Тільки уявіть собі: на Олімпійських іграх у Пекіні-2008 в сумі двоборства Надія Миронюк підняла 237 кілограмів: ривок – 105, поштовх – 132.
Уславлена важкоатлетка з Волині: «А тепер у мене не штанга, а 15 голів худоби!»
«Настав час – і від великого спорту я відійшла, вибравши сім’ю, те, що для мене – найголовніше», – каже багаторазова чемпіонка України і призерка першостей Європи Надія Миронюк
Сьогодні заслужений майстер спорту України, чемпіонка України з важкої атлетики, призерка чемпіонатів Європи, учасниця Олімпійських ігор Надія Миронюк – мама трьох дітей. Вона тримає в селі Княгининок, що поблизу Луцька, на маминому земельному паю маленьку ферму (чи не таку вже й маленьку, як для господаря-одноосібника, якщо взяти до уваги, що в хазяйстві – п’ятнадцять голів худоби!) і вирощує городину, включно із донедавна незвичними для Волині баштанними культурами. А ось важка атлетика, якою займалися і Надія, і її чоловік Свара Пірбало з іракського Курдистану (триразовий чемпіон Арабських ігор), стала тепер улюбленим видом спорту доньки-первістка – десятилітньої Софії.
«У нас медовий місяць не закінчується»
Свого часу газета «Волинь» не раз розповідала про важкоатлетку Надію Миронюк – про те, як вона піднімалася щаблями спортивної кар’єри, які перемоги святкувала разом зі своїми шанувальниками. А ось десять років тому була особлива розмова з волинською богатиркою про її кохання – іноземця Свару Пірбала, про те, як непросто було одружитися християнці й мусульманину і як змінилося її життя після народження доньки Софії. Навіть тоді, коли вже й мама Наді дала згоду на шлюб («тато був лояльніший – «Бог один»), молодята не відразу знайшли храм, де б їх повінчали. У Криму, в Бахчисараї, в мечеті поставили умову, що дівчині треба прийняти мусульманство. І тільки в Одесі, в Арабському культурному центрі, їм сказали, що повінчають. Це був кінець 2013-го. Мати Наді знову заперечила, бо був якраз Пилипівський піст перед Різдвом. І лише через рік, а саме 16 вересня 2014-го, Надія і Свара взяли церковний шлюб.
А ось про те, як вибрали ім’я своїй доньці, – такий спомин:
– Це було ще до вінчання – навесні 2014-го. Ми відвідали храм у Стамбулі (колишньому Константинополі) Ая-Софія. Це дуже величний собор, який вражає своєю красою. Майже тисячу років він був християнським символом. Потім його переробили під мечеть. Фрески та мозаїку закрили товстим шаром штукатурки, і на їхньому місці з’явилися цитати з Корану. А в 1935 році мечеть Ая-Софія стала музеєм. І тепер на стінах храму можна побачити зображення Ісуса Христа, Богоматері й цитати з Корану. Ось таке, на перший погляд, дивне поєднання. Коли ми були у цьому музеї, то Свара зізнався: «Мені тут добре». Тоді й вибрав ім’я Софія для нашої майбутньої доньки, а я його підтримала в цьому. Свара, до речі, був присутній на пологах, хоч на його батьківщині це не практикується. Він сказав: «То не гріх допомогти своїй дружині».
Як і десять років тому, Свара й сьогодні живе на дві країни («там у нього робота, він очолює спортивний клуб»). У нього давно є документ на постійне місце проживання в Україні, зокрема в Луцьку, де Надя, як успішна спортсменка, свого часу одержала квартиру. Тож буває зі своєю сім’єю порівняно часто. А стосовно того, скільки тривають побачення подружжя, то найдовше з них було якось аж три місяці.
– Не набридаємо один одному, – каже, сміючись, жінка. – І медовий місяць у нас не закінчується. Чоловік два рази на рік, а то й частіше, приїжджає. Ось і нинішнього літа був двічі, тож усім сімейством ми були на випускному Софійки, коли вона закінчила чотири класи Княгининського ліцею.
І, звичайно, Свара вирушав в Україну, щоб бути поряд із дружиною під час пологів, як і тоді, коли народилася Софія. Він побачив перші хвилини життя молодшої доньки, якій дали ім’я Джоана (воно походить від давньоєврейського імені Йоганна – «Бог милостивий»). А ось на пологи, коли на світ з’явився їхній синочок, котрого назвали Захарієм (перекладається як «Божа пам’ять»), не встиг. Сімейство було у повному складі, коли Надю з немовлям вже забирали з Луцького клінічного пологового будинку.
«Ще й після народження доньки я виступала на змаганнях – була другою на чемпіонаті України»
Ця зустріч планувалася вже давно. Адже завдяки і соціальним мережам, і зустрічам із мамою Наді, Валентиною Миронюк – давньою шанувальницею нашої газети, на долю якої випало з 2014 року проводжати синів на війну й вимолювати їм Божої опіки, знала трохи й про нинішнє життя волинської богатирки.
Отож, колишня важкоатлетка, яка виборола не одну перемогу на помості, тепер хазяює в селі Княгининок – на маминому земельному паю не тільки вирощує городину, включно із донедавна незвичними для Волині баштанними, а й на маленькій фермі тримає худобу. А ось важка атлетика, якою займалася і Надія, і її чоловік Свара Пірбало, стала улюбленим видом спорту доньки-первістка – нині вже десятилітньої Софії…
Відразу скажу, що Надія була не проти того, щоб ми поспілкувалися для газетної публікації. Ось тільки літньої жнивної пори, а затим – і осінньої, коли почався збір врожаю, ніяк не могла знайти для розмови «вікно» в своєму графіку. Адже навіть під вечір чи ввечері, вона не менш зайнята, бо ж це якраз худоба з паші вертається, треба корів доїти. Вирішилося все спонтанно: одного пречудового вересневого дня, довідавшись від матері Наді, що наша героїня на городі, який «геть-геть за селом», поїхала до неї, звичайно, попросивши пані Валентину бути провожатою, щоб не довелося редакційним автомобілем нам довго блукати.
У хазяйстві дев’ять корів (чотири – дійні, решта – в запуску), племінний бик, два нетелі, які мають дати перший приплід, та троє телят.
Там, «геть-геть за селом», була, як мовиться, картина Рєпіна з промовистою назвою «Не чекали». Не будемо згадувати, як ми домовлялися з Надією, аби вона знову не відклала зустріч (це ж справді час – зовсім непідходящий, бо треба картоплю збирати, вантажити заповнені сітки на підводу – за цією роботою й застала її). Скажу лише, як закінчилося це вмовляння: сіли ми на розстеленому на моріжку пледику й поспілкувалися. Тут же були Джоана й Захарчик, які до цього забавлялися в салоні маминого автомобіля, а тепер смакували кавуном, принесеним із грядки (найстарша, Софія була ще в школі).
Пригадую, десять років тому Надя, тоді – мама п’ятимісячної доньки, розповідала, що вже починала відновлювати тренування. Вертаючись до тих літ, вона каже:
– Ще й після 2015 року я виступала на змаганнях – була другою на чемпіонаті України. Але потім так сталося, що від великого спорту я відійшла, вибравши сім’ю, те, що для мене – найголовніше.
Сталося це в 2017 році. І тепер жінка вже стежить за кроками у спорті своєї доньки Софії. Дівчинка виступала торік на чемпіонаті України в Хусті Закарпатської області й була п’ятою у своїй ваговій категорії (від дев’яти до тринадцяти літ).
– Результат, може, був би й кращий. Але в свої дев’ять на той час років донька змагалася з тринадцятилітніми, – розповідає Надія. – Незабаром, у жовтні, чемпіонат України відбудеться в Луцьку. Тепер Софія вже старша – сподіваюся, що учасниці будуть рівніші за віком, то й надія на успіх – більша.
А ось стосовно того, хто ініціював, щоб донька пішла шляхом мами й тата й вибрала непростий вид спорту – важку атлетику, то жінка каже:
– Софія сама проявила таке бажання. Ніхто не ініціював цього і тим більше – не примушував. Само собою складалося так: я тренувалась, а вона змалку завжди була зі мною. Дивилася, що я роблю й пробувала імітувати. Спершу палички якісь піднімала – так техніку освоювала. Ми нікуди не поспішали – потихеньку йшли до справжньої штанги. Я, по суті, була її першим тренером. Якийсь час у селищі Рокині вела спортивну секцію, то знову Софія була в тій атмосфері, яка її захоплювала.
А першим офіційним тренером Софії став її дідусь – Микола Миронюк, котрий свого часу і доньку Надію вів у великий спорт (згодом її тренером був Микола Авраменко).
«Доїльний апарат є, але мені зручніше доїти корів своїми руками»
Ми говорили з Надією про те, що минуле у великому спорті не забувається (приємно передивитися світлини, за якими так багато із життя в спортивному залі, під час тренувань, чи на помості, коли вирішувалося, наскільки успішним буде виступ). Було й питання з приводу того, що дав їй спорт. І ось так відповіла Надя:
– Багато що. Це і квартира в Луцьку, якщо говорити про матеріальну сторону. А головне те, що спорт – це здоров’я, неабияка закалка й стійкість, впевненість у своїх силах.
Власне, як здається, йдеться про ті якості, завдяки яким Надія, відійшовши від великого спорту, не побоялася почати нову сторінку життя – взятися хазяйнувати, бо знає на що здатна, з чим може справитися. При цьому вона, звичайно, наголошує, що, якби поряд не було батьків, то навряд, чи могло б бути у неї таке господарство.
– По-перше, земля, на якій побудували приміщення для худоби, це мамин пай, – каже Надя. – А, по-друге, батьки в усьому допомагають – без них я не справилася б, маючи трьох дітей на руках.
І хоч я до цієї зустрічі знала, що відома не лише на Волині, а й в Україні важкоатлетка, має тепер чимале господарство, але все ж не думала, що так багато худоби вона тримає. Виявляється, йдеться не про якихось три – п’ять голів, а про п’ятнадцять!
– У хазяйстві дев’ять корів (чотири – дійні, решта – в запуску), племінний бик, два нетелі, які мають дати перший приплід, та троє телят, – розповідає жінка. – А почалося все з кози, яку я купила ще до того, як Софійка народилася. Потім, щоб не шукати по селу молоко, бо ж коза надовго запускається, корову купила, котра привела теличку, з якої згодом мала ще одну корову. І так, в основному із приплоду в своєму хазяйстві, з’явилося стадо.
Не помилюся, коли скажу, що таке стадо худоби для Княгининка – незвичайна ситуація. А в самої Наді питаю: «Непросте у вас зараз життя – важко ось так, весь час – у праці?». І хочте вірте, а хочте – ні, але відповідь була така:
– Але у праці – щастя. Коли попрацюєш і бачиш плоди того, що зроблено, то маєш від цього задоволення.
Але у праці – щастя. Коли попрацюєш і бачиш плоди того, що зроблено, то маєш від цього задоволення.
Тобто, наша героїня зовсім не робить драми з того, що, маючи трьох дітей і таке хазяйство, їй, буває, буквально ніколи вгору глянути. Ні на що не нарікаючи, вона просто живе справою, за яку взялася. Ще ж, до речі, я була впевнена, що для доїння чотирьох корів Надя має апарат. Та коли про це зайшла мова, жінка уточнила:
– Доїльний апарат то є, але дою в основному руками – так мені зручніше. Та й чотири дійних корови – це не багато – було, що доїла і шість.
Стосовно того, як чоловік сприйняв те, що дружина завела таке хазяйство, Надя говорила:
– А так, що допомагає мені. Як приїжджає, то разом зі мною працює. Влітку сіно на зиму заготовляємо. Навчився робити те, про що в себе на батьківщині поняття не мав. До речі, якщо десять років тому ви з ним могли поспілкуватися лише з моєю допомогою – перекладала йому запитання англійською, то тепер Свара вже вільно говорить українською мовою.
…Коли старшій доньці Софії було два роки, Надя літала з нею в Ірак – на батьківщину чоловіка. Тож свекри побачили свою невістку-українку й онуку. На жаль, як розповідала жінка, вони вже померли. Знаючи, що у чоловіка Наді велика родина (в нього ж – дванадцять братів та сестер, що для Іраку є звичним), запитала, чи планує долучитися своєю волинською, вже чималою компанією, до іракської, такої численної, рідні?
– Поїхати у гості – так, – каже жінка. – А назовсім – про таке й не думаю. Якщо любиш свою землю, дорожиш тим куточком, де народився й зріс, то розлучатися не хочеться.
Зараз також читають: Хто вчора найбільше сподобався і не сподобався Віталію Кварцяному з Волині серед гравців збірної України.
