З ГОСТИНЦЯМИ ДО ІНВАЛІДІВ

СТУДЕНТИ, ЯКІ НА СЕСІЮ ЇЗДЯТЬ У ВІЗКАХ
З Валерієм Бакаєвичем ми знайомі давно — років п’ять. З молодим хлопцем трапилася біда, після якої три чверті тіла омертвіло. У відчаї він написав до редакції листа з далекого поліського села і попросив інвалідну коляску. Допомогли йому вирішити цю проблему.
Згодом Валерій зателефонував уже з Луцька, з геріатричного пансіонату, куди його закинула доля на постійне проживання. Сказав, що хоче повернути борг: добрі люди забезпечили його новим візком. Через якийсь час подзвонив знову з повідомленням: “Я роздобув ще одну інвалідну коляску для вашої благодійної акції”.
Так ми й подружилися. Якось Валерій запросив мене навіть на свій день народження, який відзначав у лікарні. Коли зайшов у палату, був вражений: побачив там сім чи вісім молодих людей, які прибули привітати іменинника... в інвалідних візках. То були його найвірніші друзі.
З нагоди Міжнародного дня інвалідів захотілось провідати давнього знайомого. Поїхали разом із Наталією Писарською з Волинської обласної благодійної організації “Милосердя”, з якою останнім часом редакція провела кілька доброчинних акцій. Розчулена оповіддю про важку долю поліського юнака, пані Наталя приготувала йому гостинці від “Милосердя”.
Та Валерія у його казенному домі не застали. Він більше часу проводить на колесах свого візка. Їздить на консультації чи сесійні екзамени, заліки в Інститут розвитку людини міжнародного університету “Україна”, де навчається уже на третьому курсі, часто буває на міських культурно-мистецьких заходах, майже не пропускає матчів з участю “Волині”.
Натомість ми поспілкувались з надійним другом Валерія Михайлом Новосадом, з яким живуть в одній кімнаті, разом їздять на сесії в інститут. Їх здружила одна біда. Мишкові — 33 роки.
Після розвалу Союзу Михайло поїхав у Санкт-Петербург, працював там водієм автоколони, в таксопарку, адміністратором ринку, непогано влаштував бізнес. Безглузда пригода вибила з колії життя. Десь забув ключ від квартири. Перелазив із сусідньої через балкон, оступився і впав.
— Тепер не відчуваю, де та земля під ногами. Чую себе до пупа,— гірко жартує.
І продовжує:
— Але Бог дає мені радість. Недавно мої іменини два дні святкували. Дванадцять дівчат було. Все чудово. Ночами часто сниться, що я бігаю.
Домашнього притулку в Михайла немає — батьки повмирали. У сестри Вікторії — восьмеро дітей. Звісно, повно своїх клопотів. Але брата не забуває.
ПОРОЖНЯ КОЛЯСКА
Якось зателефонував у редакцію наш читач Олексій Демчук і запропонував цікаву, неординарну тему для газети. Невдовзі у “Волині” з’явилась публікація “П’ять братів пішли на війну і всі повернулись живими”. Якесь щасливе Боже благословення послало на війну і зберегло у ній п’ять братів Демчуків із села Новостав Луцького району. На жаль, чотирьох із них похоронило мирське життя. Залишився наймолодший — Йосип. Йому уже 84 роки, нездужає, втратив слух, та теплом і турботою зігрівають його діти і внуки, якось тримається на ногах.
А ось племінника, згаданого нами Олексія Демчука, поклала у ліжко важка недуга. Чоловік був здоровий, як дуб. Усе життя пропрацював будівельником — маляром, виконробом, майстром. Неждано підкралася біда, підкосила ногу. Може, спричинила її давня пригода, коли у крижаній воді врятував двох потопаючих хлопчаків. У лікарні з бідолашним познайомився наш небайдужий автор Валентин Люпа. Попросив: “Чи не можна дістати візка Олексію Демчуку?”.
Одного дня з також уже згаданою добродійкою Наталею Писарською приїхали разом у приміське село Рованці. Привезли інвалідну коляску. Дружина Олексія Лариса Тодонівна дуже зраділа такому не зовсім радісному, якщо чесно, гостинцю. Повідомила, що кілька днів тому чоловікові ампутували ногу. Він усе журився: “Як же я буду, як двір свій побачу? Була б коляска, нагострив би пилку, дров підрізав”.
Олексій Демчук, звичайно, був зворушений подарунком для нього. На жаль, як повідомила вчора його дружина, ще жодного разу не сідав у порожню коляску. Рани погано заживають. Що в цю мить можна побажати — тільки одужання.
Святослав КРЕЩУК.
Фото Володимира ЛУК’ЯНЧУКА.