...З вигляду і розмови я зрозумів, що це були українські повстанці. Два скоростріли і автомати стояли у двох куточках хати, а вартовий був з п’ятикутною зіркою тому, що це була розвідгрупа загону. Цей курінь розташувався майже у половині нашого села. У деяких із них на взутті були шпори.
Наша історія
8 березня 1945 року я до школи не пішов, а, запрігши коні, поїхав до лісу заготовляти дрова. Заповнив сани дровами, вивіз з лісу і поїхав у своє село Линів Локачинського району. Коли приїхав до свого двору, біля ганку побачив вартового з автоматом в руках. Це був гарний високий хлопець у сірій шинелі, а на голові — ушанка з п’ятикутною зіркою. Я подумав, що в хаті є більшовики. Розпріг коні, завів їх у стайню, а тоді, скинувши дрова, зайшов у хату. Там побачив сімнадцять хлопців і молоденьку дівчину, сумка котрої з червоним хрестиком висіла на стіні. З вигляду і розмови я зрозумів, що це були українські повстанці. Два скоростріли і автомати стояли у двох куточках хати, а вартовий був з п’ятикутною зіркою тому, що це була розвідгрупа загону. Цей курінь розташувався майже у половині нашого села. У деяких із них на взутті були шпори. Переночувавши і переднювавши у нас, вони 9 березня ввечері організовано вибрались в напрямку сусіднього села Гранатів. Настав новий ранок. Саме на світанку в Гранатові розпочався великий бій. Безперервно торохтіли скоростріли, автомати, чувся розрив гранат. Багато разів лунало слово “Слава!”. Частина військ НКВД машинами рушили в напрямку Затурець. Але повстанці зустріли їх кулеметними та автоматними чергами. З розповідей людей-очевидців стало відомо, що батальйон військ НКВД, який прибув з Луцька, повстанці розгромили. З бойового куреня, яким командував Залізняк, як я потім довідався, загинуло 14 вояків-повстанців і медсестра (але, як виявилося, це була не та дівчина, яку я бачив у нашій хаті) — вона якраз під час бою підбігла до пораненого, котрий впав з коня. Тут її і скосили кулеметним вогнем. За годину до заходу сонця нам, хлопчакам, які не побоялися пробратися до крайніх хат, було видно як бойовий курінь через сусідні села Шельвів і Войнин рухався на південь. Коли вже темніло, з Володимира-Волинського прибула артилерійська військова частина, розташувавши свої батареї, години дві безперервно била по садівському лісі, гадаючи, що там, мабуть, зосередилися повстанські сили. Наступного дня прибуло з Луцька багато вантажних машин. Солдати збирали на полі і в Гранатові жертви того бою. Через кілька днів чоловік з Гранатова в нашій хаті розповідав, що тільки на його двір позносили вельми багато загиблих. Він взявся крадькома рахувати і нарахував аж 68 трупів. Енкаведисти помітили все-таки, що він рахує і категорично заборонили це робити. А тепер розповім коротенько про шістнадцятирічну дівчину, котра була в тому бою санітаркою. Вона також знаходилася в нашій хаті тоді, в 1945 році, коли я приїхав з лісу з дровами. Запам’ятав її, невисоку, худеньку, з виразними, хоч і сумними очима, на все життя. І ось аж у 2002 році я зовсім випадково зустрів її на вулиці у нашому місті. Когось мені нагадала ця невисока, вже не струнка і сива жіночка. Придивився пильніше і подумав — Господи, невже це та сама дівчинка, яку бачив колись, з мого дитинства? — Скажіть, ви були санітаркою в УПА? — спитав я. Вона подивилася не те, щоб злякано, а якось відчуджено, наче я торкнувся болючої струни. — Ні, не була. Я тоді подумав, що, може, справді обізнався. Та через рік на одному із заходів, який організувало наше Братство ветеранів ОУН—УПА, я знову побачив її. І тепер вона мені сказала: — Ви справді мене впізнали. Я таки була санітаркою в одному з бойових загонів. У нас зав’язалася розмова на цілу годину. Вона мені розповіла, що потрапила санітаркою в той загін за рекомендацією сотенного Веселого, тому й псевдо їй дали — Весела. А до того, коли ще була зв’язковою, називали її Чорнобривкою. В гранатівському бою Весела була поранена в праву руку, трохи нижче ліктя. Згадує вона, як з медсестрою підбігли до пораненого повстанця. Дуже гарний був хлопець і Весела плакала, тримаючи його за ноги. — Медсестра кричала: “Цить, не плач, будеш плакати вдома”, — згадує вона.— В цей момент заторохкотіли скоростріли і тяжко поранили медсестру. Якраз, коли вона перев’язувала того вродливого повстанця. Потім її поранили вдруге. Ще постріли, тут і мене поранили в праву руку. Але наступної миті вдарили збоку повстанці, саме в ту точку, звідкіля обстрілювали медсестру і санітарку, згадувала далі вона. І обстріл припинився. Стало значно тихіше. — Нас забрали і вже на другий день за наказом сотенного Веселого мене направили в урочище Дубова, — закінчила спогад про той бій. — Там мені кілька разів робили перев’язку. Якби ж я знала, що мене чекає... Там її і заарештували енкаведисти. Поклали на землю, били ногами, допитували, де повстанці. Адже застали її саму. Але Весела на будь-яке їхнє запитання твердила: не знаю, я потрапила сюди випадково. Нічого не добившись, її тоді відпустили. Можливо, хотіли прослідкувати, з ким буде далі зв’язуватися. Вдруге її заарештували і судили в 1950 році. Слідчі знову били, прищемлювали пальці дверима, а після одного з побоїв вона стала на все життя погано чути. Тоді підсудна Ольга Василівна Деркач отримала десять років ув’язнення. І пролягли її шляхи в Сибір, у кемеровську тайгу, у Казахстан. Про її ті кола пекла під назвою ГУЛАГ можна писати окрему історію. Про непокору маленької дівчини-волинянки, котру і у в’язниці знову били, обливали холодною водою, про те, як допомагали вижити спогади про повстанську юність, а ще такі журливі і хвилюючі волинські пісні. Брала вона участь у знаменитому кенгірському повстанні, після якого чекали ще два роки ув’язнення, знову в кемеровському таборі. Лише влітку п’ятдесят шостого побачила рідну волинську землю. Тепер вона проживає в селі Загорівка Маневицького району. Після повернення із таборів на довгі роки в душі поселився страх. І тільки недавно, кілька років тому та душа почала відтавати і вона стала згадувати та розшукувати своїх побратимів по боротьбі. Юрій САЧУК. м.Луцьк.
