18 грудня виповнюється 70 років від дня народження знаменитого волинського поета Олександра Богачука
18 грудня виповнюється 70 років від дня народження знаменитого волинського поета Олександра Богачука У моїх руках – “Цвіт роси”, книжка Богачукових поезій із автографом, у якому теплі, мов жаданий весняний дощ, краплини щирої душі мого доброзичливого старшого товариша. Олександр власноручно повиправляв у ній видавничі помилки. Під автографом – дата: 14.04.89 р. Того квітневого прохолодного вечора, зігрітого радісною для мене зустріччю з поетом, у затишному номері готелю “Україна”, де я мешкав, навіть не думалось, що вже більше з ним, живим, не зведе мене доля ніколи, я тільки стрічатимусь із незгасимим відлунням його голосу в моїй душі, з його хвилюючими, як весняний першоцвіт, віршами, піснями. Завітав Сашко до мене, прибувши з Рівного, разом з моїм другом - поетом Іваном Чернецьким. Розмовляли довгенько, читали нові поезії. Тоді й “Цвіт роси” для мене став незабутнім спомином про Олександра, як й інші, попередні його збірки з короткими, але сердечними словами автографів. Така й вона – моєї долі доля – Ніколи гомінкою не була… Якщо дзвонила, то лише для поля, Для колоска і мужнього стебла – рядки одного з віршів, що увійшли до книжки, – свідчення про нашу останню зустріч. Ту, що, на жаль, стала останньою. Який високий зміст випливає з глибочіні цієї Богачукової строфи! Адже сам Олександр був повнозерним колоском, що тримався на мужньому стеблі материнської землі, яке марно намагалися зламати нещадні буревії. У шістдесяті роки з Любешова до Луцька можна було дістатися переважно літаком. Якось на повітряному шляху в ілюмінаторі мій зір радо “спіткнувся” об справжній “богачуківський стіл” – чітко окреслене коло лісового озера із яскравим сонцем посередині. Це й неждано покликало в моє серце Сашкову поезію: Де озера, мов круглі столи, І на кожному – сонця хлібина, Там тумани мене сповили, А гойдала червона калина. Слова дзвеніли срібними струнами, нечуваною досі музикою. Про свої враження, відчуття я й розповів, зустрівшись із Олександром Теофіловичем. У відповідь він здивовано посміхнувся й мовив: “Добру пам’ять маєш”. Спомини, спомини… Як їх багато! Я перебував на курсах в обласному центрі. Якось після занять зібрався десь повечеряти. А в цей час біля драмтеатру розмовляв із вродливою жінкою Сашко. Я чемно привітався і пішов далі, аби не перешкодити розмові. Раптом почувся голос Олександра. Він покликав мене. Я зачекав. Дружньо потиснувши мою правицю, Сашко запитав: “Чому не підійшов?” Поет мав гарний настрій. Взагалі я ніколи не бачив його сумним. Інколи Олександр був тільки дуже задумливий. Між нами відбувся діалог. Чому я не підійшов під час розмови Сашка з тією жінкою, пояснив, використавши виправдання, взяте із життя. Це міркування мого однокурсника – галичанина, з яким разом вчилися у Львівському університеті: “Коли хлоп із хлопом розмовляє, то є ділова розмова, коли кобіта з кобітою, - то є плітки, а коли хлоп із кобітою, - то є інтимна розмова”. На мій “аргумент” Олександр засміявся: - Досить переконливо сказано. А як ти дивишся на те, що ми в академії повечеряємо? – додав він. - У якій академії?! Знаю, в Луцьку є тільки інститути. - І академія є. - Гаразд, я згоден. У гастрономі ми запаслися всім необхідним і пішли в “академію”, якою виявилось звичайне скромне помешкання, де жив самотньо літній чоловік. Він дуже привітний, щирий, лагідний, зустрів мене, наче давнього знайомого. “Академія” вже жила своїм повнокровним життям, гомінким, емоційним. Її відвідувачі – представники творчої інтелігенції — художники, артисти, викладачі навчальних закладів, волинські письменники. У стінах “академії” йшли розмови і про буденні речі, і про події в країні та за рубежем, була й полеміка, пов’язана з історією України, віра в її майбутнє, у незалежність. Одне слово, “академія” мені припала до душі. Вересень 1979-го. Теплий, багатий, щедрий на дари, які підносить рідна земля селянинові. Та найбільше пам’ятний він на сердечність зустрічей волинських і берестейських письменників із людьми в Любешівському районі та в сусідньому Івановському, що в Білорусі, де відбулося літературне свято братерства. Гарно сприймали молодь і старшого віку трудівники сіл наші виступи, зокрема глибокий ліризм поезій Олександра Богачука, які він читав пристрасно, піднесено, вихлюпуючи з душі виважене на терезах совісті кожне слово. Часто пекуча гіркота облягає мою душу, бо немає серед нас, живих, Олександра Богачука. Ні, таки є він! І йому не сімдесят. Сашко – молодий, вродливий, бо Муза його не старіє, бо ще живе калина, яка виколихала його долю для Волині, для України. Микола ЧЕРНЯК, поет, журналіст. Фото з архіву автора. Олександр Богачук крайній зліва.
