В один день стали мамою і татом для 11 сиріт - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.86 € 31.70
В один день стали мамою і татом для 11 сиріт

Волинь-нова

В один день стали мамою і татом для 11 сиріт

Подружжя Тамари та Ігоря Медведєвих живе у селі Олександрія неподалік Рівного. Тут їм надали житло, коли вони створили дитячий будинок сімейного типу. У затишній оселі ми й зустрілися з нашими героями, які, якщо відверто, дуже довго не погоджувалися на цю розмову. Бо коли для когось їхній вчинок — це подвиг, то для них самих — звичайне життя з радощами і клопотами, про які «чи ж варто розповідати»

Катерина ЗУБЧУК


«Нас сам Бог вів до цих дітей»
Ігор і Тамара жили у Рівному, ростили двох синів. Старший Віталій закінчував школу, і менший Костя вже був у тому віці, коли батькам спокійніше, — позаду безсонні ночі, без яких не обходиться, поки дитина маленька. Але ось як висловилася сама жінка, щодо «спокою»:
— Це не про нас з Ігорем. Ми з тих, хто любить цікаве, насичене життя. І не просто любить, а робить щось для того, аби воно таким було.
І створення дитячого будинку сімейного типу, як стає зрозуміло з подальшої розмови, — це не щось спонтанне, а рішення, котре не один рік виношувалось.
— Справа в тому, — розповідає Тамара, — що моя старша сестра Орися, яка живе в Новоукраїнці (це через ліс від Олександрії), теж узяла на виховання дітей. Їх тепер у неї 15! А ще ж троє своїх. Я, буваючи в гостях, мимоволі піддивлялася, як їй вдається знаходити мову з усіма — такими різними і за віком, і за характером, як взагалі справляється — це ж, як сядуть за стіл, то ого-го яка компанія. Ще навіть не маючи якихось конкретних планів, я виношувала думку, що й сама хотіла б мати таку велику сім’ю. І сестра була для мене першим експертом, яка, почувши про це моє бажання, сказала: «Ти зможеш».

 

Скільки-то треба мати в душі добра, щоб, взявши на виховання дітей-сиріт, справді дати їм повноцінну сім’ю?!

Пам’ятний для Тамари літній день 2012 року, коли вона з подругою Наталією пішла у ліс по суниці. Тоді й дізналася про біду, яка сталася у селі Дермань Здолбунівського району, де живе Наталія: померла мати і 11 дітей зосталися на батька. А вони ж такі дрібненькі, найменше — немовля, сім місяців виповнилося. Та й найстаршим близнюкам було лише по тринадцять років.
— Після почутого ми ходили лісом, — пригадує жінка, — але я вже, здається, не бачила ягід. Мене ця історія з дітьми зачепила, як кажуть, за живе: як то важко залишитися без мами?!
Поговорили тоді дві подруги, пожурилися і роз’їхалися по домівках. А через півроку та ж Наталія зателефонувала якось Тамарі і сказала: «Пам’ятаєш, я тобі розповідала про 11 дітей-напівсиріт? Вже й батька нема…» Життя матері обірвало онкозахворювання.
Молодші діти опинилися у сирітських закладах. А п’ятеро старших залишилися з татом. Хазяйство тримали, як і всі у селах, город обробляли. Так було, поки він жив. На жаль, чоловік, скажемо так, зламався…
— А за якийсь час, — розповідає Тамара, — мені зателефонувала начальник у справах дітей Рівненського району Наталія Андріюк, яка теж уже знала про моє бажання створити дитячий будинок сімейного типу, і сказала: «Пам’ятаєш, колись ти говорила, що хочеш узяти на виховання малят? Є дуже хороші діти, будеш брати?» Після моїх слів «Будемо пробувати» Наталія Ростиславівна додала: «Одинадцять!» — «Що одинадцять?» — перепитую. «Дітей одинадцять…»
А дізнавшись, що сироти — із села Дермань, жінка зрозуміла, що заочно вже давно знайома з ними. Що в цьому світі немає нічого випадкового — інакше б їх ніколи не звела доля.

«Не уявляла, що буде, коли Ігор мене не підтримає»
Це був початок грудня 2014-го. Ігор працював у державній установі — інспекції з питань праці, Тамара — головним бухгалтером у приватного підприємця. Ясно було, що після того, як вони візьмуть на виховання 11 дітей, їхнє життя кардинально зміниться. І якщо це була її мрія, то Ігор мав зовсім іншу думку:
— Я знав, що сестра дружини створила дитячий будинок сімейного типу. Але я не розумів, як можна відважитися на таке. Для мене це було чимось фантастичним.
І ось це «фантастичне» приходить у його життя. Тамара, усвідомлюючи те, що їхнє з Ігорем життя враз має помінятися, не відразу сказала чоловікові про телефонний дзвінок начальника служби у справах дітей. Відклала розмову на наступний день. І з самого ранку забігла до Ігоря на роботу. Сповістила з порога про свою новину щодо сиріт, яких пропонують узяти на виховання і, сказавши: «Вирішуй», пішла геть. Про цей момент у жінки такий спогад:
— Я не уявляла, що буде, коли Ігор не погодиться. Тому так швиденько втекла. Хоч у душі була впевненість, що він не зламає мої плани, все ж якийсь відсоток того, що почую «ні», був. А десь через годину Ігор подзвонив і сказав: «Нам треба ввечері з нашими синами все обговорити. Якщо хоча б один із них буде проти, то ми не можемо піти проти його волі. А якщо обоє будуть «за», то і я вас підтримаю.
Розмова із синами була важка.
— Я боялася, — пригадує Тамара, — що хтось один таки скаже оте страшне «ні». Ми розповіли Віталію і Кості про ситуацію. Костик почав плакати з жалю. «Як так — без мами залишилися?.. Давай ми їх заберемо», — сказав. Правда, відразу додав: «Але ж у нас двокімнатна квартира, як будемо тут такою великою сім’єю жити?» Ми пояснили, що для дитячого будинку сімейного типу нададуть житло.
Старший син вислухав усе, подумав і теж нас підтримав: «Так, треба цих дітей забрати. Можете на мене розраховувати. Я вам буду в усьому допомагати». Хоча після закінчення 11-го класу поїхав учитися в Острог, але без нього ми б не прийняли остаточного рішення.
Наступного ранку Тамара зателефонувала у службу у справах дітей. Дала остаточну згоду на створення дитячого будинку сімейного типу. І тоді ще про одну жінку згадала Наталія Андріюк: «А що ж скаже мама Ігоря — він же у неї одненький і ось такий тягар візьме на себе?» — «Ми сьогодні підемо до неї і дізнаємось», — Тамара їй на це.
— Прийшли ввечері, — розповідає жінка. — Мама Ігоря миє посуд. Чоловік до мене: «Починай». Я найперш попросила, щоб вона сіла. Свекруха і далі не відходить від мийки. Я їй кажу: «У нас є дві новини». Бачу трохи збентежений погляд. Заспокоюю: «Ми не посварилися, у нас вдома все добре, і я не вагітна». І вже після цього сповістила, що вирішили взяти на виховання дітей. Ось тоді лише мати Ігоря перекрила кран, скинула фартушок. А коли я їй сказала, що цих дітей аж 11, то нарешті сіла. Теж, як і наш Костя, почала плакати із жалю до сиріт і спитала: «А ви справитеся?» Закінчилася розмова тим, що почули від неї: «Буду допомагати». А моїй неньці про нашу новину розповіла сестра Орися. Мама сама мені зателефонувала після цього. Перші хвилини вона плакала, і мало що можна було зрозуміти з її слів. А коли трохи заспокоїлася, то сказала, що я — берегиня. Такий комплімент вона адресувала і мені, і Орисі: «Боже, дівчатка мої, чим то я Господу така угодна, що він дав мені таких дочок».
Серце матері тішилося, що виростила доньок, любові і тепла яких вистачає не лише на своїх дітей. Звичайно, ненька хвилювалася за Тамару. Вже хоча б тому, що старша дочка брала спочатку одну дитину, потім — двох, трьох… Вона впродовж восьми років створювала свій дитячий будинок сімейного типу, в якому тепер аж 15 вихованців, а Медведєви зробили це враз.
— Переживала і мама, і ми з Ігорем, — пригадує Тамара, — але мене не покидала думка: не маємо права не впоратися.

«Від першого знайомства до такого хвилюючого «мама»
А потім почався збір документів, навчання на курсах, з яких Тамара, як каже сама, пам’ятає не все. Бо думкою була тоді далеко — у Хмельницькій області, де в якомусь сирітському закладі жили їхні вже з Ігорем діти (лише найменший Вова був у дитячому будинку Рівного).
І ось нарешті, таке довгоочікуване знайомство: вперше подружжя Медведєвих побачило свою велику сім’ю в середині березня 2015 року. Всіх хлопчиків і дівчаток привезли у Рівненський обласний центр соціально-психологічної реабілітації, що в селі Олександрія, де вони якийсь час і жили.
— Знайомство було хвилююче, — каже жінка. — Уявіть, заходять одне за одним Артем, Антон, Павло, Владик, Коля, Катя, Олеся, Денис, Валерія, Міша (найменший Вова ще був у дитячому будинку). Поглянувши на них, я подумала: «Боже, їх так багато!» Звернула увагу, що у всіх карі очі і всі дивляться на нас з інтересом і, звичайно, оцінююче. А коли нас з Ігорем представили: «Це ваші мама і тато — вихователі», — то я ще більше злякалася. Власне, боялася одного: як діти нас сприймуть? Але цей страх відчувався лише в офіційній обстановці знайомства, яке проходило у присутності представників служби у справах дітей. А коли ми вийшли надвір, то враження було таке, що знаємо одне одного давним-давно. Діти нам показували корпуси, де сплять, харчуються. І відразу ж захотіли побачити, де ж вони тепер житимуть. Ми підвели їх до будинку, де нам дали квартиру, і показали вікна їхніх кімнат. А 27 березня ми дітей забрали. Ремонт у квартирі, де 11 кімнат, нам допомагав робити чоловік Орисі зі своїм знайомим. А дофарбовували ми вже зі старшими дітьми.
Не можу не поставити подружжю таке делікатне запитання:
— Як же діти вас називають?
— Менші — мамою і татом, — каже Тамара. — Старші поки що дипломатично обходять ці слова. Але якщо між собою говорять, то чую, що в цих розмовах ми «тато», «мама». І у мобілках так записані.
Подружжя не робить секрету з того, що спочатку було нелегко. До декого з дітей треба було знайти підхід. Особливо якщо про старших говорити, у яких вік непростий, перехідний. Ввечері сідали з ними на кухні і розмовляли. Діти розповідали про себе, про батьків, яких так рано втратили, про те, як вчилися. Ігор і Тамара — про себе. Посиденьки такі могли тривати годинами. А якщо був якийсь секрет, то він призначався не для всіх. А, наприклад, тільки мамі. І як то приємно відчути таку довіру!

«Сьогодні у нас уже 4 студенти»
За законом, після досягнення повноліття дітей можна, кажучи казенною мовою, виводити з дитячого будинку сімейного типу. І коли найстаршим Артему й Антону минуло 18, то у подружжя працівники відповідної служби запитували, як буде далі. Та й хлопці, які знали про цей нюанс, цікавилися, яка їх доля чекає, і почули: «Ви залишитеся з нами».
— Сьогодні ми маємо вже 4 студентів, — розповідає Тамара. — Наш Віталій (хоч для нас усі діти — наші) — третьокурсник Острозької академії. Антон, Артем і Павло вступили у Рівненське вище профтехучилище. Колись ми хвилювались, як вперше відвезли на навчання Віталія. Так само і зараз на серці неспокійно. Ось і після нашої розмови ще поїдемо з Ігорем у Рівне — холодильник у хлопців поламався. Треба ж налагоджувати побут…
А що вже говорити про тих найменших, до яких за багато літ подружжя, як кажуть, приросте душею?!
— Тільки б Бог здоров’я давав і роки, — мовить жінка, — а планів багато. Хочеться всіх поженити, видати заміж, онуків найменшого Вовчика побачити. Рушників на весілля я вже навишивала…
Ми розмовляли з Медведєвими, з дітьми, робили знімки для газети. Я бачила, як Тамара обнімала хлопчиків, дівчаток, як вони до неї ніжно притулялися, і думала: скільки-то треба мати в душі добра, щоб, узявши на виховання дітей-сиріт, справді дати їм повноцінну сім’ю?! Не секрет, дехто міркує, що люди створюють дитячі будинки сімейного типу, щоб одержувати від держави гроші. Мені так і хочеться сказати: «А ви спробуйте і самі візьміть, і майте ці гроші». На жаль, не багато є тих, хто здатний зробити так, щоб у світі стало менше хоч на одну сироту.
Те, що Ігор підтримав свою дружину в її задумі, це, звичайно, насамперед свідчення його ставлення до неї. Це і є (не боюсь, що прозвучить занадто пафосно) любов. А вже це почуття — багатогранне: в ньому і взаємоповага, і терплячість, і елементарна жалість, коли заради того, щоб дружина, у якої стільки турбот з великим сімейством, довше вранці поспала, не важко встати раніше і приготувати сніданок для всіх. І з такої гарної «ноти» розпочати ще один день.