Своя хата – своя воля

– У нас же кімната вільна, – каже. – Діти всі роз’їхались, у хаті тихо. А тобі що самій сидіти? Таня з чоловіком у твою квартиру переїдуть, а ти – до нас. Разом веселіше – ми ж рідні, разом росли!

Думка здалася гарною. Бо й справді – самій часом гнітюче. День мовчиш, вечір мовчиш, і слова сказати ні до кого. А тут – сестра, своя людина, рідні ж… І за одним столом пообідати, і на прогулянку вдвох сходити, і вечорами під телевізор балакати.

Сестра – на пенсії, чоловік спокійний, не бурчить, не п’є. Знає багато цікавого, вміє розповідати – не занудьгуєш. Усе як на картинці: сидять вони з сестрою на кухні перед Новим роком, ліплять вареники, сміються.

А той чоловік із кімнати гукає:

– Може, вже зварите штук двадцять? Бо слинки течуть!

А вони йому:

– Не помреш з голоду! Наїсися, ще й на ранок залишиться!

От ідилія!

Подумала жінка й вирішила:

– Переїду! І дітям добре зроблю – хай живуть молоді.

Усе обговорили: меблі залишаються, тільки одяг забере. Посуд, штори, телевізор – не треба. Навіщо дублювати?
Наступного дня пішла до сестри остаточно все проговорити, навіть про документи.

«Дарувати – то вже дарувати, – каже. – Щоб усе було по закону. Молоді спокійніше буде».

Зайшла після обіду. Сестра з чоловіком саме збиралися їсти. Сіли втрьох, заварили чай. Сестра позіхнула, обличчя зморене.

– Цілу ніч не спала, – каже. – Уяви: щойно задрімала, а цей (кивнула на чоловіка) поперся на кухню – пити захотів. Води налив, поставив, зачепив – кружку розбив. Я від того гуркоту як підскочила! І все – до ранку очей не зімкнула.

Звичайна побутова дрібниця. Але жінка замислилася.

Я від того гуркоту як підскочила! І все – до ранку очей не зімкнула.    

«А я ж у себе вдома можу хоч десять разів уночі вставати – ніхто не бурчить. А там що? Подумаєш – чи йти, чи лежати, щоб не розбудити».

І раптом усе стало на свої місця. Бо чужа хата – навіть рідної сестри – усе ж чужа. Там свій порядок, свої звички, свої дрібниці. І варто лише з’явитися іншій людині – навіть найдорожчій – і враз усе змінюється. Тиждень – другий, і, гляди, вже сперечаєшся через якусь дрібницю. А назад дороги нема – квартиру ж віддала.

Жінка зітхнула, допила чай і спокійно сказала:

– Знаєш, Зоє, я все подумала. Залишуся вдома. Своє місце – то святе. А молоді якось розберуться, впораються.
Сестра розгублено глянула:

– Ти що, здуріла? Як це – не поїдеш? Я вже Таню попередила! Вони раді, вже речі пакують!

– Подумаєш, – знизала плечима жінка. – Не кінець світу. Не поїду.

Повернулася додому. Тиша. Годинник на стіні зупинився. Зняла його, погладила. Поставила батарейку. Годинник ожив.

Дістала з холодильника свої малосольні огірочки. Зварила картоплю. Свої огірочки, своя картопелька, своя тарілка.

Після вечері прилягла, і о десятій уже спала. Бо вдома – спиться найкраще. Бо своя хата – своя воля.

Сестра потім довго не дзвонила. Образилася. А вона не ображалася – просто зрозуміла: дитинство давно минуло, а тепер час – інший. І найцінніше, що може мати людина в старості, – це спокій і впевненість, що ти – господар свого життя. 

Георгій ЖАРКИЙ.