І ДИРЕКТОР, І СУДДЯ

Директор профтехучилища і коледжу при Луцькому технічному університеті Святослав Козачук з початком нового року святкує і свій золотий ювілей.

— Як і коли ви, Святославе Миколайовичу, прийшли в це училище?
— Тут я з вересня 1984 року. Зустрівся ось у цьому кабінеті, де ми нині розмовляємо, з директором тодішнього десятого профтехучилища, чудовою людиною Марією Орєховою. Це вона прийняла мене на роботу і, звичайно, поставила завдання — підняти на вищий щабель фізкультурну роботу у навчальному закладі.
— Ви мали відповідну спеціальну освіту?
— Так. Я закінчив факультет фізпідготовки Луцького педінституту імені Лесі Українки і поїхав за направленням на Рівненщину. А згодом за сімейними обставинами переїхав до Луцька, бо дружина-волинянка мала поновлюватися на навчання в Луцькому педінституті імені Лесі Українки після народження сина.
Окрім мене, працювало ще двоє викладачів фізвиховання. О шостій ранку ми вставали, щоб о сьомій всіх учнів училища, які жили в гуртожитку, а це кілька сотень, вивести на зарядку. Потім починалася робота у секціях, тож повертався додому увечері. Але все це було, повинен сказати, в радість. Адже волейбольна команда училища нижче третього місця в обласних змаганнях серед подібних навчальних закладів ніколи не займала.
— Знаю, що волейбол на особливому місці у вашому житті. Коли почалося захоплення цим видом спорту?
— Ще у школі. Під час служби в армії уже грав за військове училище, куди був прикомандирований. В педінституті став займатися волейболом більш професійно і серйозно. Мав перший спортивний розряд. І вже тоді мене захопило спортивне суддівство, з яким не розлучаюся і нині.
— То ви директор та ще й суддя?
— Але я спортивний суддя (сміється). Вже два роки як здобув, можна сказати, найвищий титул у цій справі — є головним суддею вищої ліги та суперліги з волейболу на чемпіонаті України.
— А директорське крісло коли зайняли?
— У грудні 1997 року. Це були нелегкі часи для нашого училища. Стояло питання — бути чи не бути. Я добре знав колектив, людей, з якими мав працювати, і вірив, що разом з ними ми справимося із ситуацією. Звичайно, багато що змінюючи. Бо училище у тому вигляді, що було, тобто з тими спеціальностями, які пропонувало молодим людям, по суті, вже не було потрібне. Адже “Волтекс” майже не працював.
— І з чого ж почали?
— З пошуку і ліцензування професій, які б зацікавили випускників шкіл. Почали готувати спеціалістів з інтегрованих професій. Наприклад, кравець-квіткарка, вишивальниця-швачка, згодом з’явилася професія соціальний робітник, потім слюсарі-ремонтники побутової техніки, а там і спеціалісти для “Телекому”, слюсарі-ремонтники автомобілів. Училище ожило — до нас пішли і дівчата, і юнаки.
— А яким чином знайшли дорогу до Луцького технічного університету, переконали його керівництво взяти училище під своє крило?
— Скажу відверто — завдяки добрим друзям. В училищі бував мій приятель, декан машинобудівного факультету Луцького технічного університету Сергій Пустюльга. Він знав, кого ми готуємо, бачив нашу матеріальну базу, те, що, по суті, переважна більшість спеціальностей, які отримували наші учні, була і в університеті. Саме він запропонував звернутися до ректора вузу Віктора Божидарника, щоб налагодити співпрацю.
— І що виграли?
— Гадаю, що немало. Ми вже маємо при допомозі Віктора Божидарника не тільки училище, а й коледж. До того ж, рекомендуємо на навчання до університету наших випускників, котрі мають 50 відсотків відмінних оцінок. Їх приймають за співбесідою на відповідні факультети. А ті, кого ми рекомендуємо на платне навчання, вноситимуть за нього лише половину суми. Тільки цього року за нашою рекомендацією до вузу вступило 16 випускників училища. Допомагає нам університет зміцнювати матеріальну базу.
— Ви сказали, що маєте нині і училище, і коледж. Цікаво, які спеціальності отримають ті, хто навчається в коледжі і яка в них перспектива?
— У коледжі можна набути одну з трьох спеціальностей. Це ремонт та обслуговування автомобілів і двигунів, ремонт і обслуговування побутової техніки, конструювання і моделювання виробів народного вжитку. По закінченню коледжу випускники матимуть диплом молодшого спеціаліста і змогу при певних умовах продовжувати навчання на третьому курсі відповідних факультетів університету.
— А як вирішуєте питання з викладацькими кадрами?
— При потребі ведуть заняття кандидати наук, доценти вузу. Проблем з цим у нас немає.
— Знаю, що і у роботі, і в спорті маєте підтримку сім’ї.
— Старший син Ілля успішно закінчив Луцький технічний університет, там же нині навчається в аспірантурі, трошки викладає в нас. Менший — Любомир — навчається у нашому коледжі. Обидва люблять волейбол. При першій-ліпшій нагоді колишні гравці з волейболу різного віку приходять у неділю в наш спортзал. Із задоволенням граємо у волейбол. І завжди зі мною син Ілля.
— Знаю, що ваша дружина Лілія Володимирівна, доки ви не були на посаді директора, працювала в училищі заступником. А нині чим вона займається?
— Думаю, що в одній сім’ї два керівники забагато (сміється). Тож вирішили, що Лілія Володимирівна буде викладати учням свою улюблену математику, а в додачу ще й матиме класне керівництво. А якщо серйозно — вона живе і моїми проблемами та турботами, і проблемами нашого навчального закладу. Власне, у сім’ї знаходжу підтримку, розуміння, а це дуже важливо.
Бесіду вела Анастасія ФІЛАТЕНКО.