені послав ці зустрічі, щоб я пройнялась жалем до цих сиріт. Отож, коли найменшому минув рік, то вже зайнялись збиранням документів. Чули, що це не просто зробити — треба довести, що сім’я спроможна утримувати прийомних дітей. А тим більше, що в сім’ї вже є дві дочки і син. Всі дивувались: для чого звалювати на себе клопоти, та ще й маючи інваліда? Всіх трьох — Андрійка, Орисю і Назара — вони привезли в свою оселю в один день. Все це дітки, матері яких, на жаль, написали ці жорстокі слова: “Відмовляюсь... Претензій не буду мати...” Людмила пригадує ті перші дні, коли сім’я враз побільшала на трьох діток: — Спочатку було дуже тяжко. Як сідали Андрійко і Орися їсти, то обхоплювали тарілку руками. Хтось підійде — крик на всю хату. Ми їх удвох до тарілки садовили, аби швидше відучити від того, що не вистачить їжі. А ось з хлібом в руці довго ходили: якщо не доїв, то нізащо не покладе на стіл, і не забереш. А маленький Назар, якому було всього чотири місяці, теж на пляшечку з молоком буквально кидався. Чомусь одне слово “спати” викликало у них крик, плач. В перші ночі ми з чоловіком лягали біля Орисі і Андрійка. Але ж вони не одні. Отож відучували: є нічничок, в кімнаті видно — спіть. Мене цікавило, звичайно, як буде згодом — чи знатимуть діти, що вони прийомні? — Поки що вони маленькі, — каже Людмила. — Але, як підростуть, то ми не будемо робити секрету з того, що не рідні їм. Щоб не були вони колись шоковані, дізнавшись правду. Думаю, з часом їх всиновимо. Ми взагалі хотіли відразу всиновити дітей. Але нас схилили до того, щоб ми були прийомною сім’єю. Маючи такий статус, одержуємо на кожну дитину по 122 гривні на місяць. Дехто в селі вважає, до речі, що взяли ми сиріт на виховання з якоїсь вигоди, що нібито нам платять на них по тисячі. А в основному люди з розумінням ставляться до нашого вчинку. А тим, хто заздрить і вбачає якусь вигоду, я скажу так: нехай візьме собі сироту (є ж у багатьох такі можливості), буде мати подяку від цієї дитини. Прийомних дітей вибирало все сімейство. Чотирирічна Соломія дуже хотіла мати сестричку, бо ж Віка хвора, і з нею не можна навіть погратись. І коли в сім’ї з’явилась Орися, то вона, хоч і сама маленька, доглядала за нею, як доросла. Вночі накривала її. А коли Назарчик плакав, то ще Людмила не встигала встати, а Соломія тут як тут: “Мамо, Назарчик прокинувся”. Людмила виросла серед поліської природи, біля Прип’яті і чарівних озер. Звичайно, вона знала, що вийде колись заміж, народить дітей. Але, що ось так все складеться, не могла передбачити. У двадцять дев’ять років — мати шістьох дітей. А ще ж їй доводиться і хатньою роботою займатись, і город садити. На своїх майже сімдесяти сотках вони з чоловіком навесні сіють редиску, садять цибулю, щоб за сезон трохи заробити. Бо це — єдиний вагомий дохід. Олександрові треба шабашити й шабашити, щоб мати такі гроші. А ще ж треба доводити до пуття хату, і автомобіль, своє “Вольво”, тримати в порядку. Бо дітям дуже подобається їздити в село до бабусі й дідуся, купатися влітку в озері Рогізне, де купалась колись їх мама. Катерина ЗУБЧУК. Фото Володимира ЛУК’ЯНЧУКА.
