Людині з чутливим, уразливим, великим і добрим серцем, Василю Стефанику були близькі людські страждання – чи не тому так «сильно і страшно» він писав.
А ви чули про коханих жінок Василя Стефаника?
Особисте життя письменника, а тим більше такого геніального майстра слова, як Василь Стефаник, – це не лише частина його біографії, а й частка його творчого буття
Вона жила заради того єдиного слова освідчення
Зі своєю майбутньою дружиною, Ольгою Гаморак, Василь Стефаник познайомився тоді, коли вперше побував у Стецеві в родинній хаті її батька Кирила. Дівчина з тонким інтелігентним, натхненним обличчям, розумними очима, що ніжно дивляться просто в душу, й ще якась наївна відвертість і доброта проглядають у рисах вродливого обличчя. З першої зустрічі між Василем та Ольгою зародилося почуття приязні. Разом училися в Дрогобицькій гімназії, листувалися і знаходили одне в одному щирих приятелів. Атмосфера сердечности двох молодих людей сприяла переростанню дружніх почуттів у щось значне й велике. Але його, цього значного й великого, ще треба було дочекатись, виплекати й вистраждати.
Стефаник їде на медичні студії до Кракова і продовжує підтримувати листовний зв’язок із Ольгою. Листи до неї – просторі, з багатьма фактами, чимало йдеться в них про літературу, часто згадуються політичні події, висловлюються враження про ту чи іншу книгу, яку Стефаник вислав у дарунок Ользі. Є й прохання про гроші, що їх Стефаник просить свою добру товаришку прислати йому до Кракова. Пише відверто, як до сестри чи когось іншого з рідних. Стефаник пише до Ольги великі, на кілька аркушів «письма».
Нелегко було Стефаникові довіряти Ользі листа, що належав її сестрі Євгенії.
Нелегко було Стефаникові довіряти Ользі листа, що належав її сестрі Євгенії.
Нелегко було й самій Ользі дістати на руки цього листа і новелу, бо знала про кохання Стефаникове до Євгенії, коли сама мала на нього надію, хоч і жаліє рідну сестру, розуміє її безвихідь. Вона пише йому: «Вже так я виджу, як Євгенію покриє смертельна блідість, як візьме до рук той гарний подарунок. Могла би не дати, знаючи це, але дам, бо признаю це право людське, і вже-м склонна повірити тій великій суперечности, що велике нещастя є великим щастям». Але час любить бути добрим лікарем, і Стефаник далі відходить від Євгенії й усе ближче стає до Ольги. «Пишіть до мене щодня. Добре? Щодня! Я так дуже потребую, аби Ви писали. Дуже, дуже!».
А як радів Стефаник, коли до Чортівця нарешті приїхала Ольга. Ніби друге сонце засіяло в його житті. Світла додалося, і світ покращав, і різних кольорів у ньому побільшало. Інколи ще являвся до нього легкий привид кохання до Євгенії Калитовської й кидав від себе тінь зажури й смутку на Стефаникове серце. Стефаник писав з ранку до обіду, а на обід ішов до Плешканів. Тут, за столом, точилася мила бесіда. Тут оживали і схрещувалися ніжні погляди Ольги та Василя й промовляли за них багато, аж серце затиналося від глибини почуттів. Зі Стефаникових грудей рвалося дороге слово, що його мала почути Ольга. Мала і давно хотіла почути. Здається, що жила тепер лише заради того єдиного слова Стефаникового освідчення.
Шлюбними батьками на їхньому весіллі були Франко та Данилович
Одного ясного вересневого дня наприкінці дев’ятнадцятого століття Василь Стефаник вирішив, що час одружуватись, адже минуло йому тридцять два роки, та й Ольга вже – не молода дівчина. Але спочатку поїхав до Євгенії в Трійцю і сказав, що хоче одружитися з Ольгою.
Євгенія, яка вже давно поставила хрест на своїй любові до Стефаника, зраділа давно очікуваному його рішенню. Зраділа за сестру, відчуваючи, що тепер Василеве серце належатиме Ользі, а її й Стефаникове кохання тепер – як засушений листок, що залишився від торішнього літа. І Стефаник тепер уже рішучіше зближається з Ольгою, частіше з нею зустрічається, ще частіше пише.
І ось нарешті 26 січня 1904 року у Львові Василь Стефаник вступив у шлюб із Ольгою Гаморак. Шлюбними батьками на їхньому весіллі були Іван Франко і Северин Данилович. Весільний бенкет відбувся в готелі «Ванда». Гості роз'їхалися, а Василь із Ольгою ще тиждень жили в Львові, втішаючись щастям подружнього життя.
Відтак поселились у Стецеві, де було велике господарство Кирила Гаморака, від якогось часу запущене, бо Стефаників тесть через утрату дружини, а згодом і трьох синів та зятя Івана Плешкана, які повмирали замолоду, не мав ні охоти, ні сил тим ґаздівством опікуватися. Молодий ґазда ревно взявся до справи й невдовзі поставив господарство на ноги.
Радо прийняли Стефаника стецівчани, і він із ними подружився. Сидів інколи в корчмі за пивом, ходив по весіллях, ніколи не затримуючись там, виголошував гарні короткі промови. У Стецеві в подружжя Стефаників народилося троє синів: Семен, Кирило і Юрко. А тим часом до їхньої хати підкрадалося страшне лихо: в Ольги прогресувала хвороба легенів. Безсилим виявився й лікар, якого Стефаник привозив зі Снятина. Ніщо вже не могло її врятувати. У лютому 1914 року Ольга померла, покинувши трійко малих сиріток. Відійшла у вічність дружина, вірна подруга й супутниця життя Василя Стефаника.
У лютому 1914 року Ольга померла, покинувши трійко малих сиріток.
Особисте життя дало мало радості письменникові. Жінки, яких кохав Василь Стефаник, жили недовго. Євгенія Бачинська покинула цей світ на двадцять третьому році життя від сухот. Євгенія Калитовська померла ще замолоду, захворівши на запалення мозку. Всього десять років прожив письменник зі своєю дружиною Ольгою Гаморак. Чи не тому такі близькі були йому людські страждання? Чи не тому так «сильно і страшно» писала ця людина з чутливим, уразливим, великим і добрим серцем.
Писати неправду не вмів, а правду – не хотів, бо Кобилянська була ще жива
Стефаник пізніше опублікував свій сердечний список: «Євгенія Калитовська – мій найвищий ідеал жінки. Євгенія Бачинська – моя перша любов. Моя жінка Ольга – найбільший мій приятель і мати трьох моїх синів. Перша в списку – заміжня, другу любив на відстані. Список завершено так: «Не ломи ребра, моє серце, я вже скінчив». Але в цьому списку нема ще одної жінки – Ольги Кобилянської.
А тим часом нікому він не писав таких пристрасних листів, як їй. Їх притягувало, бо були різні: аристократка і мужик. Вона писала про його «залізну руку», а він – що хоче пізнати через неї Музику. Ось як запрошував її на концерт до Коломиї: «Ви б слухали, і я би через Вас слухав».
Згадаймо, хто така Кобилянська. Вона – амазонка, любила їздити верхи й казала: «Одруження з кимось іншим, як не з освіченим українцем, для мене гидке!». А він до того ставився простіше. Згадував, як мама намовляла його вчитися погано в чужій школі – тоді його виженуть і вернуть додому: «Жалкую і тепер, що матері не послухав». І ще: «Чи все лиш образовану жінку можна любити?»…
На Василя Стефаника дивно діяла весна. «Вчора видів-єм дівчину, що бігла боса, та й весну увидів...» У нього була казка «Про хлопчика, що його весна вбила». Вбила не тому, що хлопчик поганий, а тому, що весна на це здатна. У березні 1900-го він писав Ользі Гаморак: «Нагадуєся мені одна весна – давня, давня. Я перший раз йшов робити весну. Я сидів з татом на возі... А нині я не роблю весни, лиш дивлюся на весну. І так мені самотно, аж страшно». Цей лист став прологом їхнього майбутнього одруження.
Але вперше він про це писав Кобилянській за рік перед тим: «Люблю йти в поле і дивитися на весну, й нагадувати собі, як я колись малий перший раз ішов із татом орати. І от я ходжу тепер і дивлюся на весну, але весни не роблю». Де тут любов, де література?
Чому він не вніс Ольгу Кобилянську до сердечного списку? Бо довелося б сказати, ким вона для нього була. Писати неправду не вмів, а правду – не хотів, бо Кобилянська була ще жива. А тому «серце, не ломи ребра, я скінчив».
Джерело: belinskogo.kh.ua, gazeta.ua.
Зараз також читають: Квіти любові та … зради.
