Культура 23.10.2017, 16:30

Дворянські садиби Луцька дожили й до нинішніх днів

Вальдемар Пясецький

Тип дерев’яних одноповерхових будинків на території Польського королівства та землях Волині і Поділля, які входили до його складу, виробився під впливом бароко. Характерними рисами цих дворянських садиб (у польській термінології «дворики») були чотириcхилий високий ламаний дах із мансардними вікнами, поздовжній план, центр, виділений ґанком із дерев’яними різьбленими стовпами (як переспів класичного портика) або самим портиком із колонами.

Характерною рисою цих будинків був чотирисхилий високий ламаний дах із мансардними вікнами.

Великі садиби могли мати по боках флігелі. Такий тип забудови набув популярності у XVII-XIX століттях у невеличких сільських маєтках, а в скромнішому варіанті був поширений і у багатьох містечках. Поважне панство зводило кількаповерхові палаци.
На території Луцька було збудовано чимало двориків (дворянських чи то шляхетських садиб). Скільки саме визначити неможливо, бо від багатьох не залишилося навіть сліду. З палаців був лише один — палац Четвертинських у Яровицькому передмісті. Про деякі дворики маємо лише писемні згадки чи описи — як–от про садибу Фелінських, де народився Алойзи Фелінський, поет, драматург, один із директорів Кременецького ліцею.
Найзначнішою і так–сяк збереженою є дворянська садиба на колишній вулиці Матейка. У літературі вона відома за іменем останнього власника — майора Франца Зайковського. Будинок, що ніби соромливо заховався за пишно впорядкованим Музеєм волинської ікони, змінив багатьох господарів.
Першим, хто отримав цю землю, коли князь Свидригайло роздавав територію луцької общини своїм наближеним, був князь Стефан Четвертинський. Потім це поселення належало роду Острозьких. Після них були власники вже з менш відомими прізвищами, зокрема Олізари.
У кінці XVIII століття цю землю та якусь споруду придбав голова губернського суду в Житомирі Антон Домбровський. У 1802 році він віддав її в оренду луцькому коморному Янові Сціборському, який згодом одружився на одній із дочок судді — Мар’яні. Оскільки Сціборський винаймав землю під палац, то, найімовірніше, провів його реконструкцію та зробив прибудову. До того часу було закладено чи впорядковано сад і парк навколо садиби. Парк над Сапалаївкою проіснував аж до міжвоєнного часу.
Коли у 1830–х роках Антон Домбровський ділив свої маєтки між дочками, то Мар’яна та її чоловік уже не згадувалися. Тоді Воличка Підлуцька припала дочці Катерині, яка була замужем за польським генералом Грановським. Донька Грановських Валентина у 1858 році продала маєток відставному майору Францу Зайковському. Його садиба — це наближений до квадрата будинок із високим ламаним дахом. У певній мірі це пов’язано з внутрішнім плануванням: шість кімнат по боках, у середині — кухня з каміном чи піччю.
Простішими були садиби двох луцьких краєзнавців — полковника Костянтина Августовича і підполковика медичної служби Адама Войніча. Видовжена садиба Августовича з невисоким чотириспадним дахом і перебудованим дерев’яним ґанком досі «дрімає» на вулиці Парковій. Кути будинку декоровані пілястрами, а вікна заокруглені. Зведено дім на початку ХІХ століття. А садиба Войніча була розташована у Старому місті біля теперішнього ресторану «Корона Вітовта».