Хто двері відчинить?

Діти любили молоденьку виховательку. І няню – теж. От лише її ім’я та по батькові малечі давалися важко, називали Стефа Нифонівна, Стефаня Кифорівна... Няня на те лиш усміхалася.

Їй було під шістдесят. Вдова. Подруг у жінки в садочку не було. Як жила – ніхто не знав. Нікому нічого про себе не розповідала.

Якось Стефанія Никифорівна обмовилася Тані, що не любить вихідних. У ці дні – самотньо й сумно. Донька із сім’єю – далеко. Давно не бачились.

– А ви до мене в гості приходьте, – сказала Тетяна. – Я квартиру винаймаю тут неподалік. Правда, на вихідні їжджу до батьків, вони в райцентрі живуть. Але деколи залишаюся в місті. В мене тут також нікого нема. Найкраща інститутська подруга заміж вийшла й виїхала. Хлопця не маю.

Стефанія Никифорівна подякувала.

– У вас, Тетяно Максимівно, наймана квартира. А в мене – своя. Тож спершу завітайте до мене на гостину.

– Добре. Я прийду.

У неділю Тетяна купила квіти й тістечка. І поспішила до колеги. Вона жила в хрущовці. В помешканні було багато вишивок, в’язаних серветок, фотографій.

Стефанія Никифорівна пригощала Таню смачним борщем, млинцями. Коли пили чай із тістечками, жінка розповіла про своє життя.

– Ні з ким не ділилася. А з вами, Тетяно Максимівно, на душі легко, світло. Та й політика змінюється, тому можна дещо розказати. Але ви, нікому... будь ласка.

Родина Стефанії Никифорівни вважалася в радянські часи неблагонадійною. Чоловік сидів. І рідний брат був репресований. Загинув у Сибіру. Стефанія з Мироном виховували доньку. Коли мала пішла до школи, Мирона посадили вдруге. Начебто знайшли заборонену літературу.

– Мирон істориком був. Не тримав він удома заборонених книг. Але знайдуть бозна-що, коли треба. Ви, Тетяно Максимівно, не знаєте тих жахів. І добре. Я бухгалтером працювала. Після того, як удруге посадили чоловіка, мене з роботи... попросили. Мирон два роки відсидів. Занедужав сильно. Я на завод влаштувалася. Робота в три зміни була. Зате платили непогано. Дотягнула до пенсії. А потім... не могла вдома сидіти. Думала, збожеволію. От і пішла нянею в дитсадок.

Стефанія Никифорівна взяла з етажерки фотографію дівчини-школярки.

– Донька моя. Віра. Після школи поїхала вступати далеко від додому. Там і заміж вийшла. Вони з чоловіком – геологи. У багатьох місцях побували. Згодом осіли в Прибалтиці. Внучка у мене є. Давно їх не бачила.

В очах Стефанії Никифорівни забриніли сльози.

– Чому ж вони не навідуються до вас?

Я на ніч двері не замикаю на ключ. Лише – на ланцюжок. Бо як помру, то доведеться двері виламувати. А з ланцюжком проблем не буде...

– Доньку досі страхи переслідують, що приїде в Україну – і їй про батька згадають. Навіть на його похорон не приїхала. А Мирон так чекав її. Так чекав... Відчував, що недовго залишилося.

– Але ж зараз усе змінилося. Чому ж вона?..

– Мені би внучку обійняти. Хоч на хвильку. Бо хто знає, скільки кому в цьому світі відведено... Важко самій. Сумно. Особливо – в свята й вихідні. І вмирати на самоті страшно. Я на ніч двері не замикаю на ключ. Лише  – на ланцюжок. Бо як помру, то доведеться двері виламувати. А з ланцюжком проблем не буде...

...Таня вийшла заміж. Перебралася в інший мікрорайон. Перевелася працювати в інший дитсадок. Після того ще кілька разів зустрічалася зі Стефанією Никифорівною. А потім народився син, через два роки – донька. За клопотами відкладала зустріч. Згодом випадково дізналася від колишньої співробітниці, що Стефанії Никифорівни не стало. Запалення підхопила. Чи бачилася з донькою та внучкою, перш як відійти в засвіти?..

...Тетянині діти – Руслан і Катя – виросли, вивчилися. Обоє рано завели власні сім’ї. У батьківській оселі ніхто не залишився. Донька вийшла заміж у сусідню область, де здобувала вищу освіту. Син жив іще далі. Його дружині дісталася від бабусі гарна квартира. Туди й переїхали.

Після п’ятдесяти Тетяна овдовіла. Тужила за чоловіком. Дмитро добрий був. Самотньо Тетяні. Просила дітей, аби частіше приїжджали, внуків привозили. Але в кожного – справи, своє життя. Якщо й приїжджали, то гостювали недовго.

Якось зателефонувала доньці, що матиме кілька вільних днів – могла би приїхати.

– Та в нас усе добре. Чого будете їхати? І квитки подорожчали, – відповіла на материну пропозицію Катя.

Прикро стало Тетяні.

До сина дорога була довшою. Може... Набрала Русланів номер:

– Синочку, в мене є трішки вільного часу. Хотіла би побачитися. За внучкою скучила.

– Я зайнятий. Не можу зараз приїхати.

– Я б сама до вас приїхала.

– У нас зараз друзі гостюють.

– Я лише на три-чотири дні. В кухні на диванчику переночую.

– Мамо, я ж сказав... Вибач, у мене друга лінія. Мушу відповісти. Це – важливий дзвінок.

Після розмови з рідними дітьми зрозуміла: там її не чекають. А от чужій, залишеній малечі вона потрібна. Тетяна декілька років тому перейшла працювати в дитбудинок. Лише не розплакатися б, коли гладитиме голівки осиротілих хлопчиків і дівчаток. Бо згадуватиме власних внуків, яких хочеться пригорнути. Почути їхній сміх, їхні розповіді. Просто з ними побути...

Сон, у якому бачила Стефанію Никифорівну, ще більше розбурхав Тетянині невеселі думки. Треба зайти до церкви, свічку за упокій душі поставити. А ще пригадала розмову про двері на ланцюжку...

На добротних Тетяниних дверях із двома замками ланцюжка нема. А якщо, не дай Боже, сильно занедужає чи щось гірше трапиться? Хто двері відчинить?..

Ольга ЧОРНА.