Своє минуле він довгі роки приховував навіть від найрідніших. Хоч найбільшою його провиною було те, що любив свою землю...
Своє минуле він довгі роки приховував навіть від найрідніших. Хоч найбільшою його провиною було те, що любив свою землю... Щоразу, коли доля зводить з політв’язнями, починаєш розуміти, якою дорогою ціною нам далась незалежність, скільки невинних людей загинуло під колесами тоталітарної машини. на сибір —
ЗА ЗВ’ЯЗКИ З УПА Микола Олександрович Шиманський — уродженець села Заброди, що на Ратнівщині, — належить до тих людей, у чиїй долі відбилась доля України. Будучи юнаком, Микола Олександрович бачив, як пускала коріння на Волині радянська влада. Як безжально забирали майно, нажите потом і кров’ю, у його родичів і віддавали в колгосп. Як задарма трудилися на полях селяни, тяжко заробляючи на шматок хліба. Його діда Саву Варфоломійовича Шиманського з сім’єю вивезли в Сибір як куркуля. Дядько Тиміш та брат Йосип не могли з цим змиритися й подалися в ряди Української повстанської армії. Їхньою стежиною пішла й сестра Люся. У 1944-у Миколу Шиманського мобілізували до радянської армії. Спочатку служив піхотинцем у Новограді-Волинському. Молодих солдатів готували на фронт. 15 травня 1945 вони вже мали бути на передовій, але, на щастя, війна скінчилася. Служба для Миколи Шиманського продовжилася у Львові. Усе, що до цього часу боліло в душі, почало виливатись у вірші. У Стрийському парку час від часу з’являлась поезія бунтарського змісту, а то й відверті звернення. У них молодий солдат з Полісся будив свідомість українців, писав: “Ненько-Україно, прошу, не журися! Ми духом не впали, хоча й у неволі, у тяжкому сталінському ярмі. А з часом, з Божою допомогою, кайдани порвемо, тюрми розіб’ємо та повідпускаємо із них своїх батьків, сестер і братів. Здобудемо Тобі волю, славу й свободу...” Недовго Микола Шиманський розклеював свої листівки. На шостому році перебування у лавах радянської армії він потрапив під військовий трибунал. Незважаючи на те, що діяв в одиночку, його судили на підставі статті 54-I “Б” та 54-ІІ, тобто за зв’язки з Українською повстанською армією. — Безперечно, я був винен, але не в такій мірі, як мене карали, — розповідає Микола Олександрович. Вирок військового трибуналу був безжальним — двадцять п’ять років виправно-трудових таборів та п’ять років позбавлення політичних прав. ТРИ РОКИ МОВЧАННЯ, ТРИ ГОДИНИ ПОБАЧЕННЯ... Миколу Шиманського разом із сотнями інших політв’язнів ешелоном поетапно повезли в Казахську Республіку. Понад місяць їхали в’язні у “товарняку” до селища Кінгір. Щоночі два-три рази проходила перевірка, чи, бува, хтось не втік. Дерев’яним молотком обстукували стіни, щоб переконатись, що усе ціле і не готується втеча. Кожного разу тим дерев’яним молотком в’язням діставалось по плечах. — Коли ми приїхали у Кінгір, — пригадує Микола Шиманський, —нас повели до лазні. Змивши із себе дорожній бруд, який за місяць в’ївся в тіло, ми побачили, що нашого одягу вже не було. Так зустріли нас “суки” (в’язні, які відбували покарання за скоєння особливо важких злочинів — авт.). За словами Миколи Олександровича, сутички із представниками злочинного світу особливо давалися взнаки. Не раз доводилося й ніж на ніж іти. Злочинців навмисне підселяли у камеру до політв’язнів. Іноді вони навіть переодягались у чекістів. Для них нічого святого не було. “Суки” могли позбавити людину життя за посилку або ж пайку хліба. У Миколи Шиманського на руці лишився рубець від ножа чеченця, з яким довелося зустрітись один на один. Політв’язнів довго не тримали в одному таборі, щоб не могли підготувати втечу. Якось через підкоп з табору втекло восьмеро чоловік. Трьох наздогнали, повернули і на очах в інших закололи штиками. — Нас принижували, називали бандерівцями, бандитами, — розповідає чоловік, — але ми з цим не мирилися, відстоювали власну гідність і навіть у таборі дали про себе знати. Через непокірність і участь у страйках Миколу Шиманського судили вдруге. Знову двадцять п’ять років тюремного ув’язнення. Микола Шиманський просидів п’ять років у в’язниці №5 селища Соснівка Іркутської області. Розповідає, що на той час там була своя бібліотека, в якій було чимало забороненої літератури, зокрема “Історія України” Михайла Грушевського тощо. За такою літературою у в’язничній книгозбірні завжди була черга. Адже у неволі відбували покарання кращі представники української еліти. Спілкуючись з ними, політв’язні підвищували і свій освітній рівень. І в таборах, і у в’язниці було однаково важко у моральному плані, адже кожен третій “працював” на НКВД. — Мене теж неодноразово хотіли завербувати, але якось вдалося вистояти. Оперуповноважені поважали стійких людей, це відчувалось у ставленні. Один з них дав мені навіть мою фотокартку, яку я ледве зберіг, — розповідає Микола Олександрович. — Мені подарували настільний словник, от я і ховав її під палітурку, коли у в’язниці проходили “шмони”. За словами Миколи Шиманського, особливо жорстоко до політв’язнів ставилися за часів сталінщини. З 1953 року настало “потепління” — збільшили пайку хліба, дозволили писати більшу кількість листів (до цього — лише один лист на рік), в’язні мали право одержати з дому грошовий переказ або посилку. У 1956 році Микола Шиманський нарешті зустрівся зі своєю нареченою Марійкою. Покохав дівчину ще до армії. Чекала його, листувались. А потім і її спіткала лиха доля — родину вивезли як бандерівців. Марійка втікала разом з сестрою. Їх наздогнали, судили. Потім була в’язниця. Усі ці роки Марія намагалася не втратити зв’язок з Миколою. Правда, був період, коли три роки і вісточки не було. І ось настала довгождана омріяна зустріч. Миколі дали три години, три години спілкування з коханою людиною після стількох літ розлуки і поневірянь! РЕАБІЛІТАЦІЯ ПРИЙШЛА ТАК ПІЗНО… Микола Олександрович Шиманський пробув у неволі сімнадцять років, один місяць і два дні. У 1964-у його вивезли на поселення в Комі АРСР. Незабаром до нього приїхала й Марія. Вона теж була на виселенні у Кіровській області. У 1965 році Шиманські дочекались первістка, якого нарекли Ігорем. Повернулись до рідних Забродів. — Села тоді ще не були паспортизовані, — пригадує Микола Олександрович, — а в нас з Марійкою вже були паспорти. Щоправда, ми не мали права приписатися на Волині. На той час секретарем сільради працював молодий парубок. Ми з ним домовились і за “могорич” він нам таки зробив прописку. Дісталось йому за це, коли дізнався начальник міліції. Я відчував, що за мною увесь час стежать, але притих і вже не висловлював своїх поглядів. Микола Шиманський працював у колгоспі, згодом — завідуючим у побутовій майстерні. Шив взуття, матраци. — Ми не тямили себе від щастя, коли Україну проголосили суверенною державою, — ділиться пережитим чоловік. — Поволі почали реабілітовувати політв’язнів. Моя реабілітація забарилася і я вже заметушився. Отримав її у день похорону представника Президента у районі Василя Мироновича Корнелюка 4 вересня 1995 року. Тільки після цього мої діти (у Миколи Шиманського є ще донька Віра) достеменно дізналися подробиці мого минулого і за що саме я відсидів у в’язниці. З гіркотою і болем згадує Микола Олександрович дядька Тимоша і брата Йосипа, які загинули у боротьбі. Невідомо навіть, де їхні могили... П’ять років тому Микола Олександрович поховав свою Марійку. Тепер час від часу підліковується у лікарні, бо літа (виповнилось 78 років) дають про себе знати. Чоловік просить в Бога здоров’я, щоб написати свої спогади, щоб донести до молодого покоління історичну правду, яка роками не тільки замовчувалась, а й перекручувалась, фальсифікувалась. Олена ДУДКЕВИЧ.
