Час радості й ейфорії від одержаної перемоги минув. І ми не повинні скотитися на позицію замилування, одобрямсу і спокійного очікування омріяних благ...
У першому номері газети Нового 2005 року я з великим задоволенням за традицією хочу від усього колективу «Волині» привітати наших читачів і побажати їм міцного здоров’я, добра і всіляких удач кожному на його поприщі, благополуччя вашим родинам і здійснення тих великих сподівань, які пов’язуємо з приходом нової влади. І старим, так би мовити, нашим читачам, і новим, які приєдналися до численної когорти прихильників «Волині» у році нинішньому. Дуже приємно, що кожного нового року теж уже за традицією шанувальників газети все прибуває і прибуває. Передплатників цього разу збільшилося на кілька тисяч, зростає останнім часом і реалізація газети вроздріб. Отож нинішній номер «Волині» виходить тиражем понад 70 тисяч примірників. А читачів у нас принаймні у чотири рази більше, тобто близько 300 тисяч. Ось така величезна аудиторія, зрівнянна з тою, що збиралась на Майдані Незалежності у Києві. Спасибі вам велике, дорогі наші читачі, за те високе довір’я, яке ви нам виявляєте. Журналісти «Волині» завжди старалися бути гідними цього довір’я. Вони це підтвердили своєю роботою, своєю позицією і в період всієї дуже тривалої, складної та брудної, як ніколи, виборчої кампанії, і на завершальному бурхливому етапі, коли виборчі боріння переросли у помаранчеву революцію, що сколихнула увесь світ. Читачі, звичайно, дуже добре бачили, як вели себе на цьому поворотному, доленосному рубежі багато засобів масової інформації: як тихо, без найменшого опору корилися владі, що себе дискредитувала, або ж навіть охоче йшли їй служити з певним розрахунком, як потім поспіхом почали перефарбовуватись і пристосовуватись, відчувши, що їхня краплена карта бита. Неприємне це було видовище. Колектив «Волині» з честю вистояв перед нахабним тиском великої державної машини і не зрадив своєму покликанню, правді і демократичним цінностям. І це люди оцінили належним чином. Цілком і повністю підтвердився простий і мудрий лозунг, який постійно звучав на площах усієї України й став лейтмотивом помаранчевої революції: «Нас багато, нас не подолати!». Але до усвідомлення глибокої сутності цього лозунгу, до переконаності у тому, що від нас усіх, а не від доброго дяді, від нашої зрілої і сміливої громадянської позиції — і тільки від неї — залежить наше майбутнє, люди прийшли не відразу. Занадто довго і настирливо нам прищеплювали куцу філософію — «моя хата скраю», непросто було її позбутися, позбутися страху, байдужості та зневіри. Певною мірою посприяла прискоренню цього процесу і наша газета, яка гостро виступала проти несправедливості, постійно будила активність та ініціативу людей, за що не раз терпіла наскоки влади, аж до намагань закрити газету. І ось настав вирішальний час, прийшли ми до свого рубікону — і повстав народ, розпрямився, сказав своє рішуче і вагоме слово. Та так сказав, що в усіх куточках планети його почули. Справедливість і демократія восторжествували, помаранчева революція перемогла. Переміг наш народний Президент Віктор Ющенко. Ми сповнені надій та сподівань на щасливий завтрашній день, на те, що рік Новий принесе нам благополуччя і достаток, нову якість життя. Ейфорії багато. Але чи є налаштованість наполегливо здобувати те, до чого ми прагнемо? Адже новий Президент і нова влада не принесуть нам на чарівній скатертині добробут, мир, спокій і повну чашу. В кращому випадку вони створять належні умови, сприятливий мікроклімат в державі, щоб усі наші надії і сподівання могли відбутися. Все інше — залежить від нас, від нашої працьовитості, мудрості, хазяйновитості і терпіння. За помахом чарівної палички нічого не відбудеться. Все вирішуватиме труд, труд і ще раз труд. І чим скоріше всі ми усвідомимо цю просту істину, тим швидше настануть бажані перетворення в країні. Будівництво нового життя, нової України, думаю, всім це зрозуміло, — буде непростим. Даватиметься взнаки спротив старої системи, представників старої влади, яка потерпіла поразку. І спротив, судячи із войовничих заяв Януковича та його оточення, — відчайдушний. Ось яку злобну заяву зробив Янукович після своєї поразки: «Ми ніколи не визнаємо Ющенка, його команду і ті принципи, за якими вони працюють. Ми не станемо співпрацювати з ними ні за яких обставин». Важко повірити, що так може говорити і мислити людина, яка займала пост глави уряду, але так є. Отож чекати на те, що прихильники Януковича зрозуміють хибність своєї позиції, перейдуть на сторону нової влади, щоб разом добиватися змін, на які сподівається народ, принаймні у найближчий час, не доводиться. І їх, цих радикальних, засліплених ненавистю людей, як засвідчив недавній прямий телеефір Юлії Тимошенко у Донецьку, багато. Є й суто побутові, рутинні речі, є людська натура, старі уявлення і звички, які теж можуть негативно позначитися на організації тієї великої роботи, тих революційних перетворень, які нас чекають. Інертність, лінь, консерватизм так легко не відстануть від людей, з якими вони зжилися. Є серед нас й немало перевертнів, попутників, які, зважаючи на ситуацію, спішно перефарбувалися, почепили помаранчеві шарфики і б’ють себе в груди, що вони за нову владу. Але в душі їхній — зовсім інше і вони чекають нагоди, щоб вкотре зрадити. Це підступні й небезпечні люди, їх чи не найбільше треба боятися. В останній час у нас в країні було багато розмов. Занадто, як на мій погляд, багато. Почалися вони із щедрих обіцянок двох з половиною десятків кандидатів на пост Президента і закінчились майданними пристрастями у Києві і на місцях. Ми чули багато закликів, обіцянок, роздачі авансів. Давайте зупинимося, все добре обдумаємо, змінимо темпоритм і характер суспільно-політичної діяльності. Не забуваймо, що балаканина, багатослів’я, а тим більше — марнослів’я є нашими давніми підступними ворогами, які не раз наносили велику шкоду справі. Отож останнім лозунгом дня повинно бути: досить розмов, якнайскоріше переходьмо від слів, мітингів до діла. Діла продуктивного і результативного, в яке маємо цілковито перевести весь запал і енергію мітингів. Настає вирішальний момент: успіх помаранчевої революції прямо залежить від того, наскільки швидко кожен український громадянин відчує на собі результати того, що ми замислили, що так рішуче і самовіддано відстоювали на майданах. Інакше дуже швидко може прийти розчарування, скепсис і зневіра, які знову розпочнуть свою руйнівну дію. Ми самі таким чином дамо в руки своїм супротивникам зброю і шанс скомпрометувати благородні цілі помаранчевої революції. Тут журналісти бачать і своє дуже серйозне й відповідальне завдання. Час радості й ейфорії від одержаної перемоги минув. І ми не повинні скотитися на позицію замилування, одобрямсу і спокійного очікування омріяних благ. Наше завдання — не тільки підтримувати нову владу, захищати її від нападів недоброзичливців, а й вимогливо аналізувати стан справ і дії влади, здійснювати громадський контроль за тим, як перетворюються на практиці основоположні демократичні і соціальні цінності, наскільки враховуються в повсякденній політиці інтереси людей. У новому році Україна і всі ми стаємо на нову цивілізовану, сучасну дорогу. Перед нами відкриваються привабливі горизонти, нові життєві цінності та стандарти. Наша держава розташована на перехресті європейських шляхів, і вона мусить стати європейською по суті, за укладом всього нашого буття. Не пошкодуймо ж сил і розуму для здійснення цієї великої і прекрасної мети. І тоді народження нового життя, Різдво нової України стане близьким. Степан САЧУК, головний редактор «Волині».
