Про знайомих тобi людей писати i легко, i важко. Легко тому, що добре їх знаєш i можеш розповiсти про них багато цiкавого. Важко тому, що боїшся загубити у такiй розповiдi найважливiше...
Про знайомих тобi людей писати i легко, i важко. Легко тому, що добре їх знаєш i можеш розповiсти про них багато цiкавого. Важко тому, що боїшся загубити у такiй розповiдi найважливiше, збитися на дрiбницi i звичайнiсiнькi банальнi речi типу “хороший сiм’янин i дбайливий господарник”, “вимогливий керiвник i просто добра людина”. Тетяну Заболотну я знаю давно. I не просто знаю, а разом iз нею тривалий час працюю. Бо вона — керiвник одного з найуспiшнiших полiграфiчних пiдприємств не тiльки Волинi, а й, мабуть, України. А я — редактор ковельської газети, котра друкується на цьому пiдприємствi. Ось чому менi так непросто писати про Тетяну Йосипiвну, яку бачив в рiзних ситуацiях — i в радостi, i в клопотах, i в переживаннях, з якою вирiшували спiльно журналiстсько-полiграфiчнi проблеми. Вона прийшла до керiвництва Ковельською друкарнею у непростий час. Колишнiй директор, ас полiграфiї Мойсей Давидович Аврух, котрий зробив пiдприємство одним з найпотужнiших в республiцi, пiшов на заслужений вiдпочинок. Це був 1986-й рiк, коли в колишньому Радянському Союзi гуляли вiтри перебудови, набирали сили демократичнi процеси, якi згодом переросли подекуди в анархiю i вседозволенiсть. Пiд виглядом боротьби iз старим, вiджилим занадто заповзятливi псевдодемократи почали “полювання на вiдьом”, стали паплюжити людей, котрi вмiло керували впродовж багатьох рокiв промисловими i сiльськогосподарськими пiдприємствами. Не обiйшло це лихо стороною i Ковельщину. Впали “на колiна” i вже не змогли оговтатися крохмальний завод, деревообробний комбiнат, обидва заводи продтоварiв, завод культпобутвиробiв тощо. Криза “накрила” й українську полiграфiю. Втративши традицiйнi виробничi зв’язки iз Росiєю, iншими колишнiми радянськими республiками, працiвники цiєї галузi опинилися, образно кажучи, бiля розбитого корита. Україна майже не мала свого паперового виробника (жидачiвський папiр на той час був надзвичайно низької якостi). А ще ж потрiбнi витратнi матерiали, енергоносiї, грошовитi клiєнти, яких рiзко поменшало. Не дивина, що багато друкарень (в тому числi й на Волинi) опинилися в числi збиткових або взагалi закрилися. I лише Ковельська, яка згодом стала товариством з обмеженою вiдповiдальнiстю, не хотiла коритися “лихiй долi”. Надихав колектив на стiйкiсть, боротьбу за виживання молодий, енергiйний керiвник, якiй не виповнилося ще й сорока. Особисто я не раз дивувався: i де у цiєї жiнки береться стiльки сили, оптимiзму, впевненостi, вмiння органiзуватися самiй i органiзувати iнших? I доходив висновку: у самодисциплiнi, вмiннi бачити перспективу, точному господарському розрахунку. Не хочеться переобтяжувати свою святкову розповiдь (23 сiчня у Тетяни Йосипiвни — ювiлей) цифрами, фактами, виробничими деталями, але мушу сказати: ТзОВ “Ковельська мiська друкарня” гiдно витримало iспит ринком. Пiдприємство зумiло налагодити виробництво книжково-журнальної, газетної, бланкової, образотворчої продукцiї, товарiв народного споживання. Мало того, що тут постiйно думають про оновлення технологiчного устаткування, що дуже й дуже непросто у наш час, так полiграфiсти ще мають два магазини (один — продовольчий, другий, скажемо так, —паперово-канцелярський), своє кафе-бар “Нонпарель”. Вони друкують, окрiм ковельської, маневицьку, старовижiвську, турiйську мiсцевi газети. При бажаннi — можуть видати повноколiрний журнал на рiвнi кращих європейських стандартiв, як це мало мiсце нещодавно iз iлюстрованим часописом “Українець”. Одними з перших в областi ковельчани разом з волинським видавництвом “Надстир’я” взялися за виготовлення книг. Сьогоднi й не злiчити назв науково-популярної, навчальної, прозової, iсторико-краєзнавчої, дитячої лiтературної продукцiї, майстерно вiддрукованої у друкарнi. А думка директора лине уже у завтрашнiй день, який бачиться Тетянi Йосипiвнi iз власним видавництвом. Принаймнi, пiдготовка цього далеко не простого процесу уже розпочалася. Ми часто кажемо, що наше головне багатство — люди. Для Тетяни Заболотної це не просто красивi слова. Це — повсякденна реальнiсть. З малих рокiв вiдчувши тепло людських душ i наснажившись ним, вона його щедро вiддає членам колективу. Директор однаково уважна i чуйна як до ветеранiв, так i до молодого поколiння. Багато рокiв плiч-о-плiч з нею крокують Вiктор Iвановський, Неонiла Теребейко, Тамара Дєєва, Лариса Троцюк, Тетяна Семенюк, Галина Шмельова, Валентина Зиц, робiтники пiдприємства. Виростає й надiйна молода змiна — Тетяна Кушнерук, Валентина Батьковець, Валентина Стречен, Олександр Москаленко. За виробничими справами Тетяна Йосипiвна не забуває про сiм’ю, переймається проблемами сина i доньки, чоловiка Василя, ну й, звичайно, дуже любить своїх онукiв. Їх у неї двоє, i для цiєї малечi бабуся, здається, готова вiддати останнє. Тетяну Заболотну знають i шанують не лише на Ковельщинi. Вона —добре вiдома в областi багатьом письменникам, поетам, науковцям, журналiстам, колегам-полiграфiстам. У неї постiйно друкуються Василь Гей, Володимир Денисюк, Степан Скоклюк, Анатолiй Семенюк, Вiктор Божидарник та iншi вiдомi i шанованi люди. Розумiю, що написане мною не вичерпує й сотої частини такого неповторного i рiдкiсного явища, яким для всiх нас, без перебiльшення, є Тетяна Заболотна — керiвник, дружина, мама, бабуся, колега i подруга, заслужений працiвник промисловостi України. Тож iз ювiлеєм, шановна Тетяно Йосипiвно! Нехай зозуля накує Вам ще багато, багато щасливих лiт, а кожен прожитий день дарує щастя, радiсть, любов, повагу людей. Микола ВЕЛЬМА. на фото: Тетяна ЗАБОЛОТНА. Фото Мирослава ДАНИЛЮКА.
