ВІД АПОСТОЛА АНДРІЯ ДО СВЯТИТЕЛЯ МИКОЛАЯ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.41 € 32.34

ВІД АПОСТОЛА АНДРІЯ ДО СВЯТИТЕЛЯ МИКОЛАЯ

Вчора Православна церква вшановувала день пам’яті мученицької смерті одного із дванадцяти апостолів Христових — Андрія Первозваного...

Вчора Православна церква вшановувала день пам’яті мученицької смерті одного із дванадцяти апостолів Христових — Андрія Первозваного. А напередодні під час прес-конференції у єпархіальному управлінні УПЦ Київського патріархату прес-секретар о. Віталій зауважив, що цей святий пошановується недостатньо, адже день 13 грудня не занесений навіть до переліку великих церковних свят, яких, як відомо, є п’ять (окрім найбільших двонадесятих).
А тим часом саме цей апостол був найпершим благовісником Євангелія Христового на теренах України. Коли після зішестя Святого Духа апостоли кидали жереб, вирішуючи, куди кому йти проповідувати Христову віру, Андрієві випала Скіфія. Так в античному світі називали загалом Східну Європу і, зокрема, безмежні простори на північ від Чорного моря, тобто землі нинішньої України. Про благовістя апостола Андрія у Скіфії залишили свої свідчення давній християнський письменник Іполит Римський, церковний історик Євсевій Кесарійський та інші.
Знаходимо згадку про Андрія Первозваного і в стародавньому літописі «Повість минулих літ»: «Дніпро впадає у Понтійське море; море це звуть Руським. Уздовж його берегів навчав, як кажуть, святий Андрій, брат Петра. Коли Андрій навчав у Синопі й прийшов до Корсуня, він довідався, що від Корсуня недалеко гирло Дніпрове. І прибув він до гирла Дніпрового, а звідти вирушив угору по Дніпру. І сталося, що він прибув і зупинився під горами на березі. А ранком, уставши, промовив він до учнів, що були з ним: «Бачите ви гори ці?» На горах цих засяє благодать Божа, буде місто велике і багато церквов здвигне тут Бог». І піднявся він на гори ці, поблагословив їх, помолився Богу і зійшов з гори цієї, де пізніше виріс Київ».
Ця літописна розповідь не має підтвердження в інших історичних пам’ятках, тому деякі вчені схильні вважати її легендою. Втім, легендою, втіленою в дійсності, бо таки маємо на Дніпрових горах і місто велике, і множество церков, серед яких перлиною сяє і збудована в середині ХVІІІ ст. Андріївська церква (собор Андрія Первозваного), й пульсує різнобарв’ям творчим Андріївський узвіз.
Український народ віками зберігав пам’ять про цю подію як віддзеркалення історичного факту. Це дало підставу прославляти апостола Андрія Первозваного як основоположника Церкви Христової в Україні.
Київський собор, який відбувся у 1621 році, в часи відродження Української православної церкви після удару, завданого їй унією, своїм авторитетом ствердив апостольське походження християнства на українській землі. У соборній постанові читаємо: «Святий апостол Андрій — перший архієпископ Константинопольський, патріарх Вселенський і апостол Український. На київських горах стояли ноги його, і очі його Україну бачили, а уста благословляли, і насіння віри він у нас насадив. Воістину Україна нічим не менша від інших народів, бо і в ній проповідував Апостол».
Та хоч Андрій Первозваний — християнський святий, у народній традиції звичаї й обряди цього дня мають стародавній, дохристиянський, язичницький характер: угадування майбутньої долі, ворожіння, заклинання, ритуальне кусання «калети» — солодкого з медом коржа із білого борошна. Пекли його дівчата усі разом, скільки б їх не було. Місили тісто по черзі, починаючи від найстарішої й закінчуючи наймолодшим дівчачком.
Про народні традиції цього свята докладно розповідають етнографи Олекса Воропай у книзі «Звичаї нашого народу», Василь Скуратівський у «Святвечорі» та «Покуті» та інші автори.
Зокрема, Василь Ску­ратівський розповідає про оригінальний, сповнений глибокого змісту обряд, не зафіксований в інших місцевостях, окрім Полісся. Має він поетичну назву «Сповідь діжки» і полягає в тому, що ввечері напередодні Андрія кожна господиня ретельно мила діжку, в якій розчиняла й місила хліб. Особливо ретельно дотримувалися звичаю жінки, котрі мали дочок. Вважалося, якщо знехтувати обрядом, то їм буде важко родити.
Обряд «Сповіді діжі» пов’язаний був із віруванням, що в ніч напередодні Андрія діжі сходяться на своєрідне віче й ведуть розмову про своїх господинь: як вони їх доглядають, чи чисто миють, чи лихословлять у їхній присутності? Тому жінки намагалися хоча б напередодні свята їм догодити. Чисто помивши, ставили на святкові скатертини, обвивали хмелем, з якого опісля робили пійло для худоби й напували, коли вперше виганяли на пашу, «щоб корови не боялися грому, щоб їх не зачіпали вовки та інші хижі звірі».
Може, й не у всіх волинських селах дотримувалися цього звичаю, але той, кому в дитинстві довелося хоч раз вдихнути неповторний запах житньої розчини, що доносився із закутаної, мов бабуня на мороз, діжки, назавжди збереже в душі незбагненну причетність до дива народження хліба. Хліба, у якому міць батьківських рук, що міцно тримали чепіги плуга, і тепло материнських долонь, до яких ласкаво горнеться тісто.
Валентина ШТИНЬКО.