ЧЕРВОНА СТРІЧКА СОЛДАТСЬКОЇ ПЕЧАЛІ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.32 € 32.11

ЧЕРВОНА СТРІЧКА СОЛДАТСЬКОЇ ПЕЧАЛІ

Хто винен, що рядовий Микола Крат із Шацька повернувся з армії додому інвалідом?

Хто винен, що рядовий Микола Крат повернувся з армії додому інвалідом?

ЧУЖОГО ГОРЯ НЕ БУВАЄ
Біля садиби Надії Крат в Шацьку на вишеньці над дорогою полум’яніє червона стрічка, дещо вимита негодою. Що за знак? Виявляється, в селищі утвердився гарний звичай, пов’язаний з проводами хлопців в армію. Перед вечіркою в хату молодь приносить чимало різнокольорових стрічок, одну з яких вішає на дереві на добру згадку, а деякі зав’язує при в’їзді в населений пункт на вказівнику. А білу стрічку коханої дівчини кладуть у хаті за образок. Хвилююче дійство!
Уже кілька місяців минуло, як Микола Крат повернувся з армії додому, але стрічка й досі висить на дереві. Мати за клопотами забула про неї і тепер вона ніби символізує знак біди, яка поселилася в хаті. Стрічка ніби усім людям повідомляє, що тут солдатчина нагадує про себе повсякденно і спомини ще довго ятритимуть душі мешканцям скромного будинку. Адже Микола йшов на службу сильним і здоровим, а привезли його додому безпомічним — паралізована нижня частина тіла.
У цій трагічній історії є й зворушливі моменти, які засвідчили, що наш принижений бідний народ залишається великодушним, благородним, співчутливим до чужої біди.
Безнадія поселилася в сім’ї. Адже сім років минуло, як господар Володимир Крат, людина, що мала золоті руки, загинув. Господиня перенесла важку операцію. І ось таке нове горе звалилося. Микола ніяк не міг звикнути до свого безсилля — справжній мужчина з сильними руками і нерухомими ногами. Спочатку і в хату чужих не пускали. Однак звістка про нещастя швидко поширилась. Сусідка Галина Гірич зателефонувала колишній мешканці Шацька, а нині лікареві в Москві Наталії Зуб. Федір Крат вийшов на зв’язок з відомим лікарем у Бресті. Ще одна сім’я, яка вилікувала сина в Німеччині, дала адресу клініки.
Коли стало відомо, що для повторної операції (першу робили у військовому госпіталі) потрібно багато коштів, маленький Шацьк почав збір грошей. Сім’я Кратів, що звикла жити на свої зароблені гроші (нерідко це були гривні, які вторговували син та мати на ягодах та грибах), відмовлялася брати допомогу. Але як тільки Ніна Крат виходила до магазину, люди (зовсім незнайомі) давали поміч. Невідома молода жінка зайшла до родичів Ніни і дала 100 доларів, бо «... я знаю, що таке біда». Учні 11 класу, де вчився Микола, зібрали з «обідніх» грошей 56 гривень.Коли ж родичка Любов Терета вирішила все ж звернутися до людей і пішла по домівках, то ніхто не відмовив, а пенсіонери просили прийти після отримання пенсії, тоді дадуть більше...
Брати В’ячеслав і Валентин Малініни з Світязя дістали інвалідну коляску в селищі Головному Любомльського району, власники якої не взяли за неї ні копійки.
Начальник Шацького цеху електрозв’язку Василь Приймук, як тільки дізнався про біду, відразу пообіцяв зробити усе, що можна для встановлення телефону. І хоч це нова вулиця, але буквально через два тижні не просту проблему вирішили. Роботу оплатила пожежна частина, в якій колись працював батько Миколи, а ще раніше — дід. Взагалі, міліціонери, пожежники, працівники усіх державних установ зробили свої внески. Єдине відомство, за яким затримка, — це Міністерство оборони України. Як нам повідомляли, ще 27 грудня 2004 року було нараховано 8500 гривень як страховку військовослужбовця, але досі її не виплачено. Це при тому, що пенсію хлопцеві встановлено мінімальну — 284 гривні. На лікування уже витрачено значну суму, а попереду — невідомість. В першу чергу лікарі рекомендують робити кваліфікований масаж, а це нелегка праця, яку треба відповідно оплачувати.
Ми недаремно так детально зупинилися на цій, скажемо так, масштабній милосердній акції. В цивілізованих країнах така допомога стала нормою, але там — куди заможніші громадяни. А звідки капітали в мешканців Шацька? Хіба що в тих, хто працює на митниці, так чи інакше причетний до прикордонних оборудок. Рядові громадяни, пенсіонери, котрих влада довела до зубожіння, все одно передавали свої мінімальні заощадження. Такий народ має велике майбутнє. Мама, уся рідня вклоняється доземно усім добрим людям.
А ДІДІВЩИНА Й ДАЛІ ПРАВИТЬ БАЛ
Микола Крат, напівсирота, що привчений змалку до праці, після закінчення школи мріяв бути пожежником, як і батько. Але треба було допомагати мамі, котра й мішка не здужала підняти. Тож почав працювати на будівництві, де й отримав прізвисько «студент», бо навчався на заочному відділенні історичного факультету ВДУ. Був дужим і витривалим. Вважав, що в армії, куди мав бажання йти, щоб не відстати від однолітків, ще більше загартується. А після армії — в пожежні, професією яких марив.
Потрапив Микола в «учєбку» в підрозділ «Десна», де півроку навчався на механіка-водія, згодом — служив у розвідроті в Хмельницькому, а вже в 2004 році, на «дембель» потрапив в Ужгород.
Про службу в армії хлопець веде мову неохоче. В одному зізнався: ілюзії щодо того, що в армії можна стати справжнім мужчиною, таким собі суперменом, у нього швидко розвіялись, бо, як зізнався, були «дебільні порядки»: «жах» із харчуванням, постійно мерз, сержанти відбирали 17 гривень, які видавали рядовим. Одного разу, коли мама приїхала до сина, то побачила великий синець під оком. Батьки-командири пояснили, що спіткнувся і впав. Уже в госпіталі, коли з матір’ю відбувалися відверті розмови, зізнався, що тоді сержант забирав у нього нові чоботи, а він спробував не дати. Дізналася мама, що в Ужгороді, де ремонтували техніку, офіцери частину солдатської виплати забирали то на фарбу, то на лампочки чи віники. Невідомо, скільки тих лампочок треба було для забезпечення полку, дивувалися солдати.
З розповіді матері і сина стало зрозуміло, що махрова дідівщина, з якою нібито успішно борються в армії, процвітає, як, до речі, і елементарне брутальне хуліганство в нашому суспільстві. А оскільки від служби відкуплюються, то в армію потрапляють, схоже, далеко не інтелектуали. Невелика ремарка: в Шацьку ми шукали будинок сім’ї Кратів серед бідніших осель, проїжджаючи мимо розкішних особняків. Думається, робили правильно: діти багатих навчаються чи роблять вигляд, що гризуть науку у вузах і армію ігнорують. Хоча є й винятки...
А ось як в армії ставляться до солдатських захворювань, можна зробити висновок із розповіді рядового Миколи Крата.
— На свій день народження, 28 липня, я зайшов у санчастину, бо відчув, що німіють ноги, слабнуть, — розповів хлопець. — Терапевт вислухав мене, визначив, що є рефлекс (до речі, він у мене і зараз є) і сказав, що це від кирзових черевиків. Довіряючи лікареві, я і далі ходив у караул, виконував інші наряди. Але вже хлопці насміхались, бо я бігати не міг. Комвзводу казав, що в мене атрофуються м’язи. Під кінець серпня мене з групою солдатів послали на полігон. Тоді комбат побачив мій стан. Мене відвезли в полк. Майор в медсанбаті знову сказав, що це від важкого взуття, і мене на п’ять діб поклали на лікарняне ліжко. Стан не поліпшився. Тоді лейтенант з санчастини направив мене в Мукачеве. Фельдшер, яка мала мене відвезти, запитала, чи в мене є гроші на дорогу. Оскільки в мене було тільки дві гривні, то вона відмовила (раптом доведеться назад їхати?) Щоправда, через деякий час лейтенант здійняв шум, дійшло до командира частини. Там вирішили, що мене побили і перелякались, щоб не було «ЧП». Старшина навіть гроші позичив на бензин для автомобіля.
У клініку Мукачевого я потрапив 17 вересня: уколи, капельниця... Лікар навіть призначив якихось 20 таблеток, які я повинен був з’їсти водночас. Нарешті мені сказали, що візьмуть пункцію. Після цього стало гірше — я вже падав на коліна. Я передзвонив в село Самійличі хрещеній мамі-сестрі матері Валентині, яка приїхала, бо мамі на той час знайомі знайшли роботу опікунки в якогось професора у Варшаві. Треба було везти мене у Львів на операцію. Дали мені милиці (а ноги ж то не ходять) і командир взводу, який приїхав, дотягнув мене до потяга.
Операцію, яка тривала п’ять годин, проводили в Центральному військовому клінічному госпіталі Західного оперативного командування. Мама розповідає, що вона просила, аби везти дитину в Київ і там оперувати, але їй сказали: для цього треба великі гроші. З Києва передали лише металеву конструкцію, яку вона оплатила. Обнадійливо те, що пухлина, яку виявили, є доброякісною.
Не нам судити, на якому рівні було проведено операцію. Однак, як пояснили московські нейрохірурги, таких операцій без проведення магнітноядерного резонансу для уточнення діагнозу, тепер не роблять. Схоже, що в Львові такої можливості на той час не мали. А грошей для перевезення в столицю хворого рядового Крата в українській армії не виявилось. Провели тільки контрастне рентгенологічне обстеження. Спеціалісти кажуть, що це вчорашній день у медицині. І ще: в Києві, куди їздила мати з сином, і в Бресті, куди відправили на консультацію медичну документацію, сказали, що найгірше після когось щось переробляти...
Сподівається на видужання мама, вся родина, знайомі і не знайомі мешканці Шацька, що підставили плече. Не втрачає надії дівчина, біла стрічка якої ще лежить за образком. Не може змиритися з нерухомістю Микола, який ще в травні минулого року, коли у відпустку приходив, щоб посадити картоплю, хотів 15 кілометрів пробігти від поля, не очікуючи автобуса. Таку мав енергію. Поки що лікарі не говорять про повторну операцію, але без неї, мабуть, не обійтись.
І насамкінець. В Шацьку вже було два випадки, коли зі служби в армії привозили хлопців, яких побили «дембеля», практично закатували. То яке материнське серце витримає півтора року в очікуванн і солдата, якщо з армії повертаються з тих чи інших причин (не після бойових дій) каліки? Які радикальні заходи запропонує при новій українській владі Міністерство оборони України?

До уваги благодійників, які хочуть допомогти потерпілому солдату Кратові Миколі Володимировичу. Рахунок для фізичних і юридичних осіб: №27252 установа банку №6306/44;
ВГРУ ПриватБанк МФО: 303440 код ЗКПО 13369965. Рахунок: 29096799262250.
Олександр НАГОРНИЙ.Фото з сімейного архіву.