Телефонний дзвінок, що пролунав того дня, несподівано повернув до публікації приблизно десятирічної давності...
Т елефонний дзвінок, що пролунав того дня, несподівано повернув до публікації приблизно десятирічної давності. — Пригадуєте, — запитала горохівчанка Галина Павлюк,— ви писали колись у “Волині”, як зі Скриголового вивозили на Сибір сім’ю Міхала Машини? То було... Те, що було, ураз постало у свідомості так чітко, ніби бачив усе особисто. Хата повна енкаведистами. Допитують господарів. Хочуть почути, де їхні діти. Ні сина немає, ані дочки, вивезти ж треба усіх. — Де?! Діставши від “слідчого” лютий удар під груди, скрутилася від болю і стогне в кутку на долівці господиня. Мовчить господар. — Нічого, скаже. Не таким язик розв’язувався! Двоє здорованів підступають до Михайла. Б’ють жорстоко і тяжко. Б’ють так, що падає чоловік з ніг і не може встати. Але про дітей — жодним словом. Справді не знає, де вони? Чи не хоче говорити? Підхоплюють за руки-ноги з долівки, кидають на ліжко, підпалюють у ньому солом’яний матрац. — Не знаю,— видушує з себе. — Бачить Бог, що не знаю. Енкаведисти заливають полум’я в ліжку водою, витягують Михайла у двір, пхають на вантажівку, що стоїть напоготові. Штурханами межи плечі, аби швидше рухалася, підганяють до неї Михайлову жінку. Вже й повезли... — Ну, було таке,— відповідаю пані Галині,— писав. А в чім тепер справа? — Приїхали Міхалові онуки,— пояснила. — Діти його дочки Анни. Син її приїхав на землю, звідки коріння, уперше. А дочка перший раз була тут минулого року, однак дуже коротко. Зараз вони в Горохові, готуються їхати в Скриголове, але перед цим хочуть з вами зустрітися. За півгодини знайомимось. Оля — струнка, красива і з вигляду значно молодша від своїх літ, через що і не повертається язик називати Ольгою, жінка — приїхала власною автомашиною з Києва, де живе і працює. Її брат Василь (“мама на нього, почув від Олі, — Васильок казала”) так само власним авто дістався з Кіровограда, де й житло у нього, і робота. Разом з ними приїхала з Кіровоградської області і братова покійної їхньої мами, уродженка Копилля Маневицького нині району Євгенія Олександрівна Машина (в дівоцтві — Губар). Вона теж — із спецвиселенців. З “Міхаловим сином Володьою,— сказала,— зійшлися в Сибіру”. — То було так,— роз’яснила призабуту вже ситуацію уродженка Скриголового Галина Павлюк (у дівоцтві — Войтович). — Мене з батьками вивезли із Скриголового тією ж вантажівкою, що й дядька Міхала з жінкою. Я сама бачила, якими їх з хати забрали. Усіх відправили в Кемеровську область, в Прокоп’євськ. Вже потім схопили Міхалового сина Володьку і теж привезли в там той Сибір. Але аж через кілька років приїхала туди Аня. Цих дітей,— кивнула на Олю з Васильком,— майбутня мати. Анна Михайлівна Машина, розказують, живучи у своєму селі, тісно співпрацювала з українськими повстанцями. Енкаведисти здогадувалися про її участь у національно-визвольних змаганнях, але довести цього не могли. Двічі викликали на допит у тодішній райцентр Берестечко. І відпускали, попередивши: якщо надумає із села десь подітись, за неї відповість уся сім’я. Після першого допиту дівчина, передбачаючи, що він — не останній, пошила собі, аби захистити хоч якось тіло, шкіряну камизельку. Наївно сподіваючись, що це врятує, вдягнула її під сорочку і плаття, коли викликали на допит вдруге. Але після того допиту самотужки вийти з приміщення райвідділу НКВС уже не могла. “Приїдьте,— переказав хтось батькам у село,— заберіть”. Поклали дівчину в рядно, занесли до знайомих у Берестечку. Звідси, трохи одужавши, і вибралася потайки до Львова, де жила на нелегальному становищі. У спецвиселенський посьолок Маріїнського району Кемеровської області, куди відправлено було її батьків з Прокоп’євська, Анна приїхала, коли енкаведисти, здається, вже й перестали її розшукувати. Приїхала з паспортом на інше ім’я та прізвище і ніхто із тамтешніх Михайлових сусідів навіть не подумав, що то приїхала до батька з матір’ю їхня дочка. А ті, хто про це знав, мовчали. Невдовзі ж Анна вийшла заміж, прийнявши прізвище чоловіка. В 1956 народила сина, в 1958 — доньку, у 1964 році з Сибіру перебралася із сім’єю в Україну, але повернутися на рідну Волинь, тим паче, у свій район, не дозволили. Осіли в селі Компанівці на Кіровоградщині. Звідси вже власне доросле життя завело Василя в Кіровоград, Ольгу — до Києва. І ось тепер парою журавлів прилетіли на землю, де колись народилася їхня мати. — Мама мало про що розповідала,— почув від Ольги. — Потім її не стало. У 50 років померла вона, у 56 — батько... — То було врем’я таке потайне,— втрутилася Євгенія Машина,— що ми не могли своїм дітям всього розказувати. Наші батьки в Сибіру повмирали і нас звідти ніяк не пускали, то мусили мовчати. — А мені хотілося знати все,— наче відгукнулася на ті слова Оля. — Я не збиралася когось у чомусь винуватити чи шукати винних. Я хотіла знати правду. Як Василь, так і Ольга з раннього шкільного віку знали, що по материнській лінії вони із тих, хто — “українські буржуазні націоналісти” і “вороги народу”. Відтак і виростали під постійним ідеологічним “виховним” впливом. А мати, котра могла б роз’яснити усе своїм дітям, мовчала. Бо, роз’яснюючи, мимоволі уклала би у дитячу свідомість власні погляди і переконання, відтак зробила би сина й дочку в очах системи такими ж “ворогами народу”, як і сама. І зачинила би перед ними усі двері у майбутнє. Торік Ольга Віталіївна, перебуваючи у службовому відрядженні в Луцьку і маючи трохи вільного часу, вирішила — пора. Усе ж пам’ятала, що — з “ворогів”. Відтак, їдучи в Скриголове, могла сподіватися на найгірше. А в цьому зв’язку могла й не розкритись. Але переступила через власний страх, просто на вулиці назвалася комусь старшому хто вона і якого роду, запитала, чи пам’ятають. Упродовж кількох хвилин після того стояла, неначе ошелешена. Усе ще перебуваючи під тиском колишніх “виховних” ідеологем, ніяк не могла повірити в ту щирість, з якою відгукнулися на її слова зовсім незнайомі їй люди. Допомогли і далеких родичів розшукати, і з’ясувати усе, що найбільше боліло, і переконатися — ніяким ворогом для свого народу, тим паче бандитом, як називала совєтська влада учасників українських національно-визвольних змагань, мати її — Анна Машина — не була. І зла вона у своєму селі, яке начебто власною волею відсторонило від себе сім’ю Михайла Машини, нікому не зробила. Єдина ж провина її перед совєтською владою в тім, що любила свою Україну і бачила щасливу її долю. — Після того,— сказала мені пані Ольга,— як побувала у Скриголовому сама, загітувала і Василя поїхати в мамине село разом зі мною. — Це добре, що діти цікавляться минулим і хочуть знати свій родовід, своє коріння, хочуть знати тую правду, котру пояснити їм колись ми просто боялись,— говорила мені Євгенія Олександрівна Машина. — Ці діти,— кивнула на Ольгу та Василя Галина Павлюк,— своїм приїздом душу мені перевернули й зігріли та втішили. Бо совєтська влада багатьох так змалечку зманкуртила, що й тепер признатись бояться, хто вони. Я слухав міркування обох старших жінок, дивився, як слухають їх Ольга та Василь, а думав, що, власне, із прагнення знати свій родовід та своє коріння, хоч на відстані кількох поколінь бачити свій шлях в історії свого народу та почуватися особисто за нього відповідальним і починається те, що називаємо ми духовним відродженням нації. Петро БОЯРЧУК.
