ТАТО СТАВ МАМОЮ

Понад 900 чоловіків-волинян є для своїх дітей і батьком, і матір’ю. Мешканець Торчина Валерій Ляцковський — один з них.
Тато може бути ким завгодно, тільки не мамою. Так, здається, співається у популярній дитячій пісеньці. Однак доля розпорядилася так, що Валерію Юрійовичу доводиться бути і батьком, і матір’ю, і доглядальницею сина-інваліда. Його Андрій — лежачий. І ось уже тринадцять років ранок Валерія Юрійовича розпочинається з того, що підводить Андрія у ліжку, вмиває його, годує з ложки — висохлі синові руки не слухаються.
— Ти мені, наче мама,— сказав якось хлопець. І ці слова були найвищою нагородою батькові.
Дивлюся, як дбайливо Валерій Юрійович обкладає сина подушками, садовлячи в ліжку, поправляє ковдру, слухаю розповіді про нелегке життя і дивуюсь його силі і мужності. Адже для багатьох чоловіків виховувати самому дитину — непосильна праця, а тут — особлива дитина. Коли Андрій був малим, підсобляла бабуся Ольга Василівна. Тепер старенькій підняти 20-річного хлопця не під силу.
... У більшості випадків після розлучення подружжя діти залишаються з матір’ю. Ляцковські поділилися. Мати забрала молодшу доньку, батькові залишила сина-інваліда. Правда, Андрійко, якому лікарі поставили діагноз “м’язова дистрофія”, тоді ще хоч з трудом, але ходив. Та хвороба прогресувала. З кожним роком дитині ставало усе гірше. Бувало, вийде на вулицю, хочеться ж до сусідських хлопців піти побавитися — і впаде на дорозі. “Бабо Ольго, — гукали до Ольги Василівни діти, — там ваш Андрій лежить!”.
Андрійко намагався не піддаватися хворобі. Але у сім років хвороба таки прикувала його до ліжка — перестали слухатися не тільки ноги, а й руки. З того часу світ хлопця обмежується чотирма стінами хати. Єдина розвага — старенький чорно-білий телевізор, якого батько виміняв за мішок цукру, а співрозмовниками найчастіше є хвора бабуся і кіт Іван. Газ Ляцковські економлять, вмикають лише під вечір. За ніч хата вихолоне і Андрій з бабусею до вечора мерзнуть. І того дня, коли ми завітали до них, у хаті було прохолодно. Тож Ольга Василівна сиділа тепло вдягнута.
— Я хоч трохи рухаюся. Пройдуся по хаті, біля плити постою, а Андрій весь день в ліжку, холод йому дошкуляє найбільше,— бідкалася жінка.
Ольга Василівна, як і внук, — інвалід першої групи. Перенесла два інсульти, онкологічну операцію. Вже півроку, розповідає, не була на консультації у лікарів, бо нема грошей. З десятьма ж гривнями в кишені до Луцька не поїдеш. У лікарні зараз за кожен аналіз треба платити. А де ті гроші брати, коли живуть на пенсії. Рахують кожну копійку. Багато коштів йде на ліки їй і внукові. Андрій без них спати не може, кричить вночі від болю.
Бабуся при внукові нині сиділка. Вона і нагодує, і розмовами розважить, коли батько на роботі. Валерій Юрійович змушений шукати заробітку, бо ж на допомогу по догляду за інвалідом — менше семи гривень — не прогодуєш дитину. Андрієві ж хочеться і магазинної солодкої водички, і картопельки з шкваркою, хлопець все ж таки. Продукти, крім картоплі, Ляцковські купують. Живності в хазяйстві не тримають. Торік, коли заслабла Ольга Василівна, продали корову годувальницю.
Валерій Юрійович працює в сусідньому селі, у ТзОВ “Веселе”, викачує гній з-під худоби. За роботу отримує 110 гривень. Гроші, звісно, невеликі, але й тим радий, бо де ж нині у селі заробиш більше.
Можливо б, сім’ї жилося легше, якби не сплачували борги. Майже півтисячі гривень винні Ляцковські “Волиньгазу”. Можливо, для когось це мізерія, а для них — велика сума. До першого травня мусять сплатити, інакше газовики відріжуть трубу. Так сказали у “Волиньгазі”, коли підписували договір на реструктуризацію.
— Коли син став повнолітнім, йому призначили 83 гривні пенсії як інвалідові першої групи, — розповідає Валерій Юрійович, — та повідомили згодом, що помилково розмір пенсії завищили на 11 гривень. Тепер забирають переплачене. Щомісяця стягують 30 гривень.
Запитала, чи не провідує сина мати, чи не допомагає коштами.
— Та вона як відреклася, коли хлопцеві було чотири роки, то більше й не бачила. Не раз переказував, аби навідалась хоч на день народження Андрія. Живе ж недалеко, в Усичах. Не йде. І дочки не пускає до брата.
— А вдруге не пробували одружуватись?
— А хто піде на двох інвалідів? — зітхає чоловік і додає: — Але як би тяжко не було, сина в інтернат не віддам.
Валерій Юрійович переконаний, що чужі люди Андрія не доглянуть так, як він. Може, тому й не одружувався. Боявся, що нерідна мати не полюбить його нещасну дитину. Чоловік не нарікає на долю. Лише наприкінці розмови обмовився, що ніяк не проведуть йому телефон, хоч ось уже багато років стоїть п’ятим на черзі. А він йому ой як потрібний. Буває, синові чи матері серед ночі треба лікаря, — біжить до сусідів телефонувати. Та й Андрієві згодилося б спеціальне медичне ліжко, з спинкою, яка підводиться, і автоколяска, аби міг виїхати на вулицю. Тож, подумалось, можливо, відгукнуться ті, хто може матеріально підтримати Ляцковських. Для них повідомляємо адресу сім’ї: смт Торчин, вулиця Боратинська, 14.
Євгенія СОМОВА.