Відома спортсменка про чоловіка-волинянина: «Без нього всього того, чого досягла, могло б не бути»

Донедавна пара жила у волинському селі Замшани, що на Ратнівщині. Нині вони – мешканці обласного центру. І ця, луцька «сторінка» їхнього життя, пов’язана з тим, що, починаючи з 2017 року, Марина – у спорті. Вона, спортсменка з параканое, – дворазова «срібна» призерка літніх Паралімпійських ігор, п’ятиразова чемпіонка світу, чотириразова чемпіонка Європи, заслужений майстер спорту України. Подружжя знає, як це непросто тримати стосунки на висоті, коли «бачимося з дружиною три місяці на рік, а дев’ять вона – на зборах, тренуваннях, змаганнях…»

 «І ось тоді, коли Марина опустилася до мого зросту, ми одне одного й побачили»

Володимир родом із Замшан, Марина – з міста Миколаєва. Коли вони одружилися, то молода сім’я приїхала на Волинь: батьки Володимира підготували тут для сина й невістки дві кімнати – понабивали, насамперед, порожки, щоб вони могли пересуватися на візочках…

Для тих, хто вперше читатиме про подружжя Мажул, – невеличкий екскурс у минуле. Отож, після школи Володимир навчався в елітному військовому училищі в Житомирі. Його офіцерську кар’єру перекреслив нещасний випадок, що стався у червні 1994 року. Пішов він з однокурсником купатися. Водойма – серед кар’єру, берег – скелястий. Не розрахував, стрибнув у воду і вдарився в камінь. Травма була такою важкою, що зразу прикувала до ліжка, з ложки годували його, перевертали.

Найпершими рятівниками й помічниками стали батьки. Мати перебралася до сина із Замшан у Житомир. Їздила з ним у столичну лікарню.

І дівчина у нього була, як дізналася від Володимира. Ще чотири роки після того, як сталася біда, вона писала йому листи. Спочатку в Житомирі у лікарню приходила. Хотіла приїхати до нього в село на Волинь. Але він, на той час зовсім безпомічний, відмовив від такої затії – не захотів бути для когось тягарем.

Тільки через вісімнадцять років Володимир познайомився зі своєю майбутньою дружиною Мариною. Це сталося лише тоді, коли сповна прийняв своє нове життя. Коли відчув себе людиною, котра вже не є цілком залежною від батьків, і сама собі може дати раду. Доля звела їх у Криму, в Саках – місті візочників, як його називали. Марина, по суті, народилася з інвалідністю – з грижею хребта. Була операція. А через шість років хвороба проявилася. До останнього дівчина ходила на милицях, на колінах – не хотіла сідати у візочок. А потім таки здалася. 

«І ось тоді, коли Марина опустилася до мого зросту, – говорив із приводу цього Володимир, – ми одне одного й побачили». Вони познайомилися в 2011 році, а 1-го червня 2013 зареєстрували шлюб. Було це в Євпаторії. Вінчалися ж 10 листопада в місті свого знайомства – Саках.

«Бачишся з дружиною три місяці на рік, а дев’ять вона – на зборах, тренуваннях, змаганнях…»

У спорт Марина Мажула прийшла, як сама тепер пригадує, випадково. Вона почала їздити в табори активної реабілітації візочників, які проводилися в селі Яворів на Львівщині (після анексії Криму в 2014 році було втрачено великі спортивні комплекси в Євпаторії – тоді тут і розпочали будівництво Західного реабілітаційно-спортивного центру Національного комітету спорту інвалідів України, де й проходили заняття групи активної реабілітації).

– У той час, коли в нас було таборування, – розповідає Марина, – сюди приїхала Паралімпійська команда з академічного веслування. Й там потрібні були дівчата «першого класу», тобто з ураженням хребта. Багатьох відібрали. Не всі пройшли тестування на базі в Дніпрі, мені ж пощастило. Так я місяців на три зачепилася за академічне веслування. Але в команду потрібна була дуже молода дівчина, прямо зі школи, щоб вона мала час для спортивного росту, – могла на багато літ затриматися у спорті. І тоді мене відрекомендували головному тренеру з паравеслування та параканое В’ячеславу Загребі. Він запропонував спробувати себе на байдарці. І з березня 2017 року я почала веслувати в складі збірної. У квітні вже взяла участь у кубку України – першому обов’язковому змаганні, яке дає право на зарахування у збірну. Перший рік у спорті був для мене дуже слабеньким за результатами. Я заїжджала на дистанції останньою. А вже в наступному – вийшла на досить високий рівень.

Почалися роки з численними змаганнями як в Україні, так і за кордоном.

– Було так класно! – каже Марина. – Я настільки захопилася, що навіть після Токіо, де здобула срібну медаль, продовжувала займатися. Вже й Володимир відмовляв: «Може, досить… Тебе постійно нема вдома».

– Бачишся з дружиною три місяці на рік, а дев’ять вона – на зборах, тренуваннях, змаганнях. Ото стільки часу Марини вдома нема. Зробила все, щоб втекти від домашніх турбот, щоб чоловікові їсти не варити, курей не годувати, – говорить на продовження Володимир – нібито і з ноткою жарту, але, як мовиться, в кожному жарті є частка правди. – Люди, може, думають, що Марина попоїздила – світу побачила, а в неї ці поїздки – в основному: вагон – тренувальна база.

Те, що я постійно в роз’їздах, має свій «плюс» – ми сумуємо ще більше одне за одним. Кожен раз приїжджаєш – і медовий місяць.

– Тим більше, що коли ми приїхали на Паралімпійські ігри в Токіо, то на той час у світі панував коронавірус, все місто було закрите й ми ізольовані (у зв’язку з пандемією і літні Олімпійські ігри, й Паралімпійські, які мали пройти в 2020 році, відбулися в 2021 – Марина виборола срібну медаль – Авт.). Нам не дозволялося вийти з приміщення й прогулятися територією, ми навіть не могли спілкуватися з іншими командами. Зразу ж після

Токіо був Чемпіонат світу в Данії, де я змагалася з тими самими суперницями, що й у Японії, але все перегралося на мою користь – я здобула «золото», – пригадує Марина.

З цього приводу Володимир, який завжди вболіває за дружину й тішиться її успіхами, висловився так:

– В Японії Марину німкеня об’їхала, а в Данії Марина «привезла її на хвості».

«Все буде! Я всього доб’юся, але зараз трошки потерпіть»

А потім був лютий 2022 року – повномасштабне вторгнення росії. 

– Ми якраз перебували в Туреччині на тренуванні, – пригадує Марина. –Дзвонить мені Володя із Замшан, батьки – з Миколаєва. Кажуть, що почалася війна. А я – далеко від них. Не знаю, що далі будемо робити. З телефонів не вилазили – стежили за будь-якою інформацією. Фінансування з нас відразу зняли, тож було невідомо, чи зможемо далі тренуватися, виступати на змаганнях. Наш головний тренер шукав будь-які можливості, щоб нас залишити за кордоном. Заспокоював: «Все буде! Я всього доб’юся, але зараз трошки потерпіть». Тим часом Інваспорт України пропонував нам лише оплатити білети до Варшави (до Києва авіапольотів уже не було), щоб ми добралися у Польщу, а вже звідти роз’їжджалися, хто як може, по домівках. Але наш тренер, як обіцяв, так і зробив. Він звернувся до тренерів по всій Європі, де є відповідні бази, і відгукнулася Франція. Запросило нас до себе невеличке містечко Нансі, що на сході Франції, і впродовж семи місяців ми там жили, тренувалися.

Те, що я постійно в роз’їздах, має свій «плюс» – ми сумуємо ще більше одне за одним. Кожен раз приїжджаєш – і медовий місяць.

Це, мабуть, була найдовша й така безперервна розлука подружжя. Коли про це зайшла мова, Володимир сказав:

– До того ж якраз тоді, коли почалася велика війна, в мене був такий стан, що Богу душу міг віддати, то розлука стала б і останньою. Хвороба в мене була давня – років п’ять лікарі не знали, що зі мною робити. І от вже під час війни приїжджає до Луцька відомий хірург із Києва Сергій Шамрай. «Гдє етот інвалід? – спитав при зустрічі. – Іді сюда». Обстежив він мене за десять днів, поклав на стіл і прооперував. Через три дні я поїхав додому. Й, дякувати Богу, – ось я. Рівень життя вже не той, але живий! За себе не було страшно. Але не хотілося стати тягарем для батьків. Це ж вони не могли б виїхати в безпечніше місце, якби виникла така потреба, адже довелося б сидіти зі мною. Уявити почуття й відчуття Марини теж складно: вона, перебуваючи за кордоном, знає, що її чоловік на Волині, по сусідству з білоруссю, звідки міг бути напад росіян, а в Миколаєві батьки ховаються по підвалах від обстрілів…

Війна, на щастя, не перекреслила роки. І під час перебування у Франції, й згодом, повернувшись в Україну, Марина мала і тренування, й змагання як європейського, так і світового рівня. Місяць-півтора – відпустка, і знову до звичної й такої, що полюбилася, роботи. 

А ось щодо «луцької сторінки» в житті подружжя Мажул, то сталося це у 2022 році. 

– Коли почалася повномасштабна війна, – розповідає Володимир, – спортсмени один за одним покидали збірну України й виїжджали за кордон. Волинська влада й Інваспорт України, щоб заохотити залишитися тут, надали Марині, яка виграла в Японії срібну медаль, однокімнатну квартиру.  Забудовник з увагою поставився до нас: і пандус є, й електропідйомничок. Ну, а ремонт вже був – за нами. Ми його зробили за ті призові кошти, які дружина одержала за срібну медаль у Токіо. Квартира, надана на десять років у оренду з правом приватизації за умови, якщо за цей час Марина не залишить команду й не виїде з України, як це й прописано у контракті…

Весною цього року в Марини знову починалися роз’їзди. Зокрема, в другій половині травня був Кубок світу в польському місті Познань. На цих змаганнях Марина здобула золоту медаль Кубка світу з каное. А в кінці серпня – привезла срібну медаль з Чемпіонату світу, який проходив в Італії. І ця нагорода – на вагу золота: у сорок два роки змагатися з набагато молодшими суперницями і їх перемагати – це фантастично!

«Ми змінили життя одне одного»

Наша розмова, звичайно, і про найпотаємніше – любов, яка звела цих двох людей, про те, як вони сьогодні, вже з відстані літ, бачать свої стосунки. Отож, були запитання й відповіді на них героїв нашої публікації.

– Ви пам’ятаєте, як освідчувався вам Володимир?

Марина: – По правді, якось все само собою вирішилося. «Поженимося?», – запитав. «Поженимося», – відповіла. 

Володимир: – Мабуть, складніша була історія. Чоловік думає, що він обирає. Насправді ж жінка обирає собі його. І вона більш рішуче до цього підходить. Скажемо так: я вподобав Марину, а вона вирішила, що ми будемо парою.

– Що ви найбільше одне в одному цінуєте? 

Володимир: – Терпіння…

Марина (сміючись): – То ти весь цей час терпів мене? 

Володимир: – Навпаки – ціную те, що ти мене терпиш. Рідко кому це під силу. Я знаю, що тільки моя дружина може «переварити» й витримати всі мої недоліки.

– Ніколи не пошкодували, що колись обрали одне одного? Іншими словами – дякуєте долі, що звела вас? 

Марина (сміючись): – Думаю, що чоловік дякує, бо йому зараз без мене було б сумно жити. А якщо про мене говорити, то я, безперечно, вдячна долі, що вона звела мене з Володею. Завдяки йому я дуже виросла – стала комунікабельна, в мене з’явилося багато друзів, власне, й група активної реабілітації, яка привела мене врешті-решт у спорт. Якби я не зустрілася зі своїм чоловіком, то всього того, чого я досягла у житті, могло б не бути. 

Володимир: – Ми свого часу змінили життя одне одного. Я вже був на межі – не знав де себе подіти. У Марини свої обставини були, своя «межа» – відчуття того, що в житті мають бути якісь переміни, або всьому – край. Отак ми одне одного здибали і з того часу – разом. Хоч і «гроза» бувала не раз, коли хотілося гримнути, як кажуть, дверима й піти світ за очі. Але як подумаєш, що ти потрібний людині, а вона – тобі, то все стає на свої місця. У нас особливих «сю-сю, ля-ля», ніби й ніколи не було. Було гарно, захопливо, все всередині горіло. Але ж весь час однаково бути не може.

Марина додає: – У нас, як і в усіх сім’ях, – і сваримося, й миримося… 

Володимир продовжує думку дружини: – Бо знаємо, що нам одне без одного буде набагато гірше, ніж разом. Я просто не уявляю, як би жив без Марини.

– Кажуть, що розлука, – це випробування для кохання, яке вчить цінувати кожен момент, коли разом. Ваші безкінечні «випробування» стали підтвердженням цього? 

Марина: – Те, що я постійно в роз’їздах, має свій «плюс» – ми сумуємо ще більше одне за одним. Кожен раз приїжджаєш – і медовий місяць. 

Володимир: – Воно то так, але коли розлуки надто довгі, то, зустрівшись, доводиться якийсь період, як молодятам, «притиратися» заново. 

– А хто головний у вашій сім’ї? 

Марина (не чекаючи й секунди, що, може, Володимир першим щось скаже з цього приводу): – Мій чоловік. Володя в сім’ї все вирішує. Й мені це подобається. І квартира наша в такому стані, як ви бачите, – завдяки йому. Він ночами не спав – кожну деталь продумував.

Володимир: – Складно було з ремонтом. Маючи невеличку площу – трошки більше сорока метрів, хотілося «витиснути» все, щоб нам було тут зручно, комфортно. Марина була за кордоном, я – в Замшанах. В основному по телефону, відеозв’язку спілкувався з майстрами, які робили ремонт. Коли Марина торік вернулася з Паралімпійських ігор, які в серпні проходили в Парижі, то ремонт завершувався й ми вже потрохи тут жили, закупляли меблі, побутову техніку. 

…А я, знаючи, що Марина колись малювала, шукаю в затишній квартирі подружжя Мажул мольберт, але… не бачу. На моє запитання з приводу цього захоплення жінка каже:

 – Як тільки в спорт пішла, то з малюванням попрощалася, – не вистачає часу. Коли приїдеш додому на тиждень, а в кращому випадку – десять днів, то, крім того, що треба щось вдома зробити – прибрати, наготувати, хочеться більше з чоловіком побути, щоб потім нам було легше пережити розлуку. 

Катерина ЗУБЧУК.