Як радянські каральні органи фабрикували на Волині справи проти українських повстанців

Закінчення. Початок – у «Волині» за 1 жовтня 2025 року.

Для кількості навіть жінок записали у «боївку»

Дуже дивно виглядає боївка, яку «Дуб» нібито створив восени 1946 року. Один із її «членів» – Анатолій Карпук – признався, що у 1945 – 1946 роках до нього три рази приходили вояки УПА і залишали на зберігання продукти та речі. Першого разу наприкінці 1945-го принесли червоноармійські штани, гімнастерку і чоботи. Вдруге приходив сам Смальчук і залишив три диски патронів до автомата, які Карпук закопав у землю. Останнього разу – восени 1946 року – Смальчук і з ним ще кілька чоловіків – залишили у його дворі корову і бика, яких вони на другий день забрали.

Вісімнадцятирічний Степан Завадський розповів, що під час випасання худоби у лісі знайшов заіржавілу німецьку гвинтівку без патронів, яку він закопав у землю. Одного разу, коли йшов із гулянки, зустрів Смальчука, який запитав про гвинтівку і сказав її почистити, а він потім прийде і забере. Інших зустрічей із повстанцями Завадський не мав і завдань від них не отримував. Тобто жителі Якушів – Завадський і Карпук – жодної участі у повстанських акціях не брали, так само, як і дві жінки, яких слідчі записали у «боївку» для кількості.

Повна відсутність, як на суді, так і в документах, свідків і потерпілих говорить про фальсифікацію справи.    

Свідчення жительки села Заброди Євдокії Корнелюк: «У 1946 році в мою хату прийшла група повстанців, і дізнавшись, що я їду в місто Брест, дали мені грошей на купівлю їм мила. Я купила три шматки мила і передала їх «Яру»… Від «Дуба» (Смальчука) я отримала на зберігання фляжку зі збройовим маслом і шкіру на чоботи, які в мене вилучили при арешті. Ніякої розвідувальної інформації я бандитам не давала і вони мене ні про що не питали. Продуктами їх не забезпечувала».

Жителька Хотешова Текля Новосад ще в 1943 році допомагала повстанцям, але потім важко хворіла тифом і зв’язки з УПА припинила. У 1945-му була призначена фінагентом і збирала гроші з населення для радянської влади.

«У вересні 1946 року, за моєї відсутності, в мою хату прийшли бандити, зробили обшук і забрали знайдені ними 5000 крб. Я в цей час знаходилася в будинку голови сільради Маковецького… З підсудним Смальчуком я не зустрічалася і завдань від нього не отримувала».

На суді Смальчук це підтвердив і заявив, що нічого не знає про діяльність Новосад на користь ОУН-УПА. Військовий трибунал вирішив справу Теклі Новосад виділити в окреме провадження і відправити на дорозслідування.

Фактично лише Петро Лахтюк підтвердив участь у повстанських акціях: «У серпні 1946 року підсудний Смальчук залучив мене до участі в банді УПА і я отримав від нього російську гвинтівку з патронами і кличку «Явір». Разом із підсудним Смальчуком я брав участь у збройному пограбуванні жителів села Якуші – Боровського і Миронюка, у яких ми вилучили продукти харчування для бандгрупи УПА. Восени 1946-го бандит «Дуб» давав завдання вбити голову сільради села Якуші Шевчука, але виконати це завдання я не встиг, тому що незабаром був арештований».

Це свідчення виглядає досить правдоподібно, але в справі чомусь відсутні будь-які підтвердження зі сторони потерпілих.

Закрите судове засідання винесло вирок: смертна кара

Уже 13 – 14 січня 1947 року військовий трибунал МВС у Волинській області розглянув справу обвинувачених – Смальчука, Лахтюка, Завадського, Корнелюк і Новосад. Судове засідання було закритим, без участі сторін, свідки по справі в суд не викликалися. Те, що суд проходив без участі адвокатів, для сталінського «правосуддя» було явищем нормальним. Адже в ті часи захисники вимагали для своїх клієнтів іноді навіть суворішого покарання, ніж прокурори. І за це їм ще потрібно було платити гроші. А от повна відсутність, як на суді, так і в документах, свідків і потерпілих говорить про фальсифікацію справи.

Та членів військового трибуналу це зовсім не турбувало. Вони погодилися з висновками слідства і винесли суворі вироки обвинуваченим.

Як видно з останнього слова підсудного Смальчука, він аж ніяк не очікував смертної кари:

«Я дав суду правдиві свідчення. Прошу врахувати мою молодість, першу судимість і міру покарання мені пом’якшити».

Та судді виявилися невблаганними. Федір Смальчук був засуджений до вищої міри покарання – розстрілу. Петра Лахтюка засудили до 15 років каторжних робіт, Анатолій Карпук і Євдокія Корнелюк отримали по 10 років виправно-трудових таборів. Всі троє були також покарані конфіскацією майна і позбавлені громадянських прав на 5 років. Степан Завадський отримав 4 роки ВТТ із конфіскацією німецької гвинтівки. Через місяць цей вирок затвердила Військова колегія Верховного Суду СРСР, зменшивши покарання Лахтюку до 10 років ув’язнення.
У повідомленні голови військового трибуналу про розстріл Федоа Смальчука вказана дата 10 квітня 1947 року. Анатолій Карпук помер в Ухтинському таборі 17 травня 1950-го. Євдокія Корнелюк була звільнена 20 вересня 1955 року і деякий час проживала в засланні у Воркуті, а пізніше переїхала в Ратне.

У повісті «Пастка на вовка» – не докази, а бурхлива фантазія

Комуністи завжди відзначалися тим, що навіть мертвих своїх ворогів продовжували паплюжити й оббріхувати. У 1980-х відомий волинський журналіст Володимир Калитенко пише документальну повість «Пастка на вовка», в якій Федір Смальчук стає головним антигероєм. Радянські письменники часто використовували жанр документальної повісті, оскільки він давав їм можливість писати про реальних людей і події усе, що заманеться. В архівно-кримінальній справі Смальчука найбільш цікаві місця підкреслені червоним олівцем. Це означає, що журналіст мав можливість з цими матеріалами ознайомитися, хоча вони були тоді засекречені. Але навіть ці перебільшені злочини «Дуба» уяву Калитенка не вразили і він дав волю своїй бурхливій фантазії.

Витяг із повісті: «За роки окупації області і після її визволення «Дуб» встиг убити та замучити більше тридцяти чоловік. Кілька сімей розстріляв власноручно. Не шкодував ні дітей, ні жінок, ні стариків. Бандита давно шукали, полювали за ним, як за хижим звіром, але той обходив усі розставлені пастки».

Кульмінацією повісті стає опис розправи над вигаданою сім’єю Поліщуків, яка мріяла вступити в колгосп. І ось лише за це дивне бажання Смальчук вирішив знищити усю селянську родину. Спочатку він із пістолета розстріляв жінок та господаря, а потім пішов у кімнату, де спали діти:

«Василь і Онисько, побачивши бандита, що наближався до ліжка з пістолетом у руці, з переляку заверещали й почали натягати на голову рядно, але «Дуб» двома пострілами обірвав дитячий крик.

– Повкидайте трупи в криницю! – наказав отаман. Бандерівці підхопили дитячі тіла й поволокли до дверей…».

Автор цієї статті опрацював і задокументував сотні архівно-кримінальних справ українських повстанців, але в них немає ні вбитих дітей, ні трупів, скинутих у колодязі. Нічого подібного немає і в оперативних звітах НКВД та МГБ за ці роки. З цього напрошується висновок, що найбільш криваві злочини проти невинних людей вчиняли агентурно-бойові групи цих спецслужб, які діяли від виглядом повстанців.

Здавалося, що хоча б після проголошення Незалежності України історична правда і справедливість будуть відновлені. Але так не сталося.

На початку 1992-го Волинська обласна прокуратура розглянула справи Смальчука та Лахтюка і зробила висновок, що висунуті проти них обвинувачення підтверджуються матеріалами справи. Більше того – працівники прокуратури приписали Смальчуку участь у вбивствах, які йому намагалися «пришити» слідчі Ратнівського райвідділу МВС ще у 1946 році. Але потім їх відкинули слідчі обласного управління МВС, як цілком абсурдні. На підставі брехливого висновку прокуратури Президія Волинського обласного суду 18 березня 1992 року прийняла постанову, що Федір Смальчук і Петро Лахтюк засуджені обгрунтовано і реабілітації не підлягають. У постанові сказано, що участь Смальчука у вбивствах підтверджується іншими засудженими у його справі, хоча жодного (!) такого свідчення у матеріалах справи немає. 

Микола МИХАЛЕВИЧ, завідувач Кортеліського історичного музею.