Дружинам воїнів з Волині болить, коли їх запитують: «Чи не б’є він тебе після контузії?»

Наші захисники та захисниці повертаються додому – після поранень, захворювань, переживши пекло, зазнавши контузій. Вони повертаються до нас із вами – до своїх сімей, друзів, до звичного цивільного життя. Хіба не чудова звістка? Хіба не чекали цього, хіба не про це благали Бога у молитвах? Але така радісна подія порою супроводжується тривогою та, на жаль, упередженнями

«А як він, після контузії? Чи не б’є він тебе?»

У нашому суспільстві досі поширені стереотипи, часто нав’язані всякими ІПСО, «недопсихологами» та блогерами, які невідомо на кого працюють. Вони закидають в інформаційний простір думку, що з військовим «щось не так», що він може бути агресивним, непередбачуваним, а ще обов’язково має мати отой страшний посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Як наслідок, це все призводить до того, що люди починають уникати спілкування, бояться підпускати до них дітей, а родичі й друзі відчувають страх.

От лише уявіть ситуацію: чоловік повертається з фронту, а дружині подруги починають ставити діагнози: «А як він, після контузії? Чи не б’є він тебе?», «А раптом випиває?».

Це не лише образливо, а й дуже боляче! Особливо чути таке від тих, хто ще вчора підтримував, допомагав морально переживати розлуку. Такі «корисні ідіоти» зі своїми непроханими запитаннями (звісно ж, вони бажають лише добра!) можуть створити стіну відчуження та підозри там, де має бути тепло і підтримка.

Та чи не найгірше – ці упередження можуть призвести до розриву стосунків, коли людині радять: «Розведись», «Іди від нього», навіть не намагаючись зрозуміти ситуацію. Непрохані порадники починають закидати всякими вигаданими історіями, одна моторошніша за іншу!

Але, друзі, не забуваймо, що агресія не має військового квитка! Агресивна поведінка чи психічні проблеми можуть виникнути у будь-кого, незалежно від професії чи життєвого досвіду. Той факт, що людина була на війні, не означає, що вона автоматично стає небезпечною. Навпаки, багато військових, переживши жахи, стають більш вразливими, чутливими та потребують особливої підтримки.

Агресія не має військового квитка! Агресивна поведінка чи психічні проблеми можуть виникнути у будь-кого, незалежно від професії чи життєвого досвіду.  

А що він бачить? Діти друзів, які раніше дружили з ним, бігли через усю вулицю, аби привітатись і похвалитись чимось, раптом перестають до нього підходити, бо мама чи бабуся забороняють. Знайомі починають уникати зустрічей. І це – боляче. Таке навіяне стереотипами ставлення не просто ускладнює адаптацію, а й може стати причиною глибокої самотності та відчуття непотрібності.

Людині ж, яка пройшла через пекло боїв, таки дуже потрібні розуміння, допомога і точно – підтримка. Ні, це не якісь гучні слова чи героїчні вчинки. Іноді це просто про те, що потрібно бути поруч.

Якщо людина потребує вашої присутності – будьте поряд. Не варто боятися, що зробите щось не так. Не бійтеся разом мовчати, а ваша готовність вислухати – вже велика підтримка.

Та коли треба – дайте простір. Якщо людина просить залишити на самоті, поважайте таке бажання, адже це не означає, що вона відштовхує вас, а просто потребує часу для себе, щоб зібратися з думками чи «перезавантажитись», привести в порядок свій внутрішній світ, перелаштуватись на цивільне життя.

Якщо ж ви бачите, що людина має проблеми та не справляється самостійно – не бійтеся запропонувати допомогу! Розкажіть про психологічні служби, програми реабілітації чи спеціалістів, які працюють з ветеранами. Часто людям соромно попросити про допомогу, і тут ваша підтримка є безцінною.

«Не відвертаймося. Не судімо поспіхом»

Багато спілкуюсь по роботі і поза нею з військовими, з їхніми рідними. Власне, на цей допис наштовхнула розмова з дружиною одного із наших героїв – емоційна, жива, болісна: «Знаєш, що найбільше болить рідним? Те, як часто люди дивляться на військових – з підозрою, з відчуженням. Ці промовисті погляди немов кажуть: «Та може в нього з головою щось… Та він, може, агресивний… Та від нього трошки запах алкоголю…». 

Та нікому не спаде на думку підійти… і переконатись, що захисник може виявитися набагато добрішим і щирішим, ніж ми, цивільні.

А ще поділилася такими спостереженнями, які народилися під час прогулянок вулицями. У чоловіка – шрами на обличчі та руках, наслідок поранень. І трапляється у перехожих реакція – відвернутись, відхилитись убік, показати мімікою та тілом, що страшно. Та не всі, ні! 

А хтось навпаки – підійде й попросить дозволу подякувати. Інколи не лише словами чи обіймами, рукостисканням, а навіть щось придбавши. А що ж військовий? Він каже: «Я воював не за це» – і відмовляється від вдячності у вигляді якихось речей. Як же йому складно це дається – показати, що «я можу, я сам, я сильний, я не безпомічний»!

Найстрашніше і найчорніше – коли цьому чоловіку самі люди в обличчя казали: «Ти вже нікому не потрібен». Уявляєте, у наш час може бути і таке… В ці моменти дружині особливо непросто, адже повинна переконати у протилежному – що таки важливий, що його самопожертва – недаремна, що це – поодинокий чийсь порив.

І ще – ми таки повинні пам’ятати: військові повертаються додому іншими. Мова не лише про фізичні зміни. Справа не лише в тому, що у когось немає руки чи ноги, у когось – шрами на обличчі чи в душі. Це не робить їх гіршими. Навпаки – вони тримають у собі такий стержень, що нам і не снився. А ще – намагаються навчитись жити з новим досвідом, з новими страхами, новими переживаннями. Захисники пройшли через таке, що й не можемо уявити… Вони це зробили заради нас, заради майбутнього, заради України!

Ця дружина закликає: «Не відвертаймося. Не судімо поспіхом. Достатньо просто заговорити, дати відчути, що наші захисники та захисниці – досі частина цього суспільства, цієї землі, цієї України».

Пам’ятайте, що перед нами – воїн, який захищав наш спокій і нашу свободу. Ваша підтримка – це найкраща подяка за сміливість та відвагу. Нехай ваше ставлення буде не упередженим, а сповненим поваги та вдячності.

Бути поруч, підтримати, вислухати, допомогти – це те, що потрібно зараз нашим захисникам. 

Це наш спосіб сказати «дякую» за те, що ми можемо жити.

Олеся КОЗАЧУК, фахівчиня зі супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб у Любомльській територіальній громаді Ковельського району.

Зараз також читають: Сьогодні на Волині бажають здоров’я першому шерифові.