На території Скриговської сільської ради Горохівського району, в адміністративному підпорядкуванні якої перебувають села Скригове та Пілгани, народилася перша за десять місяців від початку року дитина...
Журналіст досліджує проблему Минулої осені районна газета «Горохівський вісник» опублікувала інформацію, з котрої випливало: на території Скриговської сільської ради Горохівського району, в адміністративному підпорядкуванні якої перебувають села Скригове та Пілгани, народилася перша за десять місяців від початку року дитина. І незважаючи на радісне підгрунтя такого от повідомлення, війнуло від нього смутком. Бо вже й не треба питати, скільки за той час люду пішло із цих сіл у засвіти, аби збагнути, що число їх значно більше. Як, зрештою, було і року 2003, коли новонароджених в обох названих селах мали загалом 4, а новопреставлених 12. Від завідуючої відділом реєстрації актів громадянського стану Горохівської райдержадміністрації Галини Терновик у цьому зв’язку почув: «Якщо порівнювати подібні цифри, то неодмінно зупиняємось перед висновком: щороку кількість мешканців району скорочується на одне невеличке село». Я таки вдався до порівнянь конкретніших і з’ясував, що середня чисельність мешканців того віртуального, а правильніше сказати, ненародженого в районі «невеличкого села» мусила би становити упродовж 2001—2003 років 414 осіб. Отже, в реаліях воно виявляється більшим і від декотрих нині сущих. Тривожний той факт, що смертність у нас помітно перевищує народжуваність вже давненько. Але на запитання, в чому причина цього явища і чому молоді подружжя, навіть і в достатку живучи, часто обмежуються лише однією дитиною, не забезпечуючи таким чином навіть простого, так би мовити, відтворення, найчастіше можна почути: «А Бог його знає». У відділі статистики райдержадміністрації, до працівників якого я теж звернувся з подібним, додали: «Ми не аналітики. Наш обов’язок констатувати те, що є. Аналізувати й робити висновки повинні інші». Що ж, усе правильно. Тим часом прагнення усе ж проаналізувати динаміку змін у цій сфері змусило пригадати рік 1982-ий, протягом якого в районі народилося на 89 осіб більше, ніж померло. Здається, саме відтоді, бо рік на рік і тут не випадає, кількість новонароджених стала скорочуватися помітно швидше. Адже у 1985 році дітей в Горохівському районі з’явилося на світ Божий на 87 осіб менше, ніж народилося їх у 1982. І того ж 1985 року померлих тут мали приблизно на 60 осіб більше, ніж новонароджених. Зазначаючи такий ось факт, очевидно, варто звернути увагу на календарні дати. Особливо тим, хто всі негативні явища, які останніми роками спостерігаються в нашому житті, пов’язує виключно із проголошенням Україною її державної незалежності. Бачимо ж, найбільш прискорене скорочення народжуваності припадає саме на ті літа, що їх і тепер, ностальгуючи за минулим, дехто називає кращими. Але саме з початком вісімдесятих років минулого століття в тодішньому СРСР гостро постала продовольча криза, а проблеми, пов’язані з її ліквідацією, мали б вирішуватися аж до 2000. Саме тоді з усією чіткістю стало зрозуміло, що «совєтське» суспільство, яке від 1945 року жило начебто в мирі, фактично перебувало у стані постійної війни з «буржуазним світом» і без війни існувати просто не могло. Що навіть перед страшними наслідками чорнобильської катастрофи для нього важливішим було «торжество ідей» — це і продемонстрував Першотравень 1986 в Києві — а не здоров’я мільйонів. Що, порівняно зі світом «загниваючого капіталізму», як тоді говорили, життя у «совєтському соціалістичному світі» насправді далеко не таке матеріально забезпечене і соціально захищене. Що в багатьох випадках розірвався зв’язок між поколіннями, а через це перервалася і будь-яка моральна відповідальність нинішнього перед минулим та прийдешнім... Саме тут слід шукати також комплекс причин, факторів, під впливом яких у свідомості багатьох молодих людей з’явилося прагнення «ловити кайф і жити для себе» замість клопотатися батьківством та материнством і мати замороку з дітьми? І хіба те, що свого часу сотні українських сіл було названо неперспективними, не змусило саме молодих вибиратися звідти геть, різко міняючи життям усталені сімейні традиції, серед яких на першому місці знову ж таки було материнство і діти? Але навіть на фоні таких проблем українці, в тому числі й горохівські шляхобудівники, працювали тоді з волі «керівної та спрямовуючої» на повернення до життя завмираючого російського Нечорнозем’я, забуваючи про своє. Втім, теорію про так звану неперспективність визнали помилковою у тих же вісімдесятих. Але багатьом селам це вже не допомогло. Не зарадило це і колись заможному селу Скабарівщина Горохівського району, яке, втративши молоде своє пагіння, восени минулого року обезлюдніло повністю. Отже, відчутно заявивши про тенденцію до скорочення в 1982—1983 роках, у наступному часі рівень народжуваності зазнав у районі справді обвального спаду, котрий уповільнився аж через десять приблизно літ, але й досі продовжується. Чи не тому продовжується, що саме тепер мали б народжувати ті, хто міг народитися, але не народився у тих же вісімдесятих? Що ген скільки інших молодих жінок та дівчат вже у дев’яностих роках минулого століття виїхали на заробітки у зарубіжжя, де, можливо, котра і народить, але не для нашого вже суспільства? Коли ж уважніше придивитися до графічної кривої, що відображає рівень народжуваності, то стає цілком зрозумілим — певний вплив на нього і досі справляють втрати, яких зазнала наша людність від Другої світової війни. Як і від повоєнних репресій сталінщини, оскільки немало молодих волинянок опинилися в «отдаленных местах России», для котрої з різних причин залишившись там назавжди, і народили своїх дітей. Зрештою, не кращим чином впливає на рівень народжуваності те, що за нинішніх умов молоді сім’ї дедалі частіше втрачають опору в людях старшого покоління, середній вік яких став, здається, вже меншим від «чоловічого пенсійного» і які зараз відходять у засвіти не стільки через природне старіння, як через серцево-судинні (у 2003 році в Горохівському районі саме вони стали причиною 59,1 відсотка смертей), онкологічні та інші захворювання. А в цьому зв’язку слід звернути увагу і на ту суспільно-політичну та соціально-економічну напругу, яку переживаємо від 1991 року значною мірою тільки тому, що комусь наша державна незалежність просто не до вподоби. Мабуть, аналізуючи проблеми народжуваності, обов’язково потрібно врахувати і той властивий для перехідних періодів моральний клімат, під впливом якого на кожному, так би мовити, перехресті можна почути спокусливі балачки про секс та любовні розваги, але рідко коли почуєш про божественну велич материнства, як і високий батьківський обов’язок перед родом своїм і народом. Значно поширенішою стала теза, що стверджує, — «мати багато дітей зараз не модно». У зв’язку з такою от точкою зору і висловлювали нерозуміння деякі старші мої співрозмовники, вказуючи, що, наприклад, у сорокових роках минулого століття жити було значно трудніше, але дітей народжували більше. Що тодішні жінки навіть мріяти не могли про ті відпустки по вагітності й пологах, якими користуються жінки нинішні. І що тепер, — про це, зокрема, говорили мені начальник та заступник начальника відділу соціальних компенсацій і гуманітарних питань управління праці і соціального захисту населення райдержадміністрації Марія Витрищук та Ольга Ступачинська, — виплати, пов’язані з вагітністю, пологами і материнством, з кожним роком збільшуються, але попри все зростання народжуваності теж чомусь не стимулюють. Втім, головний лікар Горохівської центральної районної лікарні Валерій Коба,котрий, позаяк гінеколог, благословив на життя сотні малюків і вислухав сотні вагітних жінок, переконаний, — найголовнішою причиною низького рівня народжуваності є усе ж соціальний фактор. Точніше — надто низький іще рівень матеріальної забезпеченості молодих сімей. Оскільки ж дитина сьогодні — задоволення не з дешевих (якщо, звичайно, тільки про задоволення думати), то не погодитися з Валерієм Володимировичем важко. Але поговорив з горохівчанкою Оксаною Кузьмук, разом з нею порахував витрати сім’ї у зв’язку із появою в ній другої вже дитини, послухав особисті її міркування про те, як іноді досить просто витрати ці зробити істотно меншими, прислухався до її слів — «ми так з Льоньою другу дитину хотіли, так хтіли, що то для нас є щастя!» — і мимоволі подумав: для того, аби бути матір’ю, першочергово треба забажати нею бути. Відтак цілком очевидно, що й потяг до материнства та батьківства теж треба виховувати, оскільки сьогодні, за деякими висновками, у молодіжних колах нерідко переважають прагнення дещо інші. Слова Валерія Коби — «Аборти стали юними, гінекологи практично мають справу із школярками» — ще одне тому підтвердження. Але і єдиною надією суспільства, пов’язаною із фізичним його відродженням, залишаються усе ті ж нинішні школярки. Хто вкладе у свідомість їхню розуміння доленосного того покликання, що від Бога? Петро БОЯРЧУК.
