Через 70 років повернулася туди, де не була ніколи…

Кривава драма, від якої божеволіли

— Як мені одягнутися? — ​15–літня Параска насторожено позирала на десятника, який кликав її до батька з матір’ю в центр села.

— А, як вдягнешся… — ​махнув той рукою, знаючи, що дівчину розстріляють, як щойно вже розстріляли її батьків.

Гната Наумука догнали, коли їхав у ліс, і завернули в село. Його дружина Гапка пішла до німців сваритися, щоб відпустили чоловіка. Взяли і її. Надворі стояла осінь 1943 року. За перших совєтів Гнат Наумук був головою Лютківської сільської ради (тепер село Старовижівського району). Це і стало причиною розстрілу. Коли привели їхню дочку Параску, Гнат із Гапкою вже лежали нерухомо. Постріл — ​і дівчина впала на них…

Стара Бубела сиділа тихо і не знала, що робити. Вона вже до кінця життя була тиха і не тямила, що робить. Бо Господь, аби полегшити страждання душі, забрав розум.

У кущах причаїлася літня жінка, яка все бачила. Бачила, як хлинула кров упереміш із мізками з голови її зятя. Як упала дочка. Врешті, як до місця страти підвели красуню–внучку. Стара Бубела сиділа тихо і не знала, що робити. Вона вже до кінця життя була тиха і не тямила, що робить. Бо Господь, аби полегшити страждання душі, забрав розум.

…У свіжій партії остарбайтерів, яких привезли в Австрію, були й жителі сусідніх сіл. Хтось із них і розповів Василеві та Семенові Наумукам, вивезеним ще раніше на примусові роботи, що їхню сім’ю розстріляли. Від почутого у 18–річного Василя розірвалося серце. А Семена до кінця життя тіпало, коли згадував пережите.

У пошуках Лютки

— Я стояла в луцькому універмазі і дивилася на дівчину–продавця. Її бейджик гіпнотизував мене: там було написано «Катерина Наумук». Я тільки приїхала до Луцька, мені було 24 роки, — розповідає актриса Волинського академічного обласного українського музично–драматичного театру імені Тараса Шевченка Катерина Шпак (у дівоцтві Наумук). — Поїхала додому до батьків і кажу татові про той випадок. Він мені: «Підійди до неї, це наша рідня. Якщо її прізвище Наумук, то тільки рідня». А я посоромилася. Потім лікувала зуби у стоматполіклініці, і лікар дав мені картку тієї Катерини. Згодом з’ясувалося, що це зовсім інша людина, бо по батькові інше. Отак я періодично ходила і дивилася на ту дівчину, але не підходила. Так і не виконала того, що тато просив.

Катерина Шпак народилася на Дніпропетровщині, як і її сестра та брат. Їхні батьки Семен та Оксана Наумуки виїхали з Лютки Старовижівського району у Центральну Україну за вербуванням. «Переконували» шантажем: спіймавши на дрібному адмінпорушенні, за яке належить хіба штраф, поставили умову: або у в’язницю, або виїжджати. Люди, звісно, обрали останнє. Так Семен та Оксана Наумуки подалися з рідного села й осіли в далеких Бузулуках Криничанського району на Дніпропетровщині. Нині Бузулуків уже немає.

— Старше покоління вимерло, а вся молодь виїхала у місто. Село само собою і затихло. Вже й наша хата завалилася, — переноситься спогадами над річку Базавлук Катерина Семенівна. — Я була там цього літа — у Бузулуках живе лише один міліціонер–пенсіонер, який повернувся у батьківську хату.

А колись вирувало життя. Земля у тих краях родюча — куди там бідним поліським грунтам. Рясно родили садки. Наумуки працювали в колгоспі. Семена в селі поважали. Бо завжди відгукувався на прохання допомогти. А ще був дуже спокійний. Ніколи емоцій назовні не показував.

— Мама страшенно плакала і весь час хотіла повернутися назад. Ми скільки жили там, то весь час були «бандеренятами». А батьки — «бандери понаїхали». Цього писати не треба, — пані Катерина задумано дивиться у вікно автомобіля. Ми їдемо в Лютку. — До всіх навідувались родичі, у всіх бабці були. Нам дуже хотілося, щоб у нас була рідня, щоб  і до нас хтось приїжджав. Ми троє, як горобенята, дивилися на те все. Нас няньчила сусідська бабця. До неї, як до рідної, бігали. Вона була без чоловіка, а єдиний син загинув на війні. Мій брат досі доглядає її могилу.

Після школи Катерина закінчила Дніпропетровське театральне училище і стала актрисою Львівського обласного українського музично–драматичного театру імені Ярослава Галана у Дрогобичі. А вже затим переїхала до Луцька.

— От сестра чи брат навідаються сюди, і для них тут усе чуже. Питають мене: «Як можеш тут жити?» На Дніпропетровщині люди відкритіші. У них так: якщо тебе ненавидить, то в лоб вліпить, що ти сяка–перетака. Тут, навпаки, більш завуальовано, приховано. Для мене Волинь… Потягла мене до себе ця земля, чи що… Я й до тата лізла в душу і розпитувала, хоча мама страшенно сварила за це, бо він розказувати не міг. Якось прошу: «Па, розкажи» (бо там «тато» не казали, тільки або «батько», або «папа»). Він мовчки розвернувся і пішов. Куди саме, я не побачила, але зайшла мама: «Що ти батька питала?» Я пояснила, а вона: «Подивись, він за хатою сидить і плаче». Не міг тато спокійно згадувати про Лютку, — зізнається Катерина Шпак. — Що могла уривками нам розказати мама, тільки те й знаємо. Коли у тата відібрало ноги, я привезла його до Луцька в лікарню. Батько каже: «Катю, як би я хотів поїхати в Лютку на могилу. Чи є вона там?» Ніхто не думав, що він помре так швидко. Всі ці роки воно мене мучило, що я тата не завезла. І я почала розпитувати, де та Лютка, як туди потрапити…

 Шестилітня дівчинка бігла шість кілометрів по льоду

Після виїзду на Дніпропетровщину Семен Наумук жодного разу не був у Лютці. Хоча якось приїжджав у сусіднє село Залюття, звідки родом його дружина Оксана.

Коли він почав збиратися на Волинь, то 6-річна Катя вчепилася, як реп’ях: візьми та й візьми. Аж плакала, так просила. Семен уже зібрався в дорогу (а треба було йти пішки до сусіднього Гуляйполя, звідти — до Малої Софіївки, а тоді на Дніпропетровськ). «Ти хоч в Дніпропетровську дитині пальто купи», — просила його дружина Оксана. А дівчинка як була у потріпаному пальтечку, так і побігла за батьком. Він уже був за селом і в черговий раз відігнав малу. Але Катя не вернулася додому, а рушила слідом, та вже не дорогою, щоб її не помітив, а замерзлою річкою. Дитина бігла поміж очеретами назирці за батьком. І коли випірнула в Гуляйполі за шість кілометрів від дому, то Семен уже змирився. Тільки запитав: «Де ти взялася?» Катя відказала, що бігла по льоду. А могла ж трапитися й ополонка чи підталина. Так і поїхала з батьком.

— У Залютті дід мені робив стрілячки з картоплі, а баба сварила, що псуємо картоплю. Ще ботвиння і омачку запам’ятала, — пригадує жінка. — На Центральній Україні таких страв не було. Значно пізніше, коли дід помер, то я знову їздила туди. Мені режисер сказав про це не відразу, бо того дня була вечірня вистава. Тільки коли відіграла її, то дізналася про смерть діда. І вже після похорону я потрапила в Залюття.

Якось Катерині Шпак із групою артистів довелося побувати на Старовижівщині і навіть проїжджати повз Лютку, але в село навідатися тоді так і не змогла. Врешті через родичів дізналася, що поховання діда і його родини досі існують.
Три роки тому вона вперше приїхала на могилу діда і відновила її, викарбувавши слова «Війна — біль, горе, смерть».

«Якби десятник був людиною, сказав би дівчині: «Тікай…»

Цього разу Катерина Семенівна відвідала батьківське село разом із сином Тарасом. Вклонилися могилі, пройшлися селом, постояли біля місця загибелі під піщаним горбом, які на Поліссі називають горами.

— Мамин брат, дядько Тиміш, був при розстрілі. Він так біг у село Залюття, що й шапку загубив, і кричав, що на Лютці убили всю сім’ю, — розповідає Катерина Семенівна.

Тоді рушили до старожилів села, які пам’ятають ту трагічну сторінку в історії Лютки.

 Уляна Сулева, якій виповнилося  90 років, розповіла, що її родина жила по сусідству з Наумуками. Пригадала, як малою дівчинкою пішла взимку на вулицю, забрела у глибокий сніг і не могла вибратися. На її крик прибігла Гапка Наумук, забрала до хати і посадила на піч грітися до своєї дочки. А потім батько Уляни шукав свою доньку. Гапка Наумук жартівливо сказала, що має дві, то одну дасть.

— Прийшли німці і забрали їх (подружжя Наумуків. — Авт.), а дівчина Параска осталася. Тоді десятник і її забрав, — переходить до трагічних подій Уляна Семенівна. — Каже: «Ходи, треба тебе до батька й до матері». Якби інший, то сказав би: «Тікай». Завели і розстріляли. А за що? Вони нікому нічого не зробили. Хоронили їх Гнатові брати Антон і Олексій. Коли почули, що німці побили їх, то ми, малі, боялися зі школи йти додому. Корчєми обходили. Я бувало сяду і плачу. Плачучи і засну, так мені було шкода Параски. Ми ж сусіди, і вони з сусідами хороше жили. А на Сарабановому було їхнє поле, і там у Гната був гній приораний. І Ульян Хвещук порадив посадити бульбу: «Може, хлопці Гнатові вернуться і не матимуть що їсти». І мій батько з ним посадив, а потім закопав картоплю на зиму. І сказав: «Як я не діжду, а Гнатові хлопці приїдуть, то ото їхня ямка». Коли вернувся Семен, то йому показали, де їхня бульба.
Цей простий вчинок (посадити сусідам картоплю на їхньому ж полі) прекрасно ілюструє селянську філософію підтримки та взаємовиручки. Ще йде війна, а люди тверезо розмірковують: а що їстимуть Гнатові хлопці, якщо вернуться з Австрії? У самих голодно і зайвого шматка знайти годі. Але не шкодують докласти рук і обробити чуже поле. Бо тим рятують сусіда від голоду.

— Вони на Осопці (куток села. — Авт.) жили. Разом із Параскою я до школи ходила, — розповідає 88-річна Василина Радчук. — Гнат був вельми спокойний. Поставили його на голову — не вміє розписатися. Послали на кілька тижнів на курси — вже вміє. А тогді прийшли німці. Розстріляли їх восени...

Пам’ятаю, лежать навзнак. Взяли пообтирали кров бульбовинням. Положили Гната і Гапку по боках, Параску всередину. Повезли на могилки.

Нас чоловік 4—5 ішло за возом. Викопали ямку. Тоді та могила була за цвинтарем. То вже потім пригородили. На огорожу з колод поклали хліб. То він років два лежав. Ні собака не з’їв, нічого не скинуло. Коли не зайдеш на могилки, то той хліб лежить і лежить.

— А яка вона була зовні, Параска? — стиха запитує Катерина Семенівна.

— Хороша дівчина. Не то що маленька, а така присадкувата, — пригадує однокласницю Василина Йосипівна і поміж спогадами чи то запитала, чи то ствердила сама для себе: — То ти Симінова?

 

 

І в цей момент мене осяяло: отим простим запитанням-уточненням уродженку далекої Дніпропетровщини, яка лише вдруге відвідала батьківське село, легко, але надійно вписали у невидиму сторонньому оку, проте міцну й тривку лютківську матрицю. Все стало на свої місця: є Катерина Шпак, Семен (Симін по-сільському) — її батько, а Гнат, якого у війну забили, — її дід. І з цього моменту стало неважливо, що вона далі робитиме і де житиме, неважливо навіть, чи ще хоч раз приїде в Лютку. Бо вписана в матрицю, там і залишиться. Її ніби повернули додому. А все решта незначуще.

З поверненням, Катерино Семенівно!