Ця історія розпочалася рік тому, коли до редакції зателефонували співробітники Волинського краєзнавчого музею і повідомили, що є нагода стати свідком унікальної події...
Ця історія розпочалася рік тому, коли до редакції зателефонували співробітники Волинського краєзнавчого музею і повідомили, що є нагода стати свідком унікальної події: моменту передачі самохідної артилерійської установки ІСУ-152, яка була на озброєнні в радянській армії з 1943 року, та 76-міліметрової гармати ЗІС-3 Волинському регіональному музеєві українського війська та військової техніки. Уявивши здивовані обличчя лучан, які раптом узріють на мирній вулиці Шопена грізну військову техніку, ми із світлої пам’яті фотокореспондентом Миколою Зінчуком поспішали у двір краєзнавчого музею, де знаходилися згадані експонати. Там уже кипіла робота. Потужні тягачі зайняли вихідні позиції, а робітники видобували із нутрощів установки цілу гору камінців, палиць і паличок, які туди за багато років накидали допитливі й збитошні хлопчаки, й закріплювали троси. Але у плани музейників втрутилася природа. Вночі притрусив перший сніжок, вдарив приморозок й важкі тягачі пробуксовували. Незабаром стало зрозуміло, що цього дня грізна ІСУ-152, бойова вага якої — 46 тонн, приречена залишатися на місці. А доки спроби зрушити її тривали, із доступних джерел ми довідалися, що максимальна швидкість установки — 35 кілометрів за годину, запас ходу — 220 кілометрів, боєкомплект пострілів — 20, максимальна дальність ураження — 12 кілометрів 200 метрів. Коли ці самохідки з’являлися на полі бою, німецькі “Тигри” й “Леопарди” полишали його. Такий був наказ Гітлера. Цікавило нас і те, як ця зброя (названа на честь Йосифа Сталіна) опинилася на подвір’ї музею? Старійшина музейної справи Тетяна Петрівна Андрєєва пригадала, що на початку 80-х років минулого століття, коли краєзнавчий музей перейшов у приміщення по вул. Шопена, 20, було водночас виділено й майданчик у дворі, на якому планувалося експонувати військову та сільськогосподарську техніку. Тоді ж співробітники музею побували на складі військової техніки у Хмельницькій області, звідки привезли гармату, кулемет. А самохідну установку передали з котрогось району, здається, Володимир-Волинського. Оскільки ідея з експонуванням техніки зреалізована не була, то ІСУ-152 і гармата так і залишилися самотньо стояти у дворі музею. Доки п’ять років тому по сусідству, в районі вулиці На Таборищі не був створений Волинський регіональний музей українського війська та військової техніки, яким активно заопікувалося Міжнародне громадське об’єднання “Волинське братство”. Воно в особі голови Ради об’єднання Данила Курдельчука й звернулося до Волинського краєзнавчого музею з проханням передати згадані експонати військовому музею. Музейники відгукнулися, а заодно допомогли в оформленні тематичної експозиції “Сторінки військової історії Волинського краю”. Операцію по переміщенню військової техніки було доручено провести виконавчому директору “Волинського братства”, кандидату технічних наук полковнику Ярославу Чисюку. Та вона виявилася не з простих. Після першої спроби, про яку ми вже згадували, були й інші, але зрушити установку з місця не вдавалося. І лише нещодавно, після того, як “Волинське братство” звернулося за сприянням до командуючого сухопутними військами України генерал-лейтенанта Миколи Петрука, за справу взялися військові спеціалісти. Це воїни 51-ої механізованої бригади з Володимира-Волинського зі своєю технікою під командуванням заступника командира по озброєнню підполковника Миколи Шевцова, начальник автомобільної служби Західного оперативного командування полковник Андрій Єсін зі Львова, бригада з луцького військового автомобільного заводу під керівництвом підполковника Миколи Феноти. Військові фахівці завантажили ІСУ-152 на трейлер, котрий і доставив на місце самохідку, яка уже втратила здатність до самостійного пересування. То був останній маневр грізної колись зброї, що стала, тепер уже, сподіваємося, назавжди, музейним експонатом, який нагадуватиме прийдешнім поколінням про буремні сторінки нашої історії. Валентина ШТИНЬКО. Фото Володимира ЛУК’ЯНЧУКА.
