БУКЕТ ДИТЯЧОЇ ЛЮБОВІ

Бачу, геть без настрою повернулася з райцентру Людмила Василівна. Пригнічена, стривожена.
— Не до веселості, — важко зітхає.
Людмила Яковчук, директор Грем’яченської середньої школи, депутат Ківерцівської районної ради, входить до складу комісії з питань освіти, культури, охорони здоров’я та соціального захисту населення. Відбулося її чергове засідання. Якого б питання не торкнулися — клубок проблем. Через безгрошів’я їх не розв’язати. Зокрема, в школах сутужно з харчуванням учнів. Тих коштів, що виділяють, дуже мало. А від дефіциту повноцінного, висококалорійного харчування діти хворіють, лікувати їх у багатьох безробітних батьків немає грошей. Медичні комісії, які обстежують юнаків перед службою в армії, виявляють придатними до неї лише кілька відсотків призовників.
Розмовляємо з Людмилою Василівною, яку в селі усі поважають, про те, що її серце ніколи не залишається байдужим до людської біди, і проймаюся глибокою повагою до цієї жінки. У важкий і скрутний час вона сповна віддається просвітянській справі, вирішує по можливості і господарські справи, яких дуже багато нині у директора школи, чесно виконує свої депутатські обов’язки.
У цьому поліському селі народилася Людмила Василівна у працьовитій хліборобській сім’ї. Закінчувала цю ж школу, якою нині керує. Здобувши вищу педагогічну освіту, тут вчителювала. Зрештою, майже всі грем’яченські вчителі звідси, на праотчій землі засівають дитячі душі добром, передають з покоління в покоління уміння поважати людей, готовність слугувати їм, бути справжнім патріотом своєї землі. Разом з Людмилою Василівною вчителюють і її дочки Раїса та Оксана. Незабаром покличе шкільний дзвоник на уроки і внуків директорки — Ганнусю, Юрчика та Марійку. Яка це радість для бабусі!
Чимало випускників її математичної школи, пройшовши тут уроки, виправдали старання вчительки. Збагачені переданими нею знаннями, стали шанованими в колективах фахівцями. Приємно одержувати, хай не часті вісточки, від своїх вихованців-математиків. Ось і недавно двоє з них відізвалися. Тихий і слухняний Володя Ковайло закінчив фізико-математичний факультет Московського держуніверситету. Здобув вчений ступінь, поглиблює фундаментальні науки. З приємністю зустріла звістку від Геннадія Януля. У свій час він здобув на обласній математичній олімпіаді призове місце, закінчував навчання в Київській математичній школі, куди його запросили як призера олімпіади. Він, вже випускник вищого військово-інженерного училища, служить на високій посаді у Військово-повітряних силах України. Ось так і розвинула талант цих хлопців щкола у поліській глибинці. І цьому значною мірою разом з колективом сприяла Людмила Василівна і її особисті старання як вчителя-математика.
Сотні випускників пішли з Грем’ячого у світ. І де б не трудилися, проявляють високі людські якості, зажили шани і поваги в колективах. І хоча не в усіх легко склалося життя, але йдуть вони по ньому чесно і гідно, без докорів совісті і сумління.
З ініціативи Людмили Васи­лівни школа і взяла в оренду майже півгектара землі з запасу сільської ради, придбала трактор з необхідним грунтообробним інвентарем. Як каже вчитель Іван Денисюк, випускник механічного факультету Львівської аграрної академії, хлопці-старшокласники мають можливість не на шкільному подвір’ї, а на полі пройти належну практику. А разом з атестатом про середню освіту вони одержують і посвідчення тракториста. Шкільна земля дає необхідну городину для шкільного харчоблоку, де готують обіди для дітей. Є й своя міні-пекарня, її солодкою продукцією смакують школярі.
І знову чоло директора хмурніє. Тривога не полишає Людмилу Василівну, коли вона заводить мову про проблеми, які вимагають нагального вирішення. Тіснувато в їхній старенькій школі для дітей, от і доводиться їм вчитися у дві зміни. Намірилися зводити толокою нову, сучасну, в якій, крім класів, були б спортивний зал, їдальня. Кошти виділило обласне та районне керівництво, трошки підсобила з свого куценького бюджету сільська рада. Були надії, що школу добудують, але останніми роками фінансування припинилося. На мурах стін, які звели до крокв, навіть берізки-самосійки вже піднялись.
— Отак і згасла наша надія, в які двері не стукала, поки що тільки обіцянки, — зітхає Людмила Василівна. — Були б у батьків гроші, люди у нас подільчиві, підсобили б. Але де нині у селян гроші.
Розмовляю з Людми­лою Василівною і проймаюся глибокою повагою до цієї сумлінної жінки. Вона скрізь встигає, знаходить щиру мову з своїм колективом. Він, до речі власними стараннями утримує свою стареньку школу в такому стані, що на неї любо глянути. Акуратно побілена ззовні і всередині, чиста, доглянута. В ній наводять лад вчителі, допомагають часом батьки учнів.
Вчителі обладнали й цікавий шкільний музей. В ньому все так, як було колись в оселях наших дідів-прадідів. Переступиш поріг і вловлюєш дух сивої давнини, завороженої тишею і спокоєм, які панували в сумирні часи в домівках наших пращурів. Завітаєш сюди — і в уяві постає дитинство, оповите щемними спогадами про давно минуле, але довіку незгасне і звабливе.
Ось тут, у музеї, який розміщений в невеличкому будиночку, до речі, власноруч відремонтованому вчителями, ними ж зібраними експонатами з селянського побуту, і наповнюються дитячі серця добротою, порядністю, працьовитістю, вмінням своїх предків, їхньою щирою простотою і хазяйновитістю.
Стоїмо з Людмилою Васи­лівною край просторого шкільного подвір’я, яке аж видзвонює дитячими голосами. Перерва.
Раптом з галасливого дитячого гурту випурхнула дівчинка. Жвавенька, гарненька, з великими очима, які ніби хочуть всенький світ одразу охопити. Погляд ясний-ясний аж сяючий. Підбігло до нас і простягло букетик, певне, щойно виготовлених паперових квітів.
— Це вам, Людмило Васи­лівно!
— Що це ти надумала, Валю? — від несподіванки аж зашарілася вчителька.
— Це від усіх нас, — кивнула голівкою в бік галасливої дитячої юрби. — Ми вас любимо.
Вдячно і щасливо зацвіло чоло вчительки. Від безпосередньої дитячої прихильності, веселого школярського гомону.
Олексій ГРИГОР’ЄВ.