Яна і Олег із синочками Давидком та Матвійчиком, донечкою Софійкою.
«Хотіла стримати коханого від війни синами. А він сказав — воюватиму заради них»
Світлиця Яни і Олега Музичуків у селищі Мар’янівка затишна і весела. Не встигнуть рипнути знадвору двері, як до порога стрічати гостей біжать наввипередки двоє хлопченят. Гарнесенькі, наче промінці, ці дітки схожі відразу на маму і на тата. П’ятилітньому Давидкові його чудесне ім’я вибирала ненька. Другого синочка, якому вже чотири рочки, Матвійком назвав тато, а ось донечку–зіроньку щасливі батьки обоє нарекли прегарним йменням Софія. Дівчинка з’явилася на світ лише чотири місяці тому, а про те, що кохана дружина вагітна третьою дитинкою, тридцятирічний Олег Музичук дізнався в Луганську
—Недарма ж я приїжджав з війни у короткотермінову відпустку, — жартує мій співрозмовник, обіймаючи люблячим поглядом своє щасливе сімейство.
Розмову починаю з романтичного, що було у їхньому з Яною житті. Вони разом навчалися у школі, але старший на шість років парубок запримітив дівчину у … дитячому садочку. Туди вона приводила свою сестричку, він — дитину старшого брата Анатолія, а жили, як з’ясувалося, на сусідніх вулицях.
— Почекав, доки мала закінчить школу, і одружився. А чого ж було довго думати, якщо вибрав собі найвродливішу, найспокійнішу і найніжнішу дівчину, — після цих слів, сказаних Олегом просто і щиро, зраділа за його дружину — найщасливіша вона жінка у світі!
Війна на українському Донбасі у долі і цієї сім’ї залишить свій спогад.
Жахливе слово «війна» ми були змушені пояснити синам. Вони, хоч і дуже маленькі, але запам’ятали відразу, що тато йде захищати їх і Україну.
— Повістку з військкомату Олегові принесли 29 січня 2015 року. Я взяла її, знаючи наперед, що він не переступить через свою гідність і піде в те пекло. Втішалася думкою, що стримати чоловіка зможуть лише малолітні діти, але у відповідь почула, що воюватиме заради них. Що ще мала сказати?
Тоді жахливе слово «війна» ми були змушені пояснити синам. Вони, хоч і дуже маленькі, але запам’ятали відразу, що тато йде захищати їх і Україну. Давидко просився, щоб я взяла його на полігони у Яворів, а потім — у Мукачеве. Умовляла чекати найріднішого вдома, ридаючи серцем, — Яна зболено переповіла про пережите вже тисячами матерів, дружин, сестер… Після такого чекання навіть у найщасливіших жіночих усмішках тепер завжди зорітиме смуток.
Ще сподівалася, що від мобілізації вбереже хворе чоловікове серце, але зі всіх кабінетів він виходив із вердиктом про те, що здоровий і придатний для несення військової служби.
…Обціловуючи татуся перед від’їздом, сини не розуміли, що на війні він буде довгий рік і три місяці.
Це жахливо, але там теж є порівняння. Якщо на вогняному кордоні у Луганську ще можна було підняти голову, то в Донецьку, куди потрапив через півроку після луганського полум’яного шквалу, обстріли ворога не давали виглянути з окопів. В одному з них застудився, чи то відбиваючи нічну, чи стрічаючи ранкову стрілянину. У госпіталі лікарі діагностували застуду, а від нестерпної різанини у боці приписали … знеболювальну «Ношпу». І «вилікуваний» вогнеметник 128–ї гірсько–піхотної бригади повернувся на передову, щоб уже розвозити солдатам боєприпаси, копати бліндажі й дивитися в очі смерті. Бачитися з нею доводилося часто. Так на очах ворожий снайпер відібрав життя у чоловіка, який екскаватором рив окопи.
Олег відповідав на мої запитання дуже скупо, із блиском ненависті до війни в очах і з любов’ю до найрідніших людей, якими тепер називає ще й воєнних друзів. Довелося йому бути там, куди вдається доїхати далеко не всім волонтерам, їсти під землею нічим не засмачені «державні» каші… Кому — війна, а кому — мати рідна? У холодних окопах українських солдатів гірше куль ранить усвідомлення того, що тепер будуються не лише депутати, а й генерали, та думається їм найперше про свої сім’ї і родини.
…Натомість хата, в якій мешкає демобілізований воїн АТО, явно тіснувата як для подружжя з трьома дітьми. Живуть поки що у двох кімнатках батьківського будинку. В інших потрібен ремонт. Не нарікають, бо мають підсобне господарство. Олег виробляє документи, щоб їхати на заробітки за кордон. Знайти роботу із зарплатою, на яку можна було б утримувати дружину і трьох дітей, у селищі чи в райцентрі майже неможливо. Але Олег тим не переймається, бо батьки змалку навчили всього, що повинен робити в хазяйстві господар. Мама Марія Йосипівна з юності працювала на плодоконсервному заводі, тато Анатолій Володимирович — зварювальником на Горохівській цукроварні, аж доки з цих обох колись потужних підприємств користі для району не залишилося фактично ніякої.
— А діточкам потрібно радіти, — міркує мій співрозмовник–герой. Батько, який своїх синів виростить справжніми чоловіками!
