Лист з села Журавичі Ківерцівського району за змістом майже нічим не відрізняється від багатьох інших, які надходять в останні роки в редакцію...
Лист з села Журавичі Ківерцівського району за змістом майже нічим не відрізняється від багатьох інших, які надходять в останні роки в редакцію. Усе той же біль від розваленої господарки та розграбування власності, все та ж безнадія від того, що не видно реальних перспектив чи хоча б просвітку для знедоленого, кинутого напризволяще села. Хоча доля Журавичів відрізняється від багатьох інших сіл, бо тут колись діяли промислові підприємства і навіть функціонувала своя здравниця. Отож і постраждало більше людей від безробіття. Але повернемося до листа, в якому чується неквапна оповідь поважного селянина, що переживає за цей занепад: “Колись у нас було міцне господарство “Дружба”, в селі Микове знаходився тваринницький комплекс, в якому на відгодівлі перебувало кілька тисяч молодняка. Та якось так вийшло, що за кілька років не стало корів, молодняка, будівлі комплексу чомусь позбулися покрівлі, запустіння повне. Землю було передано в оренду приватному господареві, згодом її роздали на паї, орендної плати не отримували. Орендар майже нічого не сіяв, позбувся коней, корів. Вимагають від людей: “Забирай свій пай”. Але ж в районі є господарства, хоч і слабенькі, де й будівлі не знищені, є й корови і бугаї (бо немає бугая, то й приплоду не діждешся). На майнові паї одні одержали трактори, комбайни, автомашини, інші — цеглу з розбитих корівників, крокви і т.д. А розпаювали землю так, що жителі села Журавичі отримали ділянки в селах Домашів, Микове. “Приватне господарство” має ще трохи лісу, який вирізують. Ваша газета писала про селян з Горохівського, Луцького районів, які отримують на пай по 8—10 центнерів пшениці, цукор і т.ін. В наших селах експеримент з приватним господарем не вдався. Отож, запрошуємо інвестора, нехай він розбагатіє і ми з ним. Адже у нас і худобу вигодовували, і льон найкращий на Волині вирощували. А ще у нас колись лісгоспи побудували оздоровчий комплекс, бо з свердловини витікала лікувальна вода. Був план в урочищі “Гайсин” побудувати справжній курорт. Не зрозуміло, чому все застопорилось. У приватне господарство, яке стало правонаступником попереднього сільгосппідприємства з усіма його боргами, в 1998 році було подано більше 500 заяв селян, охочих в ньому працювати. А куди було діватися? Навряд чи хтось з них уявляв,що від цього зміниться в їхньому житті. Землю було передано в тимчасове користування ще до прийняття необхідних законів. Але справи не поліпшились. Ніхто вже не віз молодняк на відгодівлю. Як і всюди, за борги по електроенергії, несплату податків спродували худобу. Діяв бартер замість “живих” грошей. Голова приватного господарства “Дружба” Григорій Степанов вважає, що загубили господарство... крадіжки. Річ в тім, що через заборгованість перестав працювати торфобрикетний завод. Тоді ветеранам видавали пільгові талони на продаж торфобрикету, а витрати підприємству не було компенсовано з бюджету. Проблеми Ківерцівського ДОКу в першу чергу позначилися на меблевому цеху в Журавичах. У цей час крадені дуби на потягах та машинах рухалися в одному напрямку — до кордону з Польщею. І обласному управлінню лісового господарства було не до санаторію. Отож усі ці об’єкти занепали, людям перестали виплачувати зарплату. — Коли було розпайовано землю, то навіть так звана опозиція запропонувала мені стати головою сільгосппідприємства, фактично головою колгоспу, — розповідає Григорій Степанов, — але я зрозумів, що це вже нереально. Крадіжки набрали такого масштабу, що працювати стало неможливо. Без роботи в наших трьох селах залишилося 350 чоловік. На що здатна голодна людина, кожен знає. Як тільки відкрився центр зайнятості в Ківерцях, селяни масово почали виходити з приватного господарства і там реєструватися, щоб отримувати хоч що-небудь. Зараз в мене ще нараховується 102 особи, не буду ж я виганяти пенсіонерів. Можу сміливо дивитися в очі людям, бо взяв землі віддалені, найгірші. Жоден трактор, комбайн тощо не пішов за межі сільради, їх отримали відповідно до стажу та інших обставин, спеціалісти, ветерани, об’єднання, як ось ТзОВ “Журавка”. Є фермер, більше 400 чоловік господарюють одноосібно. З усіма в мене дружні стосунки. Я сам з Тростянця, але не кинув тутешніх селян, хоча в рідному селі викупив приміщення і відкрив кафе, яким займається дружина. Які ж досягнення приватного господарства? Судіть самі: сіяли жито та овес, отримали по 15 центнерів зерна з гектара. На пай дісталося аж по... 100 гривень, на таку суму селяни беруть зерно, солому, дрова (доглядають тисячу гектарів лісу). Земля торфова, урожай низький, тож і відрахування на пай вкрай малі. Із отриманням ділянок навіть колишнім робітникам, що не мають права на земельну частку, немає проблем. Майже всі одноосібники в Журавичах, кажуть, мають коні, 40 тракторів, вважай, зібраних із металобрухту, є й комбайни. Звичайні натуральні господарства, розраховані на сяке-таке виживання. Селяни скаржаться, що навіть простий леміш коштує 26 гривень, колесо до трактора — 800, обмеження на ціну ввели тільки для бензину А-95, на якому не орють і не сіють. Тепер дивуються, що ціни на м’ясо зросли вдвічі, але, як каже Степанов, ніхто не переживав, коли селянинові платили по 30 копійок за літр молока, тоді ж почали вирізувати телята, бо з них не вигідно вирощувати бичків. Нині пара поросят навіть у Ківерцівському районі, де їх завжди розводили, коштує 420 гривень. Це все наслідок згубної державної політики до аграріїв. За кіло картоплі восени пропонували... 18 копійок. З півдня ніхто не їде із зерном чи олією, щоб виміняти картоплю. Тож і кличуть селяни інвесторів, мають надію, що комусь знадобляться покинуті цехи промислових підприємств. Адже в цих селах є підготовлені спеціалісти, які здатні виробляти меблі чи іншу продукцію. Деякі приміщення хоч і викуплені, але толку з цього мало — там встановлені лише пилорами. Очевидно, слід, як в інших державах, підприємцям, які йдуть у села і створюють робочі місця, надавати серйозні пільги. А поки що на “біржі праці” постійно перебуває до 150 селян з цих населених пунктів. Одеські вчені свого часу встановили, що тутешня вода за деякими показниками переважає навіть миргородську, є тут цілющі грязі, частково є запаси радону. Поки що приміщення здравниці, як каже сільський голова Олександр Шнетінберт, “доїдає грибок”. Олександр Шнетінберт розповів, що в селі, як і всюди, проходить соціальне розшарування: з’являються молоді господарі, які намагаються хазяйнувати по-сучасному, дбають про насінництво, застосовують передові технології, а разом з тим є категорія людей, яка спилась і вже нічого не хоче. Повідав, як сільрада вирішила, щоб був ветеринарний спеціаліст, зареєстрований як підприємець, котрий би займався аптекою, пунктом штучного осіменіння. Але люди цю новацію не сприйняли. Поцікавилися в керівників, чи не може бути хоч якоюсь панацеєю від всіх бід реалізація закону про продаж землі. Григорій Степанов впевнений, що землю через підставних осіб скуплять і законсервують великі злодії, ті, які поняття не мають про важкий хліборобський труд, а також іноземці, щоб знищити конкурентів. Олександр Шнетінберт впевнений, що коли з’являться емісари з грішми, то багато хто збуде землю за “пляшку”. Селяни-господарі хочуть отримати довгострокові пільгові кредити, підтримки малою технікою, паритетних цін на свою продукцію, зокрема на зерно, картоплю, порівняно з вартістю солярки, міндобрив, запчастин тощо. Тоді, мабуть, поряд з крупнотоварними сільськогосподарськими підприємствами виросте і нове покоління “культурних господарів”. А поки що велике гарне село Журавичі журиться, занепадає і спивається. І в найгіршому становищі — пенсіонери. Олександр НАГОРНИЙ.
