Іноді, щоб знайти своє щастя, не треба їхати за тридев’ять земель. Досить щосереди вчасно привозити «Волинь»…
А Михайлович не витримав – і звільнився з пересувного… Історія на вечір
Шістдесятирічний водій «Укрпошти» був переконаний: найважче в його роботі – розбиті сільські дороги. Аж поки не зрозумів, що дві жінки в одному автомобілі можуть бути небезпечнішими за три кілометри суцільних вибоїн… А про те, що його чекає за одним із поворотів сама доля – навіть не здогадувався
Михайло Михайлович за сорок років водійського стажу пережив багато чого: і радянські вантажівки, і колгоспні ремонти, і бензин по талонах, і навіть тещу, яка двадцять років пояснювала йому, як правильно перемикати передачі.
Але до роботи в пересувному відділенні «Укрпошти» доля його не підготувала.
Бо там було дві жінки.
Начальниця Галина Іванівна – п’ятдесят років, характер сталевий, голос командирський. Як скаже «Зупиняй!», то навіть голуби на дорозі сідали.
І листоноша Світлана Володимирівна – сорок п’ять, русява, весела, з такими очима, що Михайлович раз мало не в’їхав у ставок, коли вона поправляла зачіску.
Обидві незаміжні. А Михайлович – удівець.
І тут, як казала його покійна теща, «добром не пахне».
Почалося все з пиріжків.
Галина Іванівна принесла три з капустою.
– Їжте, Михайловичу. Бо ви якийсь блідий.
За п’ять хвилин Світлана витягла чотири з м’ясом.
– А мої скуштуйте! Чоловікам м’ясо потрібне!
– Капуста корисніша! – заперечила начальниця.
– Зате від м’яса чоловік має силу!
– Дивлячись, на що йому та сила!
Михайлович поперхнувся.
Відтоді в машині почалося кулінарне змагання. Галина приносила голубці, Світлана – котлети. Галина – налисники, Світлана – домашню ковбасу.
Одного разу обидві принесли борщ. Михайлович з’їв два. І ледве дотягнувся животом до керма.
Та незабаром жінки помітили дивне: щосереди їхній водій голився особливо ретельно, одягав чисту сорочку й навіть бризкався одеколоном «Шипр», який беріг із минулого століття.
– Михайловичу, ви що, закохалися? – поцікавилася листоноша.
– А що, не можна?
– Можна! – зраділа Світлана й поправила зачіску.
Начальниця насупилася.
– А чого тільки по середах?
– Бо середа – особливий день!
І загадково усміхнувся.
Річ у тім, що в селі Малі Вареники жила ще одна Світлана Володимирівна. П’ятдесятип’ятирічна вдова, господиня з веселими очима й такими ямочками на щоках, що Михайлович щоразу забував увімкнути ручне гальмо.
Щосереди вона чекала пересувне відділення.
– А мої газети привезли? – питала з порога.
– І «Волинь», і «Цікаву газету на вихідні»! – урочисто відповідав Михайлович.
– То заходьте на чай!
…Спочатку він заходив на п’ять хвилин. Потім на десять. А одного разу Галина Іванівна мусила тричі сигналити, бо водій забув, що в нього взагалі є автомобіль.
– Ви там що, газету вголос перечитуєте?! – обурилася начальниця.
– Ні, Іванівно. Переконував передплатити ще й «Так ніхто не кохав» і «Цікаву читанку».
– А чого у вас помада на щоці?!
– То… друкарська фарба!
– Михайловичу, ви мене за дурну маєте?! Відколи це друкарська фарба пахне жіночими парфумами?!
– Іванівно, то новітні технології! Щоб люди газети не тільки читали, а й нюхали!
…Листоноша Світлана почервоніла від ревнощів.
– Михайловичу, а ви яких жінок любите?
– Хороших.
– А конкретніше?
– Щоб газети читали.
– То я ж листоноша! Я їх щодня розношу!
– Розносити й читати – то різні речі, Свєто!
Галина Іванівна пирснула зі сміху.
…Але одного четверга Михайлович прийшов із заявою.
– Звільняюся!
– Як це?! – зблідла начальниця.
– Бо закохався!
Листоноша Світлана аж сумку випустила.
Михайловичу, ви мене за дурну маєте?! Відколи це друкарська фарба пахне жіночими парфумами?!
– У кого?!
Михайлович набрав повні груди повітря.
– У Світлану Володимирівну!
Запала тиша.
Листоноша повільно поправила волосся.
– Михайловичу… А чого ж ви раніше мовчали?
– Бо боявся, що не погодиться.
– Та я ж не кусаюся!
– Знаю, Свєто…
– То чого ж звільнятися? Ми можемо й далі разом працювати!
Михайлович здивовано витріщився.
– А ви тут до чого?
– Як це до чого?! Ви ж сказали, що закохалися у Світлану Володимирівну!
– Так!
– То я ж Світлана Володимирівна!
– А я про іншу! Про ту, що в Малих Варениках живе! Якій газети привозимо!
Галина Іванівна так зареготала, що аж окуляри злетіли.
А листоноша Світлана спочатку побіліла, потім почервоніла й нарешті гримнула:
– То чого ж ви мені пів року голову морочили?!
– Я?!
– А пиріжки мої їли?!
– Так ви ж самі давали!
– А котлети?!
– І котлети…
– А борщ?!
– Свєто, то що, мені тепер усе назад віддавати?!
Начальниця вже плакала від сміху.
– Михайловичу, то ви через нашу передплатницю звільняєтеся?
– Так. Хочу до неї переїхати. Вона сама, я сам… А тут ви дві щодня сваритеся, хто мене краще нагодує!
– То ми ж хотіли як краще!
– А я за цей час сім кілограмів набрав!
Весілля відгуляли за місяць.
Галина Іванівна і Світлана Володимирівна принесла молодятам величезний торт. На ньому кремом було написано: «Передплату на кохання оформлено довічно!»
Коли гості закричали «Гірко!», Михайлович поцілував наречену так, що та аж окуляри загубила.
– А тепер скажіть, – поцікавилася начальниця, – хто ж нам пошту возитиме?
– Я! – несподівано відповів Михайлович.
– То ви ж звільнилися?!
– Передумав! Моя Світлана сказала: якщо я цілими днями вдома сидітиму, то вона мене швидше вижене, ніж я сам звільнився!
І знову всі зареготали.
…А наступної середи пересувне відділення, як завжди, приїхало в Малі Вареники.
Біля воріт стояла новоспечена дружина Михайловича.
– А мою «Волинь» привіз?
– Привіз, кохана!
– А «Цікаву газету на вихідні»?
– І її! Ще й «Цікаву читанку» та «Так ніхто не кохав»!
– Ще й чоловіка вам привези як безплатний додаток до газет! – озвалася з машини Галина Іванівна.
– Добрий день, дівчата! Тільки не загубіть мені його десь там за чаєм! – усміхнулася Світлана.
– Не хвилюйся, кохана! – запевнив дружину Михайлович. – Я тепер твій законний передплатник на все життя!
– Ой, Михайловичу, – підморгнула Галина Іванівна, – тільки дивіться, щоб дружина вас через рік не передумала передплачувати!
І тільки листоноша Світлана Володимирівна зітхнула:
– Отак воно, дівчата… Я йому пів року котлети смажила, а вона газети читала – і заміж вийшла!
Михайлович підморгнув:
– Бо, Свєто, котлети – то для шлунка. А «Волинь» і її доньки – для душі!
І відтоді в Малих Варениках казали: «Хочеш заміж – передплачуй газети. Може, й тобі разом із поштою судженого привезуть!»
Зореслав СТОЖАР.
