Про остарбайтерів заговорили у нашій країні лише декілька років тому. За тезою “вождя всіх народів” — Й.Сталіна — їх називали “зрадниками”...
Про остарбайтерів заговорили у нашій країні лише декілька років тому. За тезою “вождя всіх народів” — Й.Сталіна — їх називали “зрадниками”. За часів перебудови вперше після Другої світової війни розпочато було переговори з іноземними державами щодо компенсації жертвам нацизму. У ФРН тоді створено було Фонд “Пам’ять, відповідальність, майбутнє”, який надає виплати громадянам України, проти котрих націонал-соціалістська Німеччина вчинила протиправні дії: депортацію, ув’язнення, експлуатацію на роботі. А яка доля ветеранів? Хто виплачуватиме компенсацію людям, які побували в самому пеклі, там, де живуть білі ведмеді, в широтах вічної мерзлоти і непрохідної тундри? На каторжних роботах, з клеймом “врага народа”. Мільйони наших співвітчизників створювали матеріальні блага для “великой и неделимой”. Хто їм виплатить за ці роки поневірянь, принижень і катувань?
ДВІ ДОЛІ — ДВІ НЕВОЛІ Довгий час я не знав, що моя рідна тітка була остарбайтером. Я ріс з її дітьми. Дуже любив у неї бувати. Вона завжди мала найсмачніший борщ і завжди пригощала пряниками, якими ми набивали кишені і бігли на цілий день до річки Сіб по рибу. Тітка ніколи не розповідала про те, де була під час війни. Тоді говорити про це було небезпечно. Тепер, приїхавши із Волині і зайшовши до неї у гості, попросив: — Тітко Вєро, розкажіть-но, будь ласка, як вам було там, у Німеччині, де працювали? Стара жінка важко зітхнула. Але в очах був живий блиск. Я зрозумів, що тітка уже не боїться і розповість те, про що мовчала усі ці роки. — Це було двадцятого травня 1942 року. Мені було тоді 16 років. Німці уже збирали молодих юнаків і дівчат. Я не хотіла їхати і переховувалась у тітки. Але одного дня прийшла додому. Хтось мене “заложив”. Прийшли німці і забрали. Везли нас в товарняку, де перед цим возили свиней, — розповідала тітка Вєра. — У вагоні було більше 50 чоловік. Поки доїхали до села Криштопівки, дві дівчини задихнулися. Завезли мене аж під голландський кордон. Місто Ольденбург. Попала працювати в готель “Dojs”, що знаходився на вулиці Бангофтштрасе, тобто Вокзальній. Власником того готелю був Ганс Шпігельберг. В нього було троє дітей: Гай — 18 років (був локаторником в протиповітряній обороні), Йохен — 9-ти років і Пітер —4-х років. З ними жила бабця 80-ти років. — А що ви робили? Що входило у ваші обов’язки? — Все було на моїх худих плечах. Підйом о 4-ій годині ранку. Прибирала, а це десять кімнат: помити підлоги, вікна, доглядала дітей. А чистота повинна була бути ідеальна Як кажуть, німецький порядок. А в неділю штопала шкарпетки. Спочатку господиня перевіряла мене. Підкидала гроші, дорогоцінності. А потім переконалась в моїй чесності. Похвалила мене і пригостила. А до цього була одна дівчина, яка спокусилась. І відправили її у концтабір. Я працювала там до звільнення. — І коли вас звільнили? — запитую. — Уже в 1945 році. В таборі американський офіцер запитував, чи не хоче хто поїхати в США або в іншу країну, бо в Союзі на нас чекає тюрма. Та я як гляну на пташку, що вільно літає, то хотіла, щоб вона на крилах своїх забрала мене додому. По щоках і зморшках покотилась сльоза. Та через хвилину Віра Юхимівна опанувала себе і далі продовжувала: — Як тільки нас передали в російську зону, ми дуже зраділи. Нарешті, в своїх! Та радість відразу погасла. Нас почали обзивати німецькими “шлюхами”. Стало так боляче й гірко, що сльози не висихали. Кордон перетнули у Бресті. Помістили в бараки. Цілий місяць тримали на так званому карантині. В бараках холодно. Адже це уже була осінь. Їсти давали так, щоб, мучившись, вмерти з голоду: кухоль гарячої води з одним куском рафінаду і кусень хліба. Ходили по полю, збирали капусту, буряки, що зосталися на полі. Напали воші, які заїдали. Думала, що не виживу. І це вже у своїх... Згадувала німкеню-господиню. Коли місто бомбили американські літаки, ми всі поховались в підвал. І як бомба десь розривалася поруч, господиня всіх прикривала своїми руками і тілом — як своїх дітей, так і нас, які працювали у неї. Лише в листопаді приїхала додому у Гайсин. Та не встигла побути із своєю ріднею, як почали викликати в НКВД. Безкінечні допити, перевірки. Знову образи й приниження. А тепер інша , ще трагічніша історія. Під час бурхливих подій початку 90-х років доля звела мене з однією людиною, маленькою, зате не по літах енергійною літньою жінкою. Вона завжди була в епіцентрі всіх політичних подій: на мітингах і маніфестаціях, пікетуваннях і маршах протесту. Її в Луцьку всі знають, як пані Марію. Часто на багатотисячних форумах вона, як пташка, вилітала на сцену, підбігала до президії і щиро дарувала рухівцям вишиті сорочки. Їх шила-вишивала власноруч. Вона була майже ровесницею моєї тітки. Народилася в 1924 році в сім’ї селянина у Старому Чорторийську, коли Волинь входила до складу Пілсудської Польщі. В сім’ї було 10 дітей. Хоч землі було небагато, всього шість десятин, та не голодували. Бо мали господарку: пару коней, чотири корови, овець, гусей і курей. — В селі була “Просвіта”, — згадує Марія Чеб, — і я ще з дитинства бігала на зібрання, де співали українських пісень, ставили вистави, розповідали про нашу історію. І так я прилучилась до націонал-патріотичної організації, вступила до молодіжної організації ОУН. Нас вчили медичної справи, орієнтуватись на місцевості та інше. В 40-ому році між поляками та українцями загострилась ворожнеча. В Старому Чорторийську зібрався цілий курінь УПА, а це понад 300 чоловік, які захищали своїх земляків від польських погромів. Під час війни я вже була членом ОУН. Прала і сушила бинти, носила грипси (шифровки). В основному вела підпільно-розвідувальну роботу. Деколи брала участь у відповідальних завданнях. — Коли вас заарештували? — В 1944 році совєти забили брата. А я захворіла на тиф, бо не знала, що криницю совєти отруїли тифозними паличками. Злягла. Хтось доніс. Заарештували в березні 1946 року. Били шомполами так, що аж... В червні 1946 року уже й суд. Та який там суд, — махнула рукою пані Марія.— Трійка військового трибуналу військ МВД Волинської області. Дали десять років виправних трудових таборів з конфіскацією майна та поразкою в правах на 5 років. Завезли аж в Красноярський край. Кругом колючий дріт, сторожові вишки, собаки. В бараках — двох’ярусні ліжка. — Який режим був для в’язнів? — “Шаг влево, шаг вправо — попитка к бегству! Стреляем без предупреждения!” — щораз повторювали конвоїри, як виводили на роботу. Та й роботою те не назвеш. Лісоповал. Одне слово — каторга. Дерева такі, що удвох руками не обнімеш. На три дівчини — дві сокири і одна пилка, — згадує жінка. — Проробила я на лісоповалі три місяці. Охляла повністю. Важко вже робу носить, не те що пилкою рухати чи сокирою махати. Адже їла одну “баланду”. На друге була каша. Її не давали, бо не виконували норми. Ось і виходило: на день 300 грамів хліба і “баланда”. Щоб мати трохи більше хліба, то ходила на кухню чистити картоплю до опівночі. А в 6.00 — підйом на роботу. Знесилилась я. Ще й жар напав. Знепритомніла у лісі. Спасибі дівчатам. Занесли мене в санітарну частину. Роздягнули догола і обмотали мокрим простирадлом. А воно враз висохло. Зробили це вдруге. І так разів десять, поки не впала температура. — Що ж було далі, — стиха запитую, наважившись порушити мовчанку, яка запала на хвилину. — Потім забрали мене на 305-ий кілометр від Тайшета. В тайзі стояв табір, де був збудований завод. Виготовляли слюду (оргскло) для військової промисловості. Працювати було легше. Зате шкідливо для здоров’я. Весь одяг був блискучий , мов у сріблі. А що вже було говорити про легені... І зараз видно, як жінка важко дихає. Складалося враження, ніби їй весь час не вистачає кисню. — З родиною підтримували зв’язок? — обережно запитав я знову. — Не пройшло і року, як батька та всю рідню депортували. Це було в 1947-ому році. Не встигли і зібратись, бо приклади вже гуляли по плечах. Сусіди на ходу давали на дорогу, хто що міг. Вислали аж в Кемеровську область. Зрідка було між нами листування. — Що ж заплатили вам за 8,5 років таборів? — Те, що “заробляли” ми, те й відраховували. Так ось, коли звільнилась я, то дали мені 200 рублів на дорогу і все. Двісті рублів я надіслала ще брату на книжки і на 500 заставили підписати “займ”. Реабілітована була Марія Чеб лише в 1991 році на основі ст.1 Закону Української РСР “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”. За реабілітацію давали вісім гривень до пенсії. Живе сама, одна старенька жінка на тихій вулиці у Луцьку на 5-ому поверсі без ліфта. Тюрми-табори далися взнаки. Інвалід ІІ групи загального захворювання.
ЧАС ПОВЕРТАТИ ВКРАДЕНІ БОРГИ Компенсація жертвам геноциду, насильства і сваволі проводиться у всьому світі, де б вони не здійснювались, якими б режимами не творилися. Тому необхідно, зазначає багатолітній політв’язень радянських концтаборів, народний депутат України Левко Лук’яненко, подати проект резолюції ООН із всесвітнім визнанням геноциду українського народу, що його скоїв комуністичний тоталітарний режим, із закликом до Російської Федерації вчинити моральну і матеріальну компенсацію українському народові. На геноцид як міжнародний злочин не поширюється строк давності для притягнення до кримінальної відповідальності. На Українській державі лежить обов’язок притягнути до відповідальності тих, хто коїв чи був співучасником у скоєнні злочину геноциду українського народу. Верховний Суд України у співпраці з Генеральною прокуратурою України зобов’язані порушити кримінальну справу і почати попереднє слідство про відповідальність за геноцид українського народу. Російська Федерація оголосила себе спадкоємцем СРСР. Світ визнав її за таку. Вона успадкувала місце СРСР в Раді Безпеки ООН, майно і будинки союзних міністерств, золотий і валютні резерви СРСР і все інше. Отже, РФ успадкувала й відповідальність за злочин СРСР і тому вона є належний відповідач. Хто має порушити перед РФ питання про її моральну і матеріальну відповідальність? Відповідно до Конституції нашої держави, виступити на захист прав і свобод громадян України зобов’язаний Президент. Компенсація має бути моральна і матеріальна. Моральна компенсація — у формі визнання Російською Федерацією своєї вини та каяття, як це зробила Західна Німеччина за злочин гітлерівського режиму. Матеріальна компенсація має бути здійснена в дусі українського Закону “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”. На сторінках своєї книжки “Крах більшовицької імперії” Іван Губка, багатолітній в’язень радянських концтаборів, мовою документів, що є юридичною основою звинувачення теперішній Росії, переконливо довів, скільки Росія нам винна. На основі проведених досліджень він наводить страшні цифри вчиненого геноциду проти українського народу за період з 1939 по 1990 роки. 1. З України, переважно Західної, депортовано за 1939—1941 роки майже 400 тисяч сімей або мільйон 80 тисяч осіб. 2. Розстріляно за політичними мотивами в 1939—1940 роках — 18121 особу. 3. Арештовано за політичними мотивами в 1939—1940 роках — 23248 осіб. Репресії 1944—1990 років. 1. Розстріляно за політичними мотивами 151599 осіб. 2. Арештовано за політичними мотивами 187840 осіб. 3. Виселено (депортовано) за політичними мотивами 329400 осіб. Донині ніхто не спромігся виставити рахунок Московії за відібрані людські життя, понівечені долі, каторжні, нелюдські умови проживання та праці. Іван Губка, керуючись міжнародними стандартами, підрахував, скільки нам винна Росія. 1. Розстріляно за політичними мотивами в 1939—1990 рр. 169720 осіб. За міжнародними стандартами відшкодування за вбивство людини становить лише 10 тис. у.о. Отже, сума відшкодувань за розстріляних становить 1697200000 у.о. 2. Арешти за політичними мотивами. Середній термін ув’язнення (за даними Установчого з’їзду Спілки політв’язнів 1991 р.) 7 років. За міжнародними стандартами, сума місячного заробітку при тяжких умовах праці становить 3500 у.о. Сума відшкодувань за роботу усіх заарештованих за політичними мотивами становить понад 62 мільярди у.о. 3. Відшкодування за насильницьку депортацію українців, яких було вивезено з 1939 по 1990 роки, — 1409400 осіб. Ці люди змушені були виконувати найважчі роботи, за які у світі платять по 2000 у.о. на місяць. Враховуючи середні терміни заслання, неважко підрахувати, що їм мало б бути виплачено майже 450 мільярдів у.о. Загальна ж сума, що підлягає відшкодуванню за репресії, заподіяні українцям у роки 1939—1941, 1944—1990 рр. перевищує 513 мільярдів у.о. Та хіба можна виразити в матеріальному еквіваленті всі ті знущання і поневіряння, нестатки і голод, наругу над ними й тугу за рідним краєм, за мріями, яким не судилось здійснитись? Так може тепер, використовуючи цивілізований метод загальноприйнятого дипломатичного спілкування, наші державні мужі порушать питання перед російським урядом: компенсувати за кожний рік перебування в катівнях ГУЛАГу всім політв’язням і репресованим, депортованим і насильно висланим із рідних місць. Олександр СЕРЕДЮК.
