Олександр Івченко пройшов пекло війни, пережив контузію та інсульт, але не втратив сили духу. А найбільша його опора – рідна сім’я.
«Не вірили, що буде така війна…»: волинський поліцейський пройшов пекло фронту
Нововолинець Олександр Івченко ще у 2019 році змінив службу в поліції на військову форму. Захищав Україну на Луганщині, Житомирщині, Миколаївщині та Херсонщині, пережив контузію й інсульт, а нині повернувся до улюбленої юридичної справи
«Не публічна я особа, і все»
Так говорить про себе Олександр Івченко, коли мова заходить про його службу та бойовий шлях.
Він не любить розповідати про власні заслуги, не прагне слави чи особливого визнання. Хоча за плечима нововолинця – багаторічна робота у правоохоронних органах, роки військової служби, запеклі бої та випробування, які залишають слід на все життя.
А починалося все у звичайній працьовитій родині.
Мама, Валентина Федорівна, працювала робітницею, батько, Федір Миколайович, був шахтарем. З дитинства Олександр знав ціну важкій праці, чесному слову та відповідальності за свої вчинки.
Після школи обрав професію юриста. Здобув вищу освіту в Харківському університеті внутрішніх справ, а згодом багато років працював у Нововолинському міському відділі міліції, пізніше – поліції.
Здавалося б, життя вже визначилося: улюблена робота, родина, двоє синів, яких разом із дружиною виховували в любові та повазі до рідної землі.
Але війна змінила все.
«Ми їм накидаємо – і надовго замовкають»
Коли на сході України розпочалися бойові дії, Олександр Івченко вперше безпосередньо зіткнувся з війною під час тримісячного службового відрядження до прифронтових районів Донеччини. Там разом із колегами забезпечував громадський порядок.
Побачене змусило багато що переосмислити.
І в 2019 році він ухвалив рішення, яке визначило наступні роки його життя: підписав трирічний контракт зі Збройними Силами України.
Так колишній правоохоронець став військовослужбовцем 14-ї окремої механізованої бригади.
Перші сім місяців служби минули на Луганщині. Там Олександр отримав своє бойове хрещення.
– Тоді тривала так звана окопна війна, – згадує Сашко. – Вороги обстрілюють нас із мінометів, а ми не мовчимо. Як їм накидаємо, то надовго замовкають! Потім був відпочинок, а далі – знову Луганщина. Ще одинадцять місяців тримали оборону.
Війна тоді ще не охопила всю Україну, але на передовій щодня лунали постріли, вибухали міни, гинули військові. І кожен, хто там побував, добре розумів: мир у решті країни тримається завдяки тим, хто стоїть в окопах.
Олександр не міг знати, які випробування чекають на нього попереду.
«Навіть ми не вірили, що почнеться повномасштабне вторгнення»
24 лютого 2022 року застало сержанта Івченка на військовому полігоні на Рівненщині.
Утім, певні сигнали про наближення великої війни українські військові отримували ще за кілька днів до російського вторгнення.
– Увечері 21 лютого нам наказали бути в повному бойовому спорядженні, з усім необхідним боєкомплектом, – пригадує Олександр. – Очевидно, вище командування вже мало відповідну інформацію. Та й наш заступник командира роти із соціально-психологічної роботи, як раніше казали – замполіт, попереджав, що ворожі колони стоять на кордоні. Але скажу чесно: ні я, ні більшість побратимів не вірили, що почнеться така велика війна.
Незабаром сумніви розвіялися.
Повномасштабне вторгнення принесло зовсім інші масштаби бойових дій, небезпеки та втрат.
Перші ворожі удари великої війни сержант Івченко відчув на півночі Житомирщини.
Згодом разом із побратимами воював на Миколаївщині та Херсонщині.
Історія Олександра Івченка нагадує: мужність не закінчується після повернення з передової.
Він був командиром відділення. А це означало не тільки виконувати бойові завдання, а й відповідати за людей, які поруч.
Адже командир мусить думати не лише про власне життя. За кожним його рішенням – долі побратимів, їхніх дружин, дітей, батьків, які чекають удома.
Іноді доводилося ухвалювати рішення за лічені секунди.
Були виснажливі дні й безсонні ночі, обстріли та небезпечні бойові завдання. Були й втрати, з якими важко змиритися навіть через роки.
Особливо болісною для Олександра стала загибель у травні 2022 року військової медикині Оксани Горпініч.
Вона була для його родини не просто знайомою чи побратимкою. Олександр із дружиною – хрещені батьки її доньки.
Тому цей біль – не лише фронтовий, а й дуже особистий.
Пережив контузію та інсульт, але не здався
На війні людина може витримати надзвичайно багато. Та навіть найміцніший організм має межу.
Під час виконання одного з бойових завдань Олександр потрапив під ворожий авіаційний удар і дістав контузію.
Згодом у нього стався інсульт.
Це стало одним із найважчих випробувань у житті військового, який звик бути сильним, діяти рішуче, допомагати іншим.
Тепер уже самому потрібні були допомога, лікування та відновлення.
Проте пережите не перекреслило його життєвих принципів і прагнення залишатися корисним людям.
Сьогодні Олександр Івченко знову займається справою, яку добре знає і любить: працює юристом у приватному підприємстві «Нова Аркада».
За плечима – роки правоохоронної служби, фронтові дороги, бойове побратимство, втрати та непрості випробування.
А поруч – родина, заради якої він колись, як і тисячі інших українців, став на захист Батьківщини.
І коли сьогодні Олександр скромно повторює: «Не публічна я особа», хочеться заперечити.
Бо хіба не про таких людей потрібно розповідати?
Про тих, хто не виголошує гучних промов про патріотизм, а просто робить те, що підказує совість.
Хто в потрібну мить залишає звичне життя і стає на захист держави.
Хто після важких випробувань знаходить сили повернутися до праці й продовжувати жити.
Бо справжня мужність – це не лише вистояти під ворожим вогнем. Це ще й знайти в собі сили жити далі, коли війна назавжди змінила твоє життя.
Зараз також читають: Захисник з волинської «Сталевої Сотки» на війні ремонтує двигуни, а вдома на нього чекають два маленькі рибалки.