СОЛОДКО-ГІРКА ЛЮБОВ

НІЧНІ НЕПРОШЕНІ ГОСТІ
Володимир Шеремета, певне, бачив уже третій сон, коли у двері хтось голосно затарабанив. Розплющив очі, спустив ноги з ліжка.
“Може здалося?”— подумав.
Проте у двері знову загрюкали.
Володимир піднявся, ввімкнув світло, зиркнув на годинник. Була третя година ночі.
— Кому я так рано потрібен?— вголос сказав сам до себе й підійшов до дверей. — Хто там?
— Відкривай, то й побачиш, хто,— пролунало за дверима.
Не відчиняв, вагався.
— Хочеш, аби ми двері зірвали, то зараз це зробимо!— пролунала погроза.
Шеремета відчинив двері й одразу отримав кілька ударів кулаками по голові та грудях. Упав на підлогу. Перед ним стояли двоє молодих хлопців. Один із них, вищий, тримав у руках двохствольний обріз мисливської рушниці. Підніс її до носа Володимира.
— Запах пороху чуєш?— запитав. — Піднімайся, зараз поїдемо в Луцьк шукати Еліну.
— Яку Еліну?— не зрозумів Шеремета.
— Ту, яку ти сьогодні здав ментам, мою коханку,— пояснив вищий. — Її забрала з твоєї вини міліція.
— Не знаю ніякої Еліни...
— Тим гірше для тебе. Не знайдемо дівчину, то й ти не житимеш!
Коли вийшли з кімнати, над селом Гірка Полонка висіла ніч. Неподалік будинку чекала темно-синя іномарка.
— Сідай,— кинув хлопець нижчий і повніший в бік авто. — Поїдемо в обласний центр...
Шеремету невідомі возили по місту півдня. Побували на багатьох вулицях, у різних місцях. Нарешті зупинилися біля готелю “Світязь”. До автомобіля підійшло ще двоє чоловіків. Певне, вони добре знали того з обрізом, бо він їм одразу наказав:
— Пройдіться з цим,— кивнув на Шеремету,— по готелю, може, десь там є Еліна.
По готелю Володимир із незнайомцями ходив недовго, бо хтось сказав, що Еліна знайшлася. Коли підійшли до іномарки, Еліна із своїм коханцем уже сиділи у салоні. Володимир почув, що ті, котрі його супроводжували по готелю, називають чоловіка з двохствольним обрізом Зоряном.
— Давай нам сто п’ятдесят доларів і повертайся у свою Гірку Полонку,— сказав Зорян.
— За що?— не зрозумів Володимир.
— За те, що ти продав ментам Еліну.
— Але ж це вигадка... Та й грошей таких у мене немає.
— Якщо хочеш жити, то знайдеш. Завтра я до тебе навідаюся,— попередив Зорян...
БЕЗ ВИНИ ВИНУВАТИЙ
Наступного дня Зорян приїхав у Гірку Полонку, дізнався, що Шеремета у барі “Бровар”. Той справді був там, бо справляв жалібний обід по своєму куму. Іномарка зупинилась неподалік. Зорян послав свого спільника Олексія Синицю, наказав:
— Скажи, нехай Шеремета вийде сюди.
Шеремета вийшов.
— Сто п’ятдесят доларів приніс?— запитав Зорян.
— Немає в мене таких грошей.
— Сідай в автомобіль.
Шеремета мусив сісти.
Знову возили його не лише по селу, але й по Луцьку. Неподалік якихось кущів почали бити. Били всі. Навіть Еліна Кухарчук — коханка Зоряна — вдарила його каблуком у ніс. Звідти почала юшити кров.
— То ти даєш сто п’ятдесят доларів чи ні? Востаннє питаю?— кинув Зорян.
— Не маю я таких грошей. Поїхали в Гірку Полонку до моєї матері. Може, вона їх десь знайде,— сказав Володимир...
Іномарка зупинилася біля хати матері Володимира Шеремети. З нього вийшов Олексій Синиця. На подвір’ї в той час були мати Володимира Світлана, брат Сергій, бабуся.
Синиця у масці з прорізами для очей підійшов й повідомив матері:
— В нашій машині сидить ваш син Володимир. Він винен нам сто п’ятдесят доларів. Не віддасте зараз, то більше його не побачите.
— За що ж він вам винен?— запитала мати.
— Не будемо говорити за що, у нас немає часу.
Хтось відчинив дверцята автомобіля. У салоні справді сидів Володимир. На його губах червоніла кров.
З автомашини вийшов Зорян і його коханка Еліна Кухарчук.
— Розраховуйтеся швидко, інакше сина ви вже не побачите,— попередив Зорян. Аби підтвердити свої слова, він витяг з-під куртки двохствольний обріз мисливської рушниці. — Ми будемо в місцевому барі. Отож, туди й принесете долари.
— А, може, нехай нам якийсь завдаток дасть із свого господарства,— втрутилась Кухарчук.
— Нічого в мене немає. Хіба що два кабанці у хліві,— схлипнула господиня.
Всі пішли до хліва. Там було двоє поросят.
— Візьмемо,— сказала Еліна. — Важать вони по п’ятдесят—шістдесят кілограмів. З них якраз будуть смачні шашлики.
Поросят повантажили у багажник автомобіля.
— То ми вас чекаємо в барі,— нагадав Зорян. — Туди й принесете гроші. Не здумайте звертатися у міліцію. Інакше не тільки сина позбудетеся, ми й хату спалимо.
Перелякана мати почала бігати селом й випрошувати гроші у своїх знайомих. Назбирала сто доларів і сто гривень. Принесла у бар, де пиячив Зорян із своїми дружками. Ті гроші забрали, але наступної ночі знову приїхали в Гірку Полонку до матері Володимира Шеремети. Всі були п’яні і в масках.
— Ваш син цілком з нами не розрахувався,— сказав Зорян.
— А чого ви у масках? Я вас і так впізнала по голосу,— сказала Світлана.
Грабіжники маски зняли.
— Володимир вдома? Нехай заплатить борг.
— Немає його.
— Ми хочемо перевірити. Він, напевне, в хаті. Відчиніть.
— Я згубила ключі,— сказала господиня.
— Злочинці влізли у вікно. Володимира справді не було. Тоді вони забрали імпортний магнітофон “Фірст” й поїхали. Правда, перед тим ще раз попередили, аби не зверталися в міліцію, бо, мовляв, пошкодують...
САМОЗВАНИЙ ШАХ
Злочинці рано чи пізно потрапляють у міліцейські тенета. Опинився у них і двадцятип’ятирічний Вахта Зорян, уже раніше судимий. Під час розслідування кримінальної справи виявилося, що він організував банду грабіжників і злодіїв. Складалася вона з десяти чоловік, різних віком і смаками, але кожен мав намір прожити легко, не працюючи. Разом з вожаком, або за його вказівкою грабували й обкрадали волинян. У Зоряна був обріз двохствольної гвинтівки, який для нього викрав Дмитро Синиця в одній з квартир у Луцьку на вулиці Дружби народів. Разом з братом Олексієм він заніс рушницю до знайомого лучанина й той обрізав стволи. Брати передали обріз Зоряну. Відтоді грабіжник його носив майже завжди із собою. Мав він і саморобний револьвер, котрий стріляв дрібнокаліберними патронами.
Банда Зоряна обікрала чимало жителів області та Луцька. Олексій Синиця, його брат Дмитро Синиця, Сергій Стрижевський, Антон Гнатюк та інші викрадали з квартир все цінне: іноземні комп’ютери, фотоапарати, телевізори, золоті речі.
Крім того, Зорян Вахта організував групу повій, котрі пропонували себе в основному клієнтам готелю “Світязь”. Одних привабив високими заробітками, інших просто залякав.
Ось що розповіла одна з них Євгенія:
— Я навчалась заочно в університеті. Там познайомилась з Еліною Кухарчук, через неї — із Зоряном. Мені потрібні були чималі гроші, аби платити за навчання. Зорян запропонував мені стати повією. Сказав, що зароблятиму за годину тридцять доларів. Двадцять віддаватиму йому, але, мовляв, і мені ще залишатиметься чимало. Дав мені тиждень на випробування. Я згодилася. Робочий день у нас починався о 19-ій годині, а закінчувався о 6-ій ранку. Ми всі сиділи за столиками. Звідти нас брали багаті чоловіки. Іноді на всю ніч.
Повія Тетяна повідомила таке:
— Дисципліна на роботі була дуже сувора. За запізнення чи не вихід Вахта вивозив дівчат на берег річки Стир і там жорстоко бив. Іноді звинувачував нас у приховуванні заробітків й знову бив. Дехто від нього втік. Інші терпіли. Аби наглядати за нами, Вахта мав охоронців. Вони ж охороняли і його.
Грабіжники, звичайно, не всі одразу потрапили в тенета. Їх брали в основному по одному. Проте фактично всі опинилися на лаві підсудних. Виявилося , що більшість із них уже раніш були судимі за різні злочини, майже ніхто не працював, не мав сім’ї. Суд над ними тягнувся довго, адже не всі визнали свою вину. Проте її було доведено неспростовними фактами.
Луцький міськрайонний суд позбавив волі: Зоряна Вахту — на п’ять років; Антона Гнатюка — на п’ять років і три місяці; Олексія Синицю — на чотири з половиною роки; його брата Дмитра Синицю — на два роки; Андрія Басова — на два з половиною роки; Петра Подліпного — на два роки. Ще кількох суд засудив до позбавлення волі, але враховуючи різні пом’якшуючі обставини, надав їм іспитовий строк. Якщо протягом цього строку вони не вчинять нового злочину, то за грати не потраплять.
Колегія суддів судової палати в кримінальних справах апеляційного суду області вирок залишила без змін.
Віктор ОСТАПУК,
Володимир ЗАБОЛОТНИЙ.